Загальноприйнято вважати, що напад Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року був результатом гітлерівської геноцидної політики і ревізіонізму щодо східного сусіда. Проте мало хто знає, що коріння цього слід також вбачати у політиці демократичної Веймарської республіки, яка була створена після краху Німеччини у І світовій війні і негайно була ліквідована Гітлером після того, як 30 січня 1933 року він став канцлером.
У варшавському видавництві Bellona вийшла друком книжка «Істерія і зневага. Антиполонізм у Веймарській республіці» Ґжеґожа Кухарчика — провідного польського спеціаліста з історії Прусії, Німеччини у ХХ столітті та знавця польсько-німецьких відносин.
У ній професор Кухарчик розкриває куліси дуже цікавої сторінки німецької історії.
Під час цьогорічного ХХХІІ Ярмарку історичної книжки у Варшаві пройшла зустріч з автором.
Автор книжки пояснив, що саме він розуміє під «антиполонізмом» і яке коріння цього явища у Німеччині в період Веймарської Республіки:
«Антиполонізм я розумію як сукупність антипольських фобій і стереотипів, які стосуються, а радше не лише стосуються суто політичних відносин, пов’язаних, у цьому разі, з німецькою "державною рацією", як її німці визначали. Вони мають великий культурний компонент — це те переконання, що сягає доби Просвітництва, тобто XVIII століття».
Професор Кухарчик підкреслює, що тоді серед пруських еліт, і не лише серед них, а й загалом на німецьких землях, утверджується переконання, що Річ Посполита — це, сучасною мовою кажучи, failed state, тобто держава-невдаха (німецькою — verfallener Staat), і в суспільному, і в політичному, і в культурному сенсі:
«Впливовий у салонах просвітників, тобто в тодішніх центрах формування думки для європейських еліт XVIII століття, король-філософ Фрідріх II, знаний як Великий, у своєму політичному заповіті (а політичні заповіти Гогенцоллернів — це не заповіти щодо майна, а стратегічні настанови для наступників) у 1768 році писав, що Річ Посполита — це, цитую: "остання країна Європи" в сенсі цивілізаційного рівня. І цей багаж пруських традицій антиполонізму, на жаль, успадкувала Веймарська республіка — демократичний, республіканський німецький рейх, який у сучасній німецькій уяві подається як ті "п’ять хвилин", що доводять, ніби Німеччина могла піти шляхом західних демократій».
Початковою функцією антиполонізму було зміцнення пруськості, а від ХІХ століття — й німецькості, але у ХVIII столітті будувався ще міф про саму прекрасну Пруссію, що йшло в парі зі зневагою до Польщі:
«Довкола Пруссії німецькі еліти будували легенду як майже про рай на землі. Пізніше це науково й філософськи розвинув Георг Вільгельм Гегель, але першим був Іммануїл Кант. Отже, після Третього поділу Польщі Кант заявив, що це чудова новина, бо нарешті поляки завдяки пруській державі-виховательці позбудуться своєї "варварської свободи". І це був 1795 рік. Під час Третього поділу, Пруссія загарбала також такі "старі пруські" міста, як Варшава й Білосток. І на цих землях вони бачать цивілізаційну порожнечу, яку мають заповнити: пруські офіцери, солдати й чиновники, які нібито несуть сюди вищу культуру, бо, мовляв, тут панує "дикість"».
Під владою Пруссії, а згодом у ІІ Рейху полякам відводилася наступна роль. Ґжеґож Кухарчик розповідає:
«Вони могли існувати, але, як говорив Бісмарк, мали існувати як лояльні, німецькомовні піддані короля Пруссії, а потім німецького імператора. Все мало бути підпорядковане цій меті — навіть суто технічні модернізаційні заходи, які прусська влада принесла із собою.
Все це було підпорядковане головній меті — остаточній дезінтеграції польського народу. Польську державу вже було знищено, а тепер йшлося про те, аби це все добити остаточно».
Цього не вдалося здійснити. Після Першої світової війни відродилася незалежна польська держава, а ІІ Рейх зазнав краху. На його руїнах виросла Веймарська Республіка. Відповідно до німецьких уявлень та німецької політики пам’яті вона має асоціюватися у нас із тою «кращою», демократичною Німеччиною, «справжньою» Німеччиною у порівнянні з дванадцятирічним періодом правління Гітлера.
Автор книжки наголошує, що Веймарська Республіка народилася з вибухової суміші великогерманського імперіалізму, зверхності й почуття глибокої несправедливості та приниження з огляду на поразку Німеччини у І світовій війні:
«У перші роки після 1918-го було суспільством надзвичайно емоційно розхитаним. Достатньо згадати, що вони масово вірували у різні міфи й байки. Тут, зокрема, мова, наприклад, про те, що німецька армія ніколи не була розбита на полі битви під час Першої світової війни, а отримала зрадницький удар у спину. І в це справді вірили мільйони німців. Це не лише Людендорф і Гінденбург, але, наприклад, і Фрідріх Еберт — перший соціал-демократичний президент Веймарської республіки, легенда соціал-демократії. Його й нині подають як надію німецької демократії. А він, вітаючи німецькі підрозділи, що в 1918 році поверталися із Західного фронту, біля Бранденбурзьких воріт говорив їм: "Ви ніколи не були переможені на полі бою».
Хвиля терору прокочується Німеччиною, революція, теракти, у яких гинуть провідні політичні постаті: Ерцбергер, Ратенау та інші.
Професор Кухарчик зазначає, що одразу з підписанням Німеччиною Версальського договору зродився потужний ревізіонізм, зокрема щодо Польщі:
«Це розхитане німецьке суспільство реагує на Версальський договір загальнонімецьким спротивом, який ґрунтується на акцентуванні приниження гідності.
Натомість у випадку Польщі — це цілий потік образ, фобій, антипольських стереотипів. Адже французи — попри свою галльську легковажність — все ж є культурним народом. А поляки? Ні. Поляки — це все ж народ нижчий культурно.
На жаль такий, був тодішній настрій серед німців і його супроводжував такий істеричний клімат. Слід пам’ятати, що Німеччина після 1918 року — це нація у значній мірі істериків, які природно чекали на іншого істерика, який мав ще й замашки художника — і він знайшов сприятливий ґрунт. Це не взялося нізвідки».
Історик відзначає дві ключові дати в контексті антипольської істерії у Веймарській Республіці:
«По-перше — це 1919 рік і спротив Версалю. І друга дата, яка нам часто вислизає, але яка для нас важлива у світлі того, в якій ситуації ми перебуваємо в третій декаді XXI століття і я про це пишу — 1921 рік. Тоді відбувся поділ Верхньої Сілезії. Коли читаєш німецьку пресу та дебати в Рейхстазі, складається враження, що це для них удар ще болючіший за сам Версаль. Адже Верхня Сілезія — ця металургія, шахти, візитівка технологічного й цивілізаційного поступу Німеччини — все раптом переходить до цієї невдячної Польщі. Всі партії, від правих до лівих, переживали 1921 рік як велику травму».
Дослідник стисло представив, у чому полягав ревізіонізм у Веймарській Республіці щодо Польщі:
«Коротко кажучи: прагнення перегляду східного кордону Німеччини, тобто німецько-польського кордону, так, щоб відновити приблизно кордони 1914 року. Приблизно, з певними корективами на користь Польщі. Але, знаєте, важлива термінологічна заувага: коли німецькі політики в ті роки кажуть "Польща", вони мають на увазі зовсім не те, що ми. Для них Польща — це приблизно щось зразка Герцогства Варшавського, мінус так званий прикордонний пояс.
Ніхто там не мислить категоріями повернення земель, загарбаних Пруссією під час поділів. Ні. Вони вважають це польським імперіалізмом, саме так — "польським імперіалізмом". Тоді з’являються такі фігури в наборі антипольських фобій і стереотипів: "польська невдячність", "польський імперіалізм", "сезонна країна". Все це формується упродовж п’ятнадцяти років Веймарської республіки, демократичної, республіканської Німеччини.
Найбільш шокуючим елементом опису реалій доби до приходу Гітлера до влади в книжці Ґжеґожа Кухарчика «Істерія і зневага. Антиполонізм у Веймарській Республіці» є шкільна політика німецької держави щодо свого східного сусіда:
«Головним чином підручники з двох предметів, історії та географії несуть в собі антипольський зміст. Починаючи з того, що в підручниках з історії цілком серйозно твердиться, посилаючись на великі німецькі наукові авторитети, що германські племена аж до V століття після Христа заселяли землі аж по Віслу, і що, власне, слов’яни — це якісь приблуди. Тобто, це не лише йдеться про територію до Лаби чи до Одри, але до Вісли. І фактично тут Вісла, до речі, є королевою німецьких рік. Бо ми, поляки, співаємо: "Плине Вісла, плине по польській країні", але для німців тоді це була річка, що пливла по німецькій країні. І там ціла міфологія розбудована навколо Вісли (ширше про це є в цій книзі), а також спроба привласнення цього символу, одного з символів польськості — Вісли. Адже це ж королева польських річок, але виявляється, що це не зовсім так».
У школах Веймарської республіки навчали зневаги до Польщі, до польськості. Історик наголошує:
«З підручників зникають, наприклад, такі події, як польська відсіч на допомогу Відню у 1683 році. Іншими словами, поляки нічого не значили в історії, а якщо щось і значили, то тільки завдяки німцям — завдяки німецькій колонізації в Середньовіччі, завдяки пруській державі-вихователельці.
Весь цей нарратив, який ми знаємо ще з пруських часів, можна сказати, м’яко перекочував до республіканських підручників з історії та також з географії. Адже, звісно, двадцяті роки в Німеччині — це величезний бум на геополітику. Тут треба назвати таких людей, як Карл Гаусхофер. Але ця геополітика теж сходить на нижчий рівень, тобто в шкільні підручники, де, наприклад, зображують повоєнні німецькі кордони, тобто після 1919 року. І цей східний кордон завжди позначений червоним "blutende grenze" — "кровоточивий кордон". Це також гра з асоціаціями, пов’язаними з кольорами».
Професор Кухарчик також навів дуже прикметні дані щодо ставлення німецьких учнів до Польщі, власне напередодні приходу нацистів до влади:
«Для мене найбільш шокуючим був результат анкети, проведеної серед учнів німецьких середніх шкіл у 1932 році у школах у східних провінціях, тих, що безпосередньо межували з Польщею. Там понад 80% респондентів, учнів середніх шкіл, заявили, що Польщу ненавидять.
Не те, що не люблять поляків або вважають Польщу якоюсь там недружньою державою, а саме ненавидять — дослівно. І тут я відразу поставив собі запитання: скільки з них через сім, вісім, дев'ять років у мундирах Вермахту, СС або як цивільні співробітники окупаційної адміністрації давали вихід цій ненависті, чи то в Краю Варти, чи в Генеральному губернаторстві? Адже це не залишилося без зв’язку, а якщо поглянемо на покоління цих функціонерів німецької окупації під час Другої світової війни, то це були люди молоді або дуже молоді, яких, звісно, вже формувала ідеологія націонал-соціалізму, але раніше ґрунт був підготовлений, на жаль, у школах демократичної Німеччини».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник