«Греко-Католицька Уніатська Церква у тому вигляді, у якому вона існує, є чужою нам по впливу легальною резидентурою Ватикану та активно діючою українською націоналістичною організацією. З огляду на це, треба взяти напрям на цілковиту ліквідацію уніатів на нашій території і на відрив Греко-Католицької Церкви від Ватикану з ціллю возз’єднання її з Православною Церквою в Совєтському Союзі», — це витяг з плану НКВД УССР від 8 лютого 1945 року, який бути реалізований через рік.
8-10 березня 1946 року було проведено захід, який в історіографії знаний як Львівський псевдособор. На ньому було проголошено про розрив Берестейської унії 1596 року про єдність з Римом, саморозпуск Греко-Католицької Церкви (ГКЦ) та входження її до складу Російської Православної Церкви (РПЦ).
Про цю подію і її історичний контекст для програми «У дзеркалі історії» розповів к.і.н. Олег Турій — директор Інституту історії Церкви Українського католицького університету.
Зокрема, він пояснив, чому Сталін не провів таку операцію з ліквідації Греко-Католицької Церкви у 1939 — 1941 роках за часів першої окупації західно-українських земель і якою мірою те, що відбулося у 1946 році, було реалізацією напрацювань того періоду:
«Очевидно, що вже в 1939 — 1941 роках існували плани певної системнішої ліквідації цієї Церкви. Ми навіть маємо дані про те, що була спроба створити всередині Греко-Католицької Церкви течію під гаслом "Геть від Риму", тобто свого роду мотивувати її дистанціюватися від зв’язків із Ватиканом нібито через реакційну сутність останнього. Але, думаю, що високий авторитет самої церкви та її предстоятеля, митрополита Андрея Шептицького, який намагався, з одного боку, демонструвати лояльність до влади, а з іншого — дуже твердо відстоювати права віруючих, формально гарантовані радянською конституцією, не дозволив реалізувати цих планів.
У 1939 — 1941 роках ми не маємо чогось подібного до плану, який був розроблений уже у 1945 році, де ліквідація Греко-Католицької Церкви шляхом її так званого возз’єднання з Російською Православною Церквою була системно продумана, розпрацьована і згодом реалізована».
Історик також наголошує на такому моменті:
«Під час Другої світової війни змінилася політика радянської влади щодо релігійних спільнот загалом. Якщо в 1930-х роках і на початку 1940-х переважала атеїстична складова, то саме у 1943 році був укладений своєрідний "кремлівський конкордат", як його називають у літературі. Сталін запросив чотирьох чинних на той момент єпископів Московського патріархату, дозволив їм скликати собор і поставив цю церкву під цілковитий контроль спеціально створеного органу — Ради у справах Російської Православної Церкви, яка фактично була укомплектована співробітниками радянських спецслужб. Зрештою, троє з чотирьох єпископів на той момент також уже були агентами».
Таким чином була, можна сказати, заново створена структура РПЦ. Співрозмовник програми «У дзеркалі історії» продовжує:
«Її завданням було, з одного боку, контролювати спалах релігійності, що відбувся на окупованих територіях під час німецької окупації, коли було дозволено релігійне життя, а з іншого — використати цю Церкву для патріотичної мобілізації, для мотивації продовження війни проти німецьких загарбників.
Отже, з усіх цих рацій радянська влада поставила Російську Православну Церкву на службу державі. Тому вже в 1945 — 1946 роках було вирішено діяти за іншим сценарієм — сценарієм, що сягав ще царських часів, зокрема часів Катерини ІІ і особливо Миколи І. Саме в такий спосіб, тобто вербуючи прихильників так званого возз’єднання з Російською Православною Церквою в лоні самої Греко-Католицької Церкви, було організовано у 1839 році так званий Полоцький собор, де було проголошено нібито "добровільне возз’єднання", тодішніх уніатів Російської імперії з контрольованою на той час синодальною російською Церквою. Цей сценарій було відповідним чином доопрацьовано, детально розписано і згодом реалізовано при прямій участі радянських спецслужб».
Слід сказати, що керівництво совєтських органів безпеки надіялося за допомогою авторитету ГКЦ домогтися від УПА складення зброї. Але ці надії були марними.
Зі свого боку, після смерті 1 листопада 1944 року харизматичного митрополита Андрея Шептицького, його наступник митрополит Йосиф Сліпий, як і його попередник, надіявся, що вдасться знайти спосіб співіснування з режимом. Проте той і не думав збавляти оберти, а приступив до спецоперації. Почалася робота зі створення ініціативної групи з «возз’єднання» ГКЦ із РПЦ і обезголовленням греко-католиків. Олег Турій розповідає:
«План, який був розроблений радянською владою, передбачав створення так званої ініціативної групи, яка мала надати видимої легітимності цілій процедурі.
Як відомо, жоден із єпископів — а в першу чергу це було бажанням радянської влади: знайти хоча б одного єпископа, бажано, очевидно, митрополита, який би на це погодився, як це було за часів імператора Миколи І — не пішов на такий союз із владою.
Оскільки жоден із єпископів не погодився на те, щоб стати зрадником своєї Церкви і піти на союз із радянськими спецслужбами, то в ніч з 11 на 12 квітня усіх єпископів, які були на території України, на чолі із митрополитом Йосипом Сліпим було заарештовано.
Згодом на території Польщі було заарештовано двох інших владик, які уникнули цього арешту у квітні. У кожному разі фактично весь єпископат був ув’язнений, починаючи з 11 квітня 1945 року. З ними разом було заарештовано близько 60 активних священників, насамперед деканів, які мали відповідний авторитет серед іншого духовенства. І таким чином оця обезголовлена Церква, на думку радянських спецслужб, мала стати легкою здобиччю для оцієї так званої "возз’єднавчої" акції».
Тим не менше, бракувало когось, хто міг і погодився б очолити цю «ініціативну групу», але совєти знайшли таку особу — отця Гавриїла Костельника. Це була непересічна особистість — відомий богослов, харизматичний промовець і, що цікаво, затятий антисовєтчик. Співрозмовник програми «У дзеркалі історії» пролив світло на цю важливу постать у спецоперації з «об’єднавчим собором»:
«Він був досить популярним проповідником, відомим філософом, дуже, так би мовити, суперечливою людиною. Його біографія надзвичайно цікава, бо він походив із території сучасної Сербії, з того середовища українського чи руського населення, яке там опинилося ще наприкінці XVIII століття.
Його навіть вважають одним із засновників літературної мови тих бачванських русинів, як їх називали.
Але водночас він у 30-х роках був відомий як дуже яскравий полеміст, який писав дуже гострі тексти, спрямовані на викриття саме комуністичної ідеології та атеїстичної політики. Тобто, якщо когось вважати антирадянщиком, то, напевно, саме Гавриїл Костельник був одним із найактивніших таких авторів».
Дослідник також підкреслює іншу складову особи і діяльності отця Костельника в міжвоєнний період:
«Він був відомий також уже тоді, у 30-х роках, як один із лідерів так званої восточницької течії в середовищі Греко-Католицької Церкви, яка виявляла, скажімо так, бажання очистити обряд від латинських нашарувань.
Іноді вона виступала проти надмірної централізації Католицької церкви, входячи, так би мовити, у суперечку із Ватиканом.
Отже, ще один важливий і цікавий аспект, напевно, був такий: Гавриїл Костельник захоплювався всякими такими надприродними явищами і, зокрема, так званими стигматиками чи всякими такими спіритичними явищами. Тобто постать справді дуже неординарна».
Як каже, Олег Турій увага до цієї особи з боку совєтських спецслужб була прикута ще під час першої окупації Галичини у 1939 — 1941 роках:
«Вже тоді йому пропонували очолити такий рух на відрив Греко-Католицької Церкви від Ватикану, але він тоді відмовився це зробити.
Щоб його мотивувати, було заарештовано його молодшого, ще неповнолітнього, сина, і згодом він довідався, що його в тюрмі розстріляли. Гавриїл Костельник, маючи цю інформацію про смерть сина, не був певним також щодо долі двох його інших синів, які були у дивізії Ваффен-СС "Галичина", припускав, що вони могли опинитися в полоні. Насправді вони згодом опинилися на еміграції, тобто їм вдалося уникнути полону.
Тим не менше ця непевність, напевно, була і до якоїсь міри могла вплинути на його рішення. Але водночас у документах, які ми маємо, є і свідчення самого Костельника: коли після арештів єпископату він зустрічається з підполковником і заявляє, що він у душі давно православний, що він готовий і розуміє, що в радянській державі Греко-Католицька Церква приречена, тому готовий зробити все для того, щоб посприяти її переведенню до православної церкви. І треба зауважити, що Костельник був єдиним із тих членів ініціативної групи, яких потім було до нього приєднано, хто не був формально завербованим агентом».
Директор Інституту історії Церкви Українського католицького університету зазначає, що Костельник мав свою внутрішню мотивацію у проведенні «об’єднання» ГКЦ з РПЦ, а совєтські органи безпеки вміло цим користалися:
«Він діяв з якихось власних переконань. НКГБ дуже вміло використовувало його амбітність. Ви згадували про неї, але насправді ми маємо в документах чітке свідчення про те, що той самий Карін повідомляв: вони, так би мовити, заохочують певні амбіції Костельника, який вважає себе розумнішим і талановитішим від Йосипа Сліпого.
Там була ще й особиста неприязнь через те, що Йосиф Сліпий був змушений, з огляду на остереження з боку Ватикану, відрахувати Костельника з викладачів Львівської богословської академії. І тим не менше він включив його до складу делегації, яка їхала на переговори в Москві.
Тобто в кожному разі радянська влада знала про цю амбітність і про ці особисті, так би мовити, непорозуміння та неприязнь із Йосифом Сліпим.
І, як говориться у доповідній записці, яка від Каріна через наркома державної безпеки Сергія Савченка надійшла самому Микиті Хрущову, вони зазначали, що будуть грати на цих його амбіціях, використовуючи їх для реалізації свого сценарію».
Олег Турій теж розповів про двох інших членів цієї ініціативної групи зі скликання псевдособору по приєднанню УГКЦ до РПЦ, які на відміну від Костельника були формально завербовані як агенти НКДБ:
«Це отець Михайло Мельник, який був генеральним вікарієм для тієї частини Перемиської греко-католицької єпархії, що опинилася в складі СРСР — це Дрогобиччина.
А з іншого боку, дуже довго тривали пошуки кандидата від третьої єпархії — Станіславівської греко-католицької єпархії, і ним остаточно став Анатолій Пельвецький.
Обидвоє були завербовані: ми маємо їхні псевда. Мельник мав псевдо "Іванов", Пельвецький — "Шевчук". Маємо також розписки про отримання ними навіть коштів за цю свою діяльність.
Які були внутрішні мотивації? Чи це було намагання, як іноді говорять, «врятувати» Церкву? Михайло Мельник намагався, навіть говорив деяким священникам, що вся ця акція "возз’єднання" є насправді накинутою державою, тому вона не має юридичної сили, і для формальності хай вони підпишуть ці документи, але далі продовжують залишатися в душі греко-католиками, Навіть дозволяв їм не поминати московського патріарха під час богослужінь і так далі. Тому тут, я би сказав, був цілий комплекс причин».
Дослідник таке говорить про вкрай ретельну підготовку до Львівського псеводособору, за чим пильно слідкували у Москві:
«Підготовка до цього псевдособору відбувалася, очевидно, саме по лінії спецслужб, тому ми і називаємо його спецоперацією, бо насправді роль ініціативної групи була суто, так би мовити, декоративною.
Хоча той же Гавриїл Костельник спільно із представниками спецслужб, зокрема з таким собі Богдановим, об’їжджали деканати, причому на службовому автомобілі. І навіть у тих документах, які ми маємо, одного разу є така згадка нібито від керівництва: мовляв, ви вже так не компрометуйте себе і не використовуйте, принаймні прямо, службовий автомобіль. Але, думаю, тут також діяв той момент, щоби залякати, так би мовити, тих людей, які ще вагалися».
Співрозмовник програми «У дзеркалі історії» наводить до прикладу такий аспект:
«Органи НКДБ отримали директиву, щоб, проводячи ці зустрічі по деканатах, паралельно, з одного боку, вербувати як агентів тих, які готові були піти на оце так зване возз’єднання, а з іншого боку — тих, які чинили спротив, одразу ж арештовувати, відправляти на заслання, судити або депортувати без суду і так далі.
Тому фактично кожні п’ять днів відповідні районні відділи були зобов’язані подавати інформацію про те, скільки осіб завербовано і скільки заарештовано.
Завдяки цьому ми маємо докладну статистику. Скажімо, станом на 8 березня 1946 року серед греко-католиків чотирьох західних галицьких областей було вже завербовано 754 священники та мирянина, серед яких більшість — ну, принаймні значна частина — були інформаторами, але також значна частина була як агентами, так й інформаторами У той же час було заарештовано 287 осіб».
Олег Турій таке говорить про агентурну роботу і саме проведення Львівського псевдособору, який пройшов 8-10 березня 1946 року у приміщенні Собору святого Юра:
«У ньому взяло участь загалом 216 делегатів і, як було заплановано, між 60 і 70 % мали бути вже агенти. У даному випадку агентами було 142 особи, тобто ті, які підписали згоду на співпрацю. Тобто це становило 66,7 відсотка. Отже, план виконувався буквально до найдрібніших відсотків.
Очевидно, серед агентів були й ті, які згодом ставали регулярними співпрацівниками, доношниками, інформаторами тощо. Але більшість тих людей, яких було завербовано перед псевдособором, фактично мали одну функцію — погодитися на це дійство, проголосувати, підняти руки. Частина з них пізніше відкликала свої підписи, інша частина, незважаючи на формальне приєднання до Російської Православної Церкви, все одно була звинувачена в антирадянській діяльності і заарештована.
Ми маємо понад 500 осіб серед священників, які були заарештовані, ув’язнені та засуджені».
Історик наголошує, що це дійство проходило не лише під дулами автоматів, але й було інсценізовано НКДБ й іншими компетентними совєтськими органами:
«Він не просто був інсценізацією, він навіть спеціально фільмувався. Всюди було розставлено прожектори і камери. Це, з одного боку, мало трохи мати такий застрашуючий ефект на учасників, щоб вони не думали викручуватися чи ставити незручні питання, бо все фільмувалося. А з іншого боку, воно якраз і робилося, щоб цей фільм пізніше демонструвати як вияв нібито добровільної згоди самих священників на оце насилля над їхньою Церквою.
Якщо подивитися на кадри цієї хроніки, то ми бачимо, якими невпевненими, заляканими є ці люди, як вони механічно підносять цю руку, намагаючись не дивитися в об'єктиви цих камер.
Як би там не було, ці рішення були проголошені. Очевидно, з точки зору церковного, канонічного права, але також і з точки зору державного права, це зібрання взагалі не можна називати собором, тому що на ньому не було жодного єпископа Греко-Католицької Церкви.
Два єпископи, які згодом, так би мовити, заявили про те, що вони є єпископами, вже були раніше, в лютому, в Києві висвячені саме як єпископи православної Церкви. Це були згадані мною двоє членів цієї ініціативної групи — Анатолій Пельвецький і Михайло Мельник».
Проте ліквідація Греко-Католицької Церкви на Львівському псевдособорі 8-10 березня 1946 року не означала ліквідацію її як величезної проблеми совєтської влади на Західній Україні. Вона стала Катакобмною церквою, яка вистояла попри страхітливі репресії проти клеру і вірних. У 1989 році останній лідер Совєтського Союзу Міхаіл Горбачов змушений був піти на легалізацію Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ).
P.S.: Отець Гавриїл Костельник, речник і «обличчя» Львівського псевдособору, закінчив погано. 20 вересня 1948 році поблизу Преображенської церкви у Львові, настоятелем якої він був, невідомий вбив його пострілами в голову. Совєти одразу звинуватили в цьому націоналістичне підпілля, але все вказує, що за цим вбивством була рука НКДБ.
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник