Чорне море ніколи не було «окраїною історії». Протягом тисячоліть воно залишалося простором зустрічі цивілізацій, міграцій та імперських амбіцій. Від грецьких колоній і скіфського степу до середньовічних торговельних шляхів і модерних держав Причорномор’я формувало уявлення Європи про Схід, свободу й загрозу. Саме тут народжувалися міфи, страхи й великі проєкти імперської влади.
Для України Чорне море — не лише географія, а ключ до її історичної суб’єктності. Південні землі були простором козацької волі, торгівлі й відкритості, але також об’єктом імперського насильства. Російська експансія XVIII століття радикально змінила етнічну й культурну структуру регіону, а ідея «Новоросії» стала інструментом привласнення українського простору та пам’яті.
Сьогодні ця імперська логіка проявляється у війні Росії проти України. Анексія Криму й боротьба за контроль над Чорним морем — це не лише воєнна стратегія, а спроба повернути минуле, у якому Україна не мала права на власний голос. Контроль над морем означає контроль над торгівлею, безпекою, зв’язком зі світом, і саме тому він став одним із фронтів сучасної війни.
Чорне море знову доводить свою історичну роль: воно є не кордоном, а простором відповідальності. Від того, чи зможе Україна захистити свою присутність на його берегах, залежить не лише її майбутнє, а й безпека всієї Європи.
Про Чорне море, його роль в історії та цивілізаційне значення Причорномор’я в програмі Другого каналу Польського радіо говорили: політолог та історик Адам Бальцер (програмний директор Колегіуму Східної Європи) та історик, антрополог Єжи Рогозінський (Осередок досліджень тоталітаризмів Інституту Пілецького).
Говорить Адам Бальцер:
«Чорне море з’являється на сторінках історіографії десь приблизно з VIII століття до нашої ери. Тоді з’являються перші описи, а також сама назва цього акваторію. На той час це ще не була назва "Чорне море" а радше "Море Приязне", "Гостинне". Грецькою мовою воно називалося Pontus Euxinus, назва згодом запозичена латиною в дещо зміненій формі.
Чорне море з’являється в історичних джерелах, передусім у грецьких, які згодом набувають надзвичайно великого значення, позаяк одразу асоціюються з витоками того, що ми сьогодні називаємо історією, антропологією, етнографією, тобто з Геродотом. З’являються різноманітні мотиви, пов’язані з міфологією».
Адам Бальцер звертає увагу, що певні міфологічні мотиви залишаються актуальними й донині, а деякі з них є важливими орієнтирами для поляків і їх минулого:
«Надзвичайно значущою була ідея нашого сарматського походження. Нагадаю, що сармати — це іранський, кочовий народ. Адже Чорне море – це, образно кажучи, місце зустрічі, подібно до того, як про безкраї степи писав наш національний пророк Адам Міцкевич. І тут ми маємо зустріч степу – цього океану трав. Це найбільший у світі, гігантський степ.
Унікальне явище, адже він простягається від Маньчжурії в Китаї до Угорщини. Отже, цей Великий степ — це, умовно кажучи, єдиний океан трави, а поруч із ним є Чорне море, де з’являються греки, що плавають на своїх кораблях. Звідси й надзвичайно важливий мотив золотого руна, відомий нам із міфології. Це легенда про аргонавтів, які допливають до Колхіди. Все це пов’язано, зокрема, з територією сучасної Грузії. Але в ширшому сенсі ми маємо ситуацію, коли греки засновують колонії — так само, як вони зробили це вздовж усього узбережжя Середземного моря».
Політолог теж наголошує, що Чорне море — це ворота до цивілізації Середземномор’я:
«Чорне море поєднане через Босфор, де постає місто-гігант — Константинополь, сьогоднішній Стамбул. Сама назва, нагадую, також грецького походження. Отже, саме греки з’єднують Чорне море із Середземним.
При цьому Чорне море певною мірою перебуває в тіні Середземного — зокрема тому, що воно приблизно у п’ять разів менше. Його площа становить близько 400 із лишком тисяч квадратних кілометрів, а разом з Азовським морем — трохи більше ніж 470 тисяч. Це не гігант. Проте вузька, ключова протока Босфор — і не випадково саме тут, на стику Європи й Азії — поєднує його зі Середземним морем».
Адам Бальцер пояснює, що є цілий ряд мотивів у цивілізаційній історії Чорного моря й Причорномор’я ще з античних часів, але ключовим була зустріч Сходу і Заходу, контакти на вісі Великий степ — Чорне, Чорне море — Середземне море, але також це вісь Північ — Південь та відомий «шлях із варягів у греки», тобто шлях з Балтійського моря вниз по Дніпру до Чорного моря:
«Якщо подивитися на мапу, то зрозуміло, що люди плавали не лише морями, а й річками. Які річки впадають у це море? Дніпро, Дунай, Дністер, Дон.
Всі ці назви, щоб було зрозуміло, походять з іранських мов, мов степових народів. А це величезні річки, особливо якщо говорити про Дніпро, Дон і Дунай. Це був додатковий чинник, особливо помітний на осі Північ — Південь, а також у контексті Київської Русі, яка розвивалася вздовж цього шляху саме по Дніпру.
Ще один вимір — релігійне прикордоння. Християнство, передусім православне. Але ми бачимо й інших християн. Відбувається зустріч часто співіснування, інколи конфронтація — понад релігійними поділами, а також політична співпраця з ісламом».
Адам Бальцер представив ще один сюжет, ще один важливий елемент, глибоко вписаним в історію Чорного моря. Це традиція імперії, початок, що виводиться від часів давнього Риму:
«Маємо Другий Рим — Константинополь, місто Констянтина, одного з найвидатніших римських імператорів, який, до речі, походив із Балкан. Це буде прагнення наступних імперій контролювати все узбережжя й перетворити море на своє "внутрішнє озеро". Вдавалося їм це з різним успіхом.
Потім маємо Візантію, яка, по суті, так себе й не називала, бо її мешканці вважали себе "римлянами". Те саме згодом робили й османські турки. Вони використовували різні самоназви. Однією з них було "римляни". Одним із титулів османського правителя був "цезар". Поряд із цим був "падишах", тобто це іранська традиція, яка ще раніше впливала і на Візантію, і на Рим, а також постійне звернення до спадщини Великого степу.
Османській імперії вдалося майже на 300 років опанувати все узбережжя і перетворити Чорне море на так зване "османське озеро"».
Зі свого боку, історик та антрополог Єжи Рогозінський відзначає, що включення Чорного моря у систему міжнародної торгівлі великою мірою відбулося у Середньовіччі, і за цим стояли італійські колонії у Північному Причорномор’ї та Криму, але з приходом османів справи пішли погано:
«Передусім це відбулося завдяки генуезцям, які, можна сказати, певною мірою замінили давніх греків і створили мережу торговельних факторій, що економічно й культурно пов’язали між собою різні узбережжя цього моря.
Однак після середньовічного періоду почали проявлятися – або ж посилилися – негативні явища, які призвели до того, що Чорне море втратило свою роль своєрідного економіко-культурного хабу. Йдеться насамперед про піратство та работоргівлю, які мали надзвичайно руйнівний вплив, особливо на східне, кавказьке узбережжя. Узбережжя просто знелюднювалося, відбувалася деурбанізація, міста занепадали, а люди масово переселялися вглиб суходолу, аби уникнути бути захопленим і проданим у рабство».
Дослідник наголошує, що регіон Чорного моря вже з кінця XVII початку XVIII століття стає полем битви між двома силами — Москвою, згодом Санкт-Петербургом і Стамбулом:
«Фактично більша частина Нового часу, якщо говорити про весь Чорноморський басейн — це російсько-османське суперництво. Десь на другому плані залишаються Річ Посполита чи держава Габсбургів, але вони радше збоку. Насправді боротьба точилася за те, хто пануватиме на цьому морі. Перевага переходила то до однієї, то до іншої сторони. Зрештою, Росія здобула перевагу, але їй так і не вдалося повністю домінувати над Чорним морем. Власне, нікому цього не вдалося, і тому воно стало простором пограниччя, я б сказав, не стільки мостом, скільки прикордонням».
Дослідник згадав також про етнічні чистки — трагічну сторінку історії Причорномор’я:
«Маємо Балканські війни, які відбулися напередодні Першої світової, так звані обміни населення. Формуються національні держави, дедалі більш гомогенні. Однак у найбільшому масштабі, і саме в геноцидному вимірі, такі виселення здійснювала Росія.
У 1864 році Росія намагалася компенсувати поразку в Кримській війні, яка, по суті, була єдиною війною, що точилася виключно в акваторії Чорного моря. Вона прагнула “відіграти” втрати й у 1864 році остаточно підкорила Кавказ. Автохтонні адигейські племена, яких зазвичай називають черкесами, отримали “пропозицію, від якої неможливо відмовитися”.
Їм запропонували переселитися до Османської імперії. Причому виселення відбувалося в таких умовах, що сотні тисяч людей просто не пережили цього. Місце, де Володимир Путін відкривав Олімпійські ігри в Сочі, на Красній Поляні, було місцем капітуляції кавказьких горців перед російською армією».
Адам Бальцер пояснив значення Криму для Росії, передовсім йдеться про військово-геополітичні аспекти:
«Якщо подивитися на мапу, то, відкинувши всі міфи, пов’язані з Кримом і подібні речі, об’єктивно це справді різновид "наземного авіаносця". Це великий півострів, дуже вузько з’єднаний із материком, який нависає над усім Чорним морем. Той, хто контролює Крим, у стратегічному, безпековому й геополітичному вимірі має надзвичайно великий вплив на весь Чорноморський басейн — це центрально розташований, своєрідно "звисаючий" фрагмент суходолу. Тут розташовані бази військово-морського флоту, звідси значення Севастополя».
Адам Бальцер теж представив російську імперську ідеологічну конструкцію щодо Криму:
«Християнство приходить із півдня через Крим разом з імперською ідеєю. Володимир І, християнський правитель Русі, одружився з сестрою імператора Василія Болгаробійці. На той час Візантія була справжньою світовою потугою. Це добре показує, як відбувся черговий "цивілізаційний підйом" Русі — саме завдяки шлюбу з Анною. І вся ця концепція, за якою Крим постає місцем, де нібито відбулося хрещення, а згодом — хрещення в Києві, загалом дуже тісно пов’язана з ідеєю "русского міра".
Далі надзвичайно важливою стає російська експансія в басейні Чорного моря. Кінець XVII століття й особливо XVIII століття, епоха Єкатєріни ІІ. Тут маємо цілу візію – так званий константинопольський або візантійський проєкт: Росія, як "третій Рим", має відновити "другий Рим", тобто здобути Константинополь, опанувати узбережжя й перетворити Чорне море на своєрідне "російське озеро".
Це глибоко вписано в російську імперську, універсалістську ідею. Саме тому території південної України вздовж Чорного моря отримують назву "Новоросія" за аналогією до Нової Зеландії, Нью-Йорка, Нової Голландії».
Загалом імперський проєкт «Новоросія» є багатовимірним і вписаним в російську міфологію ХІХ-ХХ століть, а також у ХХІ століття:
«Тут надзвичайно важливою є "Велика Вітчизняна війна", що, звісно, поєднується з попередньою війною — Кримською війною, яку Росія програла.
Тут йдеться про героїчну оборону Севастополя під час Кримської війни, під час протистояння Росії саме Англії, Франції, Османської імперії та Сардинії. Саме тоді не випадково Адам Міцкевич опиняється в Стамбулі й там помирає, бо триває Кримська війна.
Потім маємо Другу світову війну й чергову оборону Севастополя — місто-герой і так далі. Значення чорноморських узбереж у різних вимірах постійно підкреслюється, часто перебільшується й подається вибірково, відповідно до російського наративу: "це наше", "Крим наш". Крім того, наголошується, що це нібито не українські землі».
PR2/no