Франсіско Франко Баамонде — генерал, який у 1936 році як верховний вождь — каудильйо — очолив званий національний табір у боротьбі з республіканцями. Все мало бути швидким військовим путчем, але з огляду на рішучий спротив великої частини суспільства та частини армії і сил правопорядку ІІ Іспанської Республіки переросло у нечувану за розмахом громадянську війну, який часто описується битвою «двох Іспаній». Війна тривала від 18 липня 1936 року і аж до 1 квітня 39-го. Оцінюється, що в ній загинуло близько 600 тисяч осіб, ще пів мільйона вирушили у вигнання. Війна супроводжувалася злочинами проти людяності, масовими вбивствами політичних противників і цивільного населення з обох боків, хоча дві третини на жертв репресій були справою рук франкістів. В конфлікт були залучені Гітлер, Муссоліні і Сталін. Чимало дослідників розглядають громадянську війну в Іспанії як прелюдію ІІ світової війни.
Після перемоги над республіканцями Франко не думав проводити реставрацію монархії, яка зазнала краху у квітні 1931 року, а встановив свою диктатуру, яка тривала аж до смерті каудильйо 20 листопада 1975 року. Франко помер у віці 82 років. Після цього Іспанію очолив король Хуан Карлос, як правонаступник каудильйо, який вже незабаром розпочав перехід до демократії.
З часу смерті Франко минуло вже пів століття, але його тінь досі висить над Іспанією.
Про цю постать у програмі «У дзеркалі історії» розповів професор Полем Престоном з Лондонської школи економіки та політичних наук — один з найбільш видатних іспаністів.
Він зокрема, автор однієї з найбільш авторитетних біографій Франко. Теж є автором цілої низки монографій про громадянську війну, Франко і франкізм, зокрема це: «Іспанський голокост. Ненависть і знищення в громадянській війні і після неї»; «Архітектори терору. Франко і творці ненависті».
Професор Престон часто підкреслює, що Франко є загадкою. Адже на перший погляд, він не виглядає як якась видатна постать з огляду на інтелектуальні чи організаторські здібності. Він не був якимось світилом, не був великим оратором, не електризував маси, як Гітлер чи Муссоліні, і не був рівнею Сталіну з погляду політичного хисту.
Як інтерпретувати цю «загадку» особистості Франко? Як така людина змогла стати каудільйо на чолі націоналістичної Іспанії та главою держави протягом майже сорока років? Поль Престон:
«Франко створив цілу систему міфів: міф про те, що він був великим воєначальником, військовим генієм, людиною, яка врятувала Іспанію, чи теж був тим не допустив вступу Іспанії у Другу світову війну.
Це міф, бо насправді він із шаленою наполегливістю намагався у неї вступити. Проте Гітлера це не цікавило, бо там вишикувалася до нього ціла черга. Тих, які прагнули поділити воєнні трофеї. Це Муссоліні, але також це було і з боку режиму Віші у Франції.
Згодом він створив ще один міф — про те, що саме він був творцем економічного буму 60-х років. Це також не відповідало дійсності, адже, по-перше, він майже нічого не розумів в економіці, а по-друге, слід пам’ятати, що Франко вважав такі великі міжнародні економічні інституції, як Міжнародний валютний фонд, «гніздом комуністів і масонів». Треба мати на увазі, що це була людина, яка вважала Папу Римського комуністом. Його уявлення були абсолютно абсурдними.
Отже, звісно тут треба розв’язати загадку: як він узагалі прийшов до влади? І тут слід сказати, що він справді був хорошим колоніальним військовим. Увесь його вишкіл пройшов у колоніальній війні в Марокко. Він не мав жодних застережень щодо війни на винищення – потім і переніс цей досвід на Іспанію, коли здобув репутацію ефективного командира іспанського Іноземного легіону, так званого Іноземного терціо. Він переніс знання колоніальної війни на іспанський ґрунт — і саме з цього все почалося».
Водночас історик відзначає ще один дуже важливий момент, який дозволив Франко так високо злетіти під час Громадянської війни в Іспанії:
«Він створив команду пропагандистів і сам мав надзвичайний хист до творення міфів та продукування пропаганди тощо. У цьому він був справді дуже вправним.
І нарешті я сказав би, що, можливо, його найбільшим талантом була здатність утримувати владу, адже коаліція, яка перемогла, була досить строкатою, з дуже суперечливими інтересами. Були монархісти, які виступали проти фалангістів, а ті, своєю чергою, були принципово антимонархічними.
Справді, Франко мав надзвичайну здатність. Зокрема це видно, коли він вже почав домінувати над різними групами цієї заколотницької коаліції, коли він вже був главою держави, а фалангісти нарікали, що не здійснено очікувану революцію, фалангістську революцію, він казав їм: добре, але це складно, бо ж ви знаєте цих військових — вони такі “зашкарлублі”, такі реакціонери, з ними надзвичайно важко. І говорив це, будучи верховним головнокомандувачем Збройних сил.
А коли вже самі військові, інші генерали, скаржилися на “божевільних фалангістів”, він відповідав: так, так, але ви й уявити собі не можете, як важко їх контролювати. І це говорив той самий Франко, який водночас був і верховним керівником Фаланги. Тобто, ця його здатність брехати й маніпулювати була вирішальною, адже, очевидно, Франко не втримався б при владі майже сорок років, якби не мав певного такого “таланту”».
Говорячи про вкрай міфологізований образ Франко, дослідник зазначає ще один важливий момент:
«Мушу зізнатися, що коли я починав вивчати Франко у 70-х роках, мені доводилося спиратися на тодішні наявні книжки, а вони були просякнуті пропагандою. Наприклад, “велика біографія” Франко була написана його другом Хоакіном Арарасом і фактично продиктована йому самим Франко. Читаючи ці праці я тоді вважав, що Франко — це людина, для якої гроші не мали значення, що в цьому сенсі він був диктатором не як інші. Проте з роками я дійшов висновку, що Франко був дуже корумпованим і що протягом своєї кар’єри він разом із дружиною накопичував статки у грошах і нерухомості, які робили його типовим диктатором, подібним до багатьох латиноамериканських диктаторів».
Професор Престон теж заторкнув питання витоків самоуявлення Франко як «богообранця», покликаного врятувати Батьківщину.
У своїй біографії Франко, дослідник також відзначає, що важливу роль зіграла його дружина Кармен Поло, яка надихала його до цього образу і легенда про Сіда Кампеадора. Франко ототожнював себе з Сідом, героєм середньовічної Іспанії, який представлявся в образі безстрашного воїна проти «невірних» згодом цей самобраз Франко з’являється вже під час так званого «хрестового походу» проти «червоних» під час громадянської війни.
Франко завжди був надзвичайно обережним і слід додати, що йому завжди вкрай щастило.
Тим, хто не надто добре обізнаний з іспанською історією, здається ніби Франко від самого початку був главою націоналістичного табору під час громадянської війни, але йому пощастило, що генерал Санхурхо, який мав стати на чолі змовників після виступу одразу ж загинув в авіакатастрофі. Тим часом, генерал Мола, головний організатор заколоту, не мав лідерських здібностей і погодився бути «другим номером» і теж загинув а авіакатастрофі у червні 1937 року. Лідера фалангістів Хосе Антоніо Прімо де Ріверу схопили і розстріляли потім у в’язниці республіканці 20 листопада 1936 року. Прикметно, що Франко помре в той самий день, але вже через 39 років і у лікаряному ліжку. Загалом Франко мав неймовірну удачу протягом всього життя. Поль Престон:
«Це була суміш удачі й розрахунку. Несподівана загибель Санхурхо, який летів із Португалії до Іспанії, стала тут вирішальною. Також Франко пощастило, що під час розподілу ролей між генералами йому дісталося командування колоніальною армією, а це означало контроль над найефективнішою частиною заколотницьких збройних сил. Від самого початку він давав інтерв’ю, створюючи враження, ніби саме він є головним, хоча формально це ще було не так».
Проте, наголошує іспаніст, є одна річ, яку він справді зробив і яка була абсолютно ключовою для остаточної перемоги заколотників: його контакти в Марокко з нацистськими підприємцями, що працювали там:
«Він переконав їх поїхати до Німеччини для переговорів із Гітлером. Вони спершу прибули до Берліна, але Гітлер перебував у Байройті на Вагнерівському фестивалі. Довелося чекати, поки він слухав оперу Зіґфрід» у диригуванні Вільгельма Фуртвенґлера. Під враженням цих «тевтонських» мотивів Гітлера було відносно легко переконати розпочати операцію, яку він назвав “Unternehmen Feuerzauber” (Операція “Чарівний вогонь”). Так Франко домовився про німецьку допомогу.
Паралельно він переконав італійського військового аташе надсилати в Рим повідомлення, в яких запевняв, що в разі перемоги — за допомоги Муссоліні – перетворить Іспанію у фашистського сателіта Італії. Спочатку Муссоліні відмовився, але за кілька днів змінив думку й надіслав літаки, які стали основою першого повітряного мосту для перекидання колоніальної армії з Марокко до Іспанії. Це, можливо, було найважливішим чинником остаточної перемоги Франко».
Іспаніст також звертає увагу на позицію Лондона, що сприяла Франко. Власне цій темі він присвятив увагу у нещодавно опублікованій книжці «Підступний Альбіон. Велика Британія й іспанська громадянська війна»:
«Тут йдеться про роль Великої Британії, зумовлену страхом перед Сталіним, який, на мою думку, був безпідставним. “Політика невтручання” позбавила Іспанську Республіку можливості купувати зброю й захищатися. Вона була змушена звертатися до нечесних посередників, що було надзвичайно складно. Зрештою Сталін надав допомогу Республіці не тому, що хотів зробити Іспанію більшовицькою, а тому, що боявся стрімкого поширення фашизму в Європі, який, на його думку, загрожував Франції, а союз із Францією був його гарантією проти нацистської Німеччини. Тож наприкінці вересня 36-го року Сталін ухвалив рішення допомогти Республіці.
Втім саме німецька, італійська допомога та британська пасивність гарантували остаточну перемогу Франко. Те, що йому знадобилося майже три роки, аби її здобути, є прямим свідченням того, що він був вкрай посереднім воєначальником і стратегом».
Муссоліні, як і Гітлер, говорив про Франко, що він або не вміє вести війну, або не хоче цього робити. Подекуди дивує, що війна тривала так довго, адже Франко міг розгромити республіканців значно раніше. Але, як зазначає Поль Престон, він був одержимий своєю концепцією громадянської війни проти «анти-Іспанії». Франко передовсім прагнув методично знищити цю «анти-Іспанію» й очистити країну від «пухлини» «масонів», «більшовиків», «червоних сепаратистів» тощо.
Дослідник таке говорить про те як ця концепція втілювалася протягом майже трьох років конфлікту:
«Від самого початку він заявляв, що його не цікавить швидка війна. Коли, наприклад, посол Муссоліні Роберто Канталупо протестував проти повільних темпів воєнних дій, Франко відповідав, що не прагне перемоги “в стилі Наполеона чи Ганнібала”, бо це, за його словами, залишило б в живих сотні тисяч республіканців. Він мав намір, як сам казав, завойовувати Іспанію “сантиметр за сантиметром” і вести війну на винищення проти того, що називав “республіканським народом”.
Це проявилося в тому, що, крім загиблих на полі бою, було вбито щонайменше 150 тисяч невинних цивільних, а після завершення війни близько пів мільйона людей було змушено вирушити у вигнання».
Вже після завершення громадянської війни 1 квітня 1939 року відбувалися масові репресії. Передовсім тут слід згадати розстріли. За перші два-три роки було страчено, за різними оцінками, близько 30 тисяч осіб. Тобто, «мир», про який згодом волала франкістська пропаганда, насправді не настав. Поль Престон:
«Це була ще одна разюча суперечність між офіційною пропагандою режиму та реальністю — смертями людей у в’язницях і масовими стратами.
Франкістський режим, який став інституціоналізованим втіленням тієї “перемоги”, про яку я вже говорив, від самого початку був режимом терору. Франко, без сумніву, жив за рахунок дивідендів цього терору й користувався ними до самого дня своєї смерті».
Проте теж вмів адаптовуватися до політичних обставин:
«Коли стало зрозуміло, що Вісь не виграє Другу світову війну, Франко почав коригувати курс: перестав робити ставку на фалангу, тобто на фашистське крило свого режиму, і намагався створити образ монархічної держави. Це було способом догодити західним союзникам. Великою перевагою Іспанії було її географічне положення: вона виглядала як гігантський авіаносець із виходом до Середземного моря й Атлантики, захищений Піренеями. Військові, особливо американські, вважали, що Іспанія може стати базою майбутньої оборони від можливого совєтського вторгнення. Хоча Совєстський Союз і не мав реальних можливостей вторгнутися до Західної Європи, але такою була логіка того часу і Франко вмів із цього користати. У 50-х він позиціонував себе як союзник Сполучених Штатів».
У 60-х роках настав економічний бум, який не був заслугою диктатора, наголошує іспаніст:
«Це була праця католицьких технократів з Opus Dei. На той час — в середині 60-х –Франко фактично вже “вийшов на пенсію”: дивився футбол, їздив на полювання, рибалку тощо, але, звісно, приписував собі заслуги економічного піднесення.
Існував також міф про “відновлення монархії”, але насправді він не відновив монархію – він установив фалангістську монархію, а це зовсім інше».
Попри страхітливі післяєвонні злидні Франко був готовий інвестувати колосальні суми в один винятковий ідеологічний проєкт — меморіал Долина полеглих. Його каудильйо започаткував 1 квітня 1940 року — у першу річницю закінчення свого переможного «хрестового походу». Роботи були завершені лише 1959 році. У видовбаній в скелі базиліці, над якою височить колосальний 150-метровий хрест зі сталі і бетону, було поховано рештки майже 34 тисяч полеглих, як франкістів, так і республіканців. Проте Франко, передовсім, це задумував як свій поховальний склеп, де його було з почестями поховано і де він пролежав до 24 жовтня 2019 року, коли за рішенням уряду на чолі з соціалістом Педро Санчесом його рештки були перенесені до склепу на мадридському цвинтарі Мінгоррубіо.
Поль Престон звертає увагу, що цей проєкт за вартістю можна порівняти з витратами на палац-монастир Ескоріал, збудований Філіпом ІІ у «Золоту добу» Іспанії. Власне Долина полеглих розміщується близько Ескоріалу.
За кордоном Долину полеглих часто сприймають як символ «примирення двох Іспаній», де поховані десятки тисяч бійців з обох боків. Проте чи це дійсно так? Іспаніст:
«Це пам’ятник, покликаний возвеличити образ Франко та його его. Порівнюючи його з Ескоріалом, слід пам’ятати, що Долину будували фактично рабською працею. Там працювали полонені республіканці.
Франко особисто контролював будівництво десятиліттями, постійно спілкувався з архітекторами. Це свідчить про його нав’язливу, егоцентричну одержимість цим проєктом.
Щодо ідеї, що це був символ “примирення” — це відверта брехня. Останки загиблих звозили туди без згоди родин, і ця проблема досі залишається предметом суперечок. А після смерті Франко, аж до його ексгумації кілька років тому, Долина полеглих була місцем паломництва для франкістів».
Поль Престон, констатує, що це частина тієї реальності, що в демократичній Іспанії й досі можливо возвеличувати образ Франко:
«Наприклад, існує Національний фонд “Франсіско Франко”, який займається “опікою” над його іміджем і особистими паперами, документами, що мали б належати державі, але натомість перебувають у власності Фонду “Франсіско Франко”. Неможливо собі уявити, щоб у демократичній Німеччині існував Фонд “Адольф Гітлер”. Втім, це — один з болісних рубців на тілі іспанської демократії».
Дослідник теж звертає увагу на тягар франкістського минулого в сьогоднішній демократичній Іспанії. Цікавий факт: за даними однієї з останніх соціологічних опитувань Центру соціологічних досліджень (CIS), майже 20% молоді дивляться на франкістську диктатуру як на щось позитивне. Окрім того, частина суспільства вважає, що за франкізму, особливо у 1960–1975 роках, Іспанія була «передовою країною» з власними досягненнями, а тепер стала вкрай залежною, умовно кажучи, від Брюсселя та інших міжнародних інституцій. Як це пояснити?
«Вже сам факт існування профранкістських настроїв у частини населення, особливо серед молоді, є наслідком того, що йдеться переважно про людей, які не жили за франкізму і не зазнали репресій, масових страт, тюрем і голоду. І це надзвичайно важливо.
По-друге, це також результат одного з “досягнень” франкістського режиму – масштабної загальнонаціональної операції з промивання мізків. Завдяки повному контролю над засобами масової інформації — радіо, пресою, системою освіти, а також через церковні амвони — вдалося створити ілюзію, що франкізм був “чудом”, що Франко врятував Іспанію від «пазурів Москви», що країна була «раєм» у порівнянні з рештою світу. Насправді це не відповідало дійсності. Насправді, Іспанія не досягла рівня життя періоду Республіки аж до кінця 50-х років».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник