Професор Кеймен: Після катастрофи 1898 року кастильські автори створили міф «двох Іспаній», ідеалізуючи Золоту добу як епоху успіхів

«Дві Іспанії. Конфлікти і солідарності» — розмова з видатним іспаністом, професором Генрі Кейменом (британське Королівське історичне товариство) довкола його останньої книжки. 

Битва між іспанською Непереможною армадою й англійським флотом у 1588 році

foto:wikipedia/public domain

У європейській історичній уяві Золота доба Іспанії — це XVI–XVII століття є часом імперії, «над якою не заходило сонце», королів Філіпа II і Карла I, конкістадорів на кшталт Ернана Кортеса чи Франсіско Пісарро, а також блискучої культури — від Міґеля де Сервантеса (автора безсмертного «Дон Кіхота») і до придворного художника Дієґо Веласкеса. Традиційно цю епоху уявляють як вершину могутності Іспанії — час військових перемог, колоніальної експансії в епоху великих географічних відкриттів та тріумфу католицької монархії.

Один із найбільш видатних з нині живих іспаністів, британський професор Генрі Кеймен віддавна пропонує подивитися на цей період значно критичніше. У своїх книжках він пише про «багато Іспаній», звертає увагу, що так звана Золота доба була не лише епохою слави, а й часом слабкості монархів, економічних криз, соціальних конфліктів. За Кейменом, Іспанська імперія доби Габсбургів, тобто від початку XVI і до кінця XVII, століття була радше складною транснаціональною монархією, ніж однорідною «національною» Іспанією і велич її базувався на співпраці і участі в імперській пригоді багатьох народів, а не лише кастильців: фламандців, генуезців, сардинців, каталонців, арагонців, басків, португальців, представників німецьких народів тощо.

Попри те, що професору Кеймену цьогоріч виповниться 90 років, він  продовжує писати. У своїй новій книжці «Дві Іспанії. Конфлікти і солідарності», яка викликала чималий розголос, іспаніст полемізує з поширеною схемою «двох Іспаній». На його думку, цей образ — радше інтелектуальний конструкт, створений публіцистикою ХІХ–ХХ століть, аніж історична реальність. Кеймен наголошує, що Іспанія ніколи не була однорідною державою і тому не могла «розколотися навпіл»: упродовж історії вона існувала як складна мозаїка регіонів, ідентичностей і політичних позицій. Ніколи не було єдності і одностайності серед іспанців і завжди точилася суперечка про майбутнє країни та зміст доцільності політики володарів.

Власне про цілий комплекс проблем, яких торкається його книжка «Дві Іспанії. Конфлікти і солідарності», професор Генрі Кеймен говорив в програмі «У дзеркалі історії».

Він зазначає, що творцями цього концепту були кастильськоцентричні інтелектуали на чолі з філософом і письменником Міґелем де Унамуно, які інтерпретували історію та культуру Іспанії як поле фаталістичної боротьби між двома протилежними традиціями — модерною і традиціоналістською:

«Коли ці кастильські письменники наприкінці XIX століття вигадали ідею “двох Іспаній”, вони писали в епоху катастроф і поразок. Тому ці письменники прагнули певною мірою компенсувати невдачі XIX століття — передусім поразку у війні зі Сполученими Штатами у 1898 році — і шукали у своїх текстах образ Іспанії без поразок, Іспанії, яка завжди має лише успіхи. Вони ототожнювали її з нібито “справжньою” Іспанією — автентичною і процвітаючою, чиї якості та досягнення, на їхню думку, постійно підточувала інша, “фальшива” Іспанія.

Таким чином вони створили цей дуалізм — між Іспанією успіху і Іспанією поразок. Вони не хотіли визнавати поразок, а отже Іспанія, на їхню думку, мусила бути країною постійних успіхів.

Саме тому, з-поміж іншого, вони робили такий наголос на Золотій добі, бо уявляли, що Іспанія була суцільним часом успіхів».

Цього року відзначатиметься 90-та річниця початку громадянської війни в Іспанії, яку часто подають як битву «двох Іспаній» — найкривавішу кульмінацію протистояння між двома утвореннями, що постали з одного й того самого лона.

Натомість у своїй останній книжці «Дві Іспанії. Конфлікти і солідарності» Генрі Кеймен пише про багато Іспаній і зазначає, що вже на зорі ранньомодерної доби існували постійні напруження й дискусії щодо політики монархів, щодо того, яким шляхом має рухатися країна.

Наскільки це допомагає зрозуміти конфлікти, які визначали історію Іспанії — і в XX столітті, і в сучасну добу? Генрі Кеймен:

«Мені здається, що ті іспанці на початку XX століття передусім шукали успіху, успіху — і не знаходили його ніде в історії Іспанії. Частково це було наслідком їхнього майже повного незнання минулого Іспанії. Отже, ми маємо проблему невігластва інтелектуалів. Вони вміли писати слова, але не вміли поєднувати слова з історичними фактами. У підсумку вони почали писати історію, або радше створювати історію, яка була цілком фальшивою».

Іспаніст наголошує, що цей процес фальсифікації історії досяг свого апогею за часів диктатури генерала Франсіско Франко:

«Коли режим Франко прийшов до влади, він виявив, що в країні фактично не існує розуміння історичної дійсності Іспанії. І тоді вони взялися поширювати власне бачення.

Тобто образ Іспанії успіху, “доброї” Іспанії — й іншої, “фальшивої” Іспанії. До цієї “фальшивої” Іспанії вони зарахували всіх ворогів режиму: наприклад, всіх іноземців, всіх комуністів, всіх противників того, що вони вважали “класичною” історією Іспанії.

Отже, йдеться не лише про іспанський випадок, а про проблему, яка насправді виникала в історії будь-якої країни у XX столітті. Йдеться про пошук історичної ідентичності. А завдання формування такої ідентичності завжди було довгим і складним процесом, який торкався багатьох тем: монархії, демократії, свободи, християнства, комунізму тощо.

Це конфлікт між двома баченнями — або двома надіями на майбутнє країни. Такий конфлікт можна знайти в будь-якій державі, не лише в Іспанії. Це протистояння між двома способами бачення минулого. Наприклад, подібне можна знайти і в Польщі».

Однією з найгучніших робіт Генрі Кеймена є «Іспанська інквізиція. Історична ревізія». Власне продовжуючи тему Іспанії імперської доби, скажімо в часи панування Філіпа ІІ, то знову ж є стереотип про країну перманентного аутодафе — публічного оголошення інквізиторами вироку і його виконання — країну, де ніколи не згасали багаття, країну на чолі з фанатиком королем, який керував масовим спаленням єретиків, криптоюдеїв і критиків влади.

Але коли читаєш «Іспанську інквізицію» Генрі Кеймена, постає цілком інший образ: відстороненість Філіпа ІІ й інших від цієї інституції, певне соціальне неприйняття інквізиції. З досліджень професора Кеймена можна дізнатися, що інквізиція була не такою кривавою, як, наприклад, на початках за часів Великого інквізитора Торквемади, що багато іспанців були не дуже релігійними і навіть насміхалися з інквізиції. Вона була майже відсутня  у різних регіонах, наприклад, в Арагоні, у Басконії тощо.

Тому виникає логічне питання: наскільки ж Іспанія була архикатолицькою країною, де панував безпробудний фанатизм іспанських королів у супроводі всемогутньої Інквізиції? Генрі Кеймен:

«Так, це також окрема проблема. Фальсифікуючи, перебільшуючи або створюючи хибну історію минулого, справді підживлювався образ Іспанії: ось тут «добра» Іспанія, католицька Іспанія, а на протилежному боці — Іспанія єретиків, юдеїв, протестантів.

Насправді відповідь дуже проста: докази протилежного містяться у документах, і документи, які я вивчав, і посилання на них є в моїй книзі. Наприклад, Філіп II, "кривавий" король, той, хто, як уявляється вбивав єретиків, у своєму житті відвідав всього лише три аутодафе. Це насправді не відображає фанатизму, а радше його діяльність як глави держави та бажання брати участь у релігійному житті своєї країни. Проте це релігійне життя було досить відмінним від тієї реальності, яку ми всі уявляємо як дуже католицьку Іспанію. Це не відповідає дійсності.

Іспанці не були більш католицькими, ніж поляки, англійці чи французи. Насправді релігійне невігластво в Іспанії Золотої доби було колосальним. І будувати на цьому невігластві міф про католицьку країну — це одне з тих зол, які завдають шкоди спробам правильно зрозуміти історію країни».

Власне останніми роками в Іспанії стало вкрай модно говорити й писати про так звану «чорну легенду», яку зазвичай розуміють як ідеологічну конструкцію, створену ворогами Іспанської імперії — передусім Голландією, Англією, а також Францією — з метою принизити її у європейській думці, змалювати її огидно та ослабити політично. Це образ власне фанатичної католицької імперії, ретроградної, грабіжницької і криваво ненажерливої.

Водночас Кеймен пише, що «чорна легенда» в такому розумінні не існує і що це радше пізніша конструкція мислителів, передусім консерваторів, так званого Покоління 1898 року, з Міґелем де Унамуно (басько-іспанським філософом та політичним есеїстом) на чолі.

Згодом, у 1914 році з’являється невелика брошура історика й журналіста Хуліана Худеріаса, в якій він власне артикулює це поняття «чорна легенда», яке одразу стало популярним концептом.

Але можна задати питання: чи справді не існувала потужна антиіспанська пропаганда з боку голландців, англійців чи французів як реакція на іспанську експансію та імперські проєкти Габсбургів?  Чи ж не поширювалися памфлети, що принижували Іспанію та її монархів, як, наприклад, «Апологія» бунтівного принца Вільгельма Оранського, одного з лідерів Нідерландської революції, в якій він представив Філіпа II «демоном Півдня», а іспанців — фанатичними католиками, кровожерними та жадібними загарбниками? Ось, що професор Кеймен відповів на це зауваження:

«Так. Насправді я трохи грішу, коли нетерпляче ставлюся до “чорної легенди”, бо вона не є тим, що подають три-чотири автори, які щороку видають якісь книжки про “чорну легенду”. Для них це — вигадане іноземцями бачення Іспанії. Насправді так звана “чорна легенда” — це вигадка, створена деякими авторами на початку XX століття. Всі вони –кастильські, іспанські письменники.

Тобто, якщо шукати тексти про «чорну легенду» серед наявних книжок, а я майже всі їх прочитав, всі вони — книги іспанців. Що вони роблять? Вони атакують власну країну. У межах своєї держави вони критикують аспекти соціального й культурного життя.

Іноземці — голландці, англійці, французи –зовсім не мали інтересу писати книги про Іспанію. Насправді, вони цього не робили. Мене втомлює повторювати, що «чорна легенда» — це вигадка, заснована насамперед на комплексі неповноцінності й передусім на ксенофобії».

Історія Іспанії, як відомо, тісно пов’язана з Латинською Америкою, і побутує стереотип, що жменька відважних конкістадорів на чолі з Кортесом, Пісарро, Вальдівією та іншими підкорила континент, що був у вісімдесят разів більший за саму Іспанію, населений мільйонами індіанців, які, нібито, сприймали їх як апокаліптичних вершників.

Проте Генрі Кеймен стверджує, що в такому традиційному сенсі жодного «підкорення» не відбулося і що це здебільшого вигадка. Я попросив  його пояснити, чому це міф і чому він так глибоко вкорінився не лише в свідомості іспанців, а й у свідомості чужинців? Чим насправді була конкіста, «завоювання» та підкорення Нового Світу?

«Я тут звернуся до одного історичного факту: існує перепис населення від 1575 року, який фіксує кількість іспанців в Америці. Загальна чисельність іспанців на всьому американському континенті того року становила приблизно 50 000 осіб. Уявити собі, що 50 тисяч людей мали можливість здійснювати окупацію всього континенту Нового Світу — без достатньої зброї, адже в іспанців власне переважно були лише мечі — без добре озброєного контингенту, без населення та без ресурсів для спокійного проживання на нових територіях – все це просто неможливо. Уява про це відображає лише прагнення до влади, яке мала невелика група іспанців XVI століття».

Іспаніст звертає увагу, що багато іспанців виступали проти діяльності своїх співвітчизників в Америці:

«Найвідоміше ім’я — домініканський монах Бартоломе де ляс Касас. Проте навіть сам іспанський король Філіп II у 1571 році, якщо я не помиляюся щодо року, заборонив подальші мілітаристські авантюри. Тобто, він заборонив застосування сили на території індіанців в Америці. І знову ж таки, це тема, яку можна правильно досліджувати на основі доказів. А докази дуже рідко використовуються у класичних роботах з історії Іспанії, написаних іспанцями».

Як відомо, Іспанія завдяки своїм колоніям в Америці черпала колосальні зиски з її багатства у вигляді срібла і золота, що зумовило потужну торгівлю. Проте іспаніст наголошує, що те, що ззовні виглядало як могутня і казково багата торговельна імперія під владою Іспанії,  насправді була структурою, артерії якої контролювали здебільшого не іспанці, а іноземці.

Теолог і економіст Томас де Меркадо та інші автори, а також низка консулів Франції та Англії писали, починаючи від другої половини XVI століття, що вся ця торгівля, це колосальне багатство Індій перебувало в руках інших націй, які користувалися потужним потоком і збагачувалися, коли сама Іспанія чимраз була зубожілою на тлі бездумного використання цих ресурсів, руйнівних воєн та епідемій. Професор Кеймен:

«Джерела дуже чітко свідчать, що більшість багатства, яке надходило на Іберійський півострів із Нового Світу, проходило через флот інших європейських країн. І майже вся, наприклад, срібна руда, що прямувала з Перу до Іспанії, спочатку проходила через Ріо-де-Жанейро на півдні Америки, а потім надходила прямо у Францію, Італію — насамперед у Геную — і теж до Лондона. Історичні факти ясно показують, що всі імперії набагато складніші, ніж ми собі думаємо».

Я теж поставив Генрі Кеймену запитання, чому іспанці програли суперництво не лише англійцям, а й французам та голландцям, коли, здавалося б, мали значно кращі передумови: непереможні армії, вражаючий флот, золото і срібло з Індій та таких могутніх монархів, як імператор Карл V і король Філіп II:  

«Так, це хороше питання, але вже Філіп II мав своє пояснення. Ще до того, як стати королем Іспанії, він вже скаржився міністрам, що бракує грошей: “Ми отримуємо багато золота, не стільки, скільки срібла, але ми отримуємо багато речей з Америки, але не можемо їх витратити, бо всього цього у нас нема. Все це в руках тих, хто контролює наші фінанси”. Банкрутство уряду Іспанії у XVI столітті було настільки катастрофічним, що саме воно пояснює нездатність Іспанії утримувати імперську міць.

І коли наприкінці або в середині правління Філіпа II Іспанія брала участь у знаменитій битві при Лепанто — битві, яку зазвичай асоціюють із діями Іспанії, то насправді переможцями при Лепанто були італійці, які будували більшість кораблів і оплатили майже всі витрати, бо Іспанія в черговий раз була банкрутом.

Докази настільки переконливі, що, принаймні у моєму розумінні минулого цієї країни, я не вбачаю тут великої складності. Іспанія мала багато можливостей, багато шансів, але не змогла ними скористатися, і тому Золота доба, цей імперський період, насправді не є цілком “золотим” чи “імперським”».

Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.

Матеріал підготував Назар Олійник