Без Юзефа Чапського історія Літературного інституту, вірогідно, виглядала б значно скромнішою і менш впливовою. Не тому що Єжи Ґедройць не мав би амбіції і не шукав би способів реалізувати свої задуми. Але саме людський вимір Чапського багато в чому сформував з інституту не просто видавничий проєкт, а перетворив його на інтелектуальне еміграційне середовище. Над створенням подібної інституції, яким стане Літературний інститут, Єжи Ґедройць замислюється ще під час війни.
Перші згадки про це датуються 1944 роком. На той час він служив у війську й розумів, що така організація матиме специфічний характер, і потрібна буде згода військових, а також фінансування. Тож внесок польської армії, Другого корпусу Владислава Андерса, був значним. Водночас необхідною була й згода польського уряду в Лондоні. І тут особливо важливою виявилася дружба з Чапським. З Єжи Ґедройцем вони були знайомі ще до Другої світової війни, але їхня близькість особливо зміцніла у 1943 році.
«Мені здається, що ця співпраця була вирішальною, адже, на відміну від Ґедройця, Чапський мав винятковий хист до безпосереднього спілкування з людьми, не йдеться лише про знайомства, а про здатність викликати симпатію співрозмовників. Завдяки цьому він мав дуже хороші контакти з генералом Андерсом, командувачем корпусу, без якого нічого не могло відбутися.
Звісно, не можна стверджувати, що без Чапського Ґедройць не зміг би заснувати інститут, але, без сумніву, йому було б значно складніше без його підтримки», — зауважив історик, викладач Варшавського університету і співавтор програми «Сліди пам'яті» Другого каналу Польського радіо Рафал Габєльський.
Літературний інститут розпочав свою історію в 1946 році у Римі, де його співзасновники, опинилися разом з військом Андерса. А за неповний рік за активної підтримки зв’язків Чапського інституція переїздить у передмістя Парижа. Франція мала розвинений ринок друку і відносно легкий доступ до типографій. Чапський добре знав французьке середовище ще з часу свого навчання в академії. У Франції він провів кілька років ще в середині 1920-х, коли разом із так званим «паризьким комітетом», — групою художників, які закінчили Краківську академію мистецтв, вирушив до Парижа. Там вони працювали й намагалися підкорити французький мистецький світ. Саме тоді Чапський познайомився з багатьма людьми, і ці знайомства дали про себе знати вже після війни. А крім того, завдяки своїй природній легкості у встановленні контактів він активно налагоджував нові зв’язки вже після 1945 року.
«Він мав хороші стосунки, зокрема, із середовищем генерала де Голля, і познайомився з ним особисто, коли той прийшов до влади. Важливою фігурою для нього був також Андре Мальро, тодішній міністр культури Франції. Саме в цьому середовищі Чапський здобув чимало союзників, частина з них співпрацювала з "Культурою" як автори, інші ж допомагали у своєрідних "захисних" діях, наприклад, коли комуністична влада у Варшаві вимагала закриття журналу. Це значною мірою заслуга Чапського.
Колись про нього жартома казали, що він "великий збирач милостині", тобто людина, яка шукає гроші для "Культури", своєрідний "міністр фінансів". Але, продовжуючи цю логіку, він був також "міністром закордонних справ" і "міністром культури", прокладав паризькій "Культурі" й Ґедройцю шлях до важливих книжок, явищ, інституцій і французьких інтелектуалів», — додав Рафал Габєльський.
Участь «Культури» в діяльності Конгресу свободи культури у Берліні у червні 1951 році стала переломним етапом у розвитку журналу. Вона відкрила для редакції ширший простір дії і дозволила вибудувати стійкі контакти з міжнародними інтелектуальними інституціями. Йшлося про те, щоб «Культура» отримала доступ до ширшого, наднаціонального простору. І у цьому роль Чапського також була помітною. Він перебував у Сполучених Штатах, коли дізнався про ще досить нечіткі плани створення Конгресу. Повернувшись до Європи, невдовзі разом із Ґедройцем опинилися в Берліні. На конгресі Чапський виступив з двома промовами. Одна виголошувала ідею створення університету для молоді з країн Центрально-Східної Європи.
«Йшлося про інституцію, яка поєднувала б освітню і політичну функції. Ідея полягала в тому, щоб молоді люди з різних, часто вороже налаштованих одна до одної країн жили й навчалися разом, позбувалися упереджень і історичних образ, а натомість відчували свою належність до європейської культури. Вони мали здобувати освіту рівня західноєвропейських університетів у галузі історії, політології, права, і водночас виходити з досвідом взаєморозуміння. Ґедройць і Чапський також прагнули, хоча це й не вдалося, щоб до цього університету могли вступати молоді люди з Радянського Союзу, зокрема українці. Вони вважали, що це була б велика можливість, адже польська й українська молодь, навчаючись разом, могла б побачити, що їх більше об’єднує, ніж роз’єднує», — розповів Рафал Габєльський.
США Чапський відвідував двічі. Перша подорож тривала від листопада 1949 року до червня 1950-го, друга — в середині 1951 року. Метою був пошук коштів для видавання «Культури», адже після відокремлення від військової структури Літературний Інститут перейшов на самофінансування. Хоч наклад часопису зростав, але цього не вистачало не лише для стабільного існування, а й для незалежності, якої Ґедройць завжди прагнув.
Чапський поїхав до Сполучених Штатів і Канади з циклом лекцій і виступів про Катинь, а також про радянську, російську й французьку культуру, щоб популяризувати «Культуру» за океаном. На той час уже вийшла його книжка «На нелюдській землі», тож він міг її продавати, заохочувати до передплати журналу, шукати меценатів. У США була заможна польська діаспора, діяли інституції на кшталт Конгресу американської Полонії, які мали певні ресурси. Увесь цей період Чапський і Ґедройць перебувають у кореспонденції. Ще одна ідея з’явилася незадовго до від’їзду Чапського і набула конкретних обрисів уже під час його перебування в Північній Америці, — спроба знайти кошти для видання «Культури» англійською мовою.
«Йшлося про квартальник із дещо іншим профілем, адресований американській інтелектуальній еліті. Обидві ці лінії добре показують наполегливість Ґедройця вийти за межі лише польської мови й донести свої ідеї, зокрема й щодо польсько-українських відносин, до нового кола читачів, забезпечивши їх аргументами й інформацією. Кінець 1940-х — початок 1950-х років часто сприймають як момент чіткої антирадянської політики США. Але листи Чапського до Ґедройця з Канади й США показують, що ситуація була значно складнішою. Політика залишалася обережною, навіть двозначною, бо існувало переконання, що не варто робити нічого, що могло б дратувати Москву або викликати її різку реакцію. Через це підготовлена Чапським передача про Катинь для польської редакції "Голосу Америки" так і не вийшла в ефір із політичних причин», — пояснив Рафал Габєльський.
Ситуація змінилася лише через пів року, в червні 1951-го, з початком Корейської війни, яка, хоч і була конфліктом між двома Кореями, фактично була ініційована Сталіним. Вона різко змінила міжнародний контекст, і, символічно, почалася саме напередодні Конгресу свободи культури в Берліні.
«Про цю місію легко говорити, як про реалізовану, але варто уявити Чапського в тих обставинах. Людина без матеріальних ресурсів, аби пересуватися США, без інструментів політичного впливу, без досвіду такого типу діяльності. Він був художником, мистецтвознавцем, людиною з винятковою біографією, двічі проходив через Росію, пережив табори, шукав зниклих полонених, добре знав радянську реальність. Але він не був політиком. Його капіталом були радше особистий досвід і система цінностей.
Навіть його книжка "На нелюдській землі" тоді ще не мала англомовного видання, тож американська аудиторія фактично не знала цієї праці. До труднощів додавалася і мова. Чапський писав Ґедройцю, що почав учити англійську, бо розумів, що у США знання російської, німецької чи французької йому не допоможе. Він брав уроки вже на місці, намагався виголошувати частину лекцій англійською і вести розмови цією мовою, фактично вчився на ходу», — додав Рафал Габєльський.
Окрім безпосередніх завдань місії Юзефа Чапського у США, важливим її виміром було й українське питання. Сутність «східної політики» паризької «Культури», як до цього «Бунт молоді» та Polityka, полягала саме у «визволенні» народів, залежних від Росії. Пізніше — концепція «ULB: Україна, Литва, Білорусь» Юліуша Мєрошевського. Проте у США Чапський зіткнувся з тим, що американці взагалі не хотіли чути про політику, спрямовану на розпад Радянського Союзу.
Попри інтенсивну роботу з налагодження контактів для Літературного Інституту, Юзеф Чапський передусім відчував себе художником. Він не припиняв малювати — робив рисунки й замальовки навіть у радянському полоні, хоча поступово відходив від живопису. Писав нерегулярно, уривками, і це його гнітило. Водночас Чапський мав виразне політичне чуття і розуміння. Час від часу він звертався до публіцистики, публікуючи в Культурі тексти, зокрема про Катинський розстріл. Однак систематично займатися політичною публіцистикою не прагнув.
«Про це свідчить і те, що його інколи просили формулювати позицію "Культури" або визначати її місію. Один із найважливіших його текстів — стаття "Двадцять п’ять років", опублікована у 1972 році, до ювілею Літературного Інституту. Це своєрідний виклад ідентичності "Культури", з усіма ключовими для Ґедройця і Чапського питаннями.
Зокрема, щодо політики, про те, що Польща має шукати безпеки передусім у своєму регіоні, не тоді, коли текст писався, а в майбутньому, після звільнення цього простору. Не покладатися виключно на Захід як універсальний засіб, а будувати систему безпеки тут, у власному геополітичному середовищі», — підсумував Рафал Габєльський.
Христина Срібняк