Сома Морґенштерн (1890-1976) – одна з тих постатей, які повертаються до нас із забуття разом із відновленням складної багатокультурної історії Центрально-Східної Європи. Німецькомовний єврейський письменник і літературний критик, уродженець Східної Галичини, він залишив по собі тексти, що поєднують особисту пам’ять із ширшою історією епохи зламів, воєн і втрати світу, який більше не існує.
Сома, а властиво Соломон Морґенштерн, прийшов на світ 3 травня 1890 року у Буданові (сьогодні це Чортківський район Тернопільської області), у мальовничому селищі галицького Поділля над Серетом. Він був п’ятою дитиною Сари та Аврама Морґенштерна. Його батько виводився з давнього і вченого роду хасидів-кабалістів, працював управляючим в маєтках і фільварках. Сома Морґентшерн виховувався у великій любові і згідно суворих релігійних традицій хасидів. Проте на відміну від своїх братів і сестер вирвався з під релігійного впливу, секуляризувався і пережив втрату віри. Здобув освіту, спочатку у гімназії у Тернополі, а потім закінчив Віденський університет, де здобув науковий ступінь кандидата юридичних наук.
Проте його з ранніх літ манив світ музики й літератури. Після І Світової війни, в якій він брав участь у складі австро-угорської армії, Сома Морґенштерн працював журналістом, літературним і музичним критиком у впливових виданнях, зокрема в «Frankfurter Zeitung» та інших найважливіших німецькомовних газетах міжвоєнного періоду. Входив до кола інтелектуалів і був близьким до таких постатей, як Йозеф Рот, з яким його поєднувала не лише дружба, а й спільне галицьке походження та відчуття втрати Батьківщини.
Його opus magnum це трилогія «Іскри в безодні», написана у 1930-1945 роках. Коли відомий австрійський письменник Роберт Музіль прочитав перші сторінки першого з трьох романів «Син блудного сина», то сказав про автора: «Якщо він зараз помре, то вже ці сто сторінок належатимуть до світової літератури».
Це глибока літературна реконструкція життя єврейської громади Галичини на тлі розпаду Австро-Угорщини. Події розгортаються між провінційним містечком і Віднем, а в центрі – молодий герой, який шукає свою ідентичність між традицією і модерністю. Це хроніка зниклого світу, де приватні долі віддзеркалюють великі історичні злами.
Слід сказати, що особиста трагедія Моргенштерна невіддільна від його письма: більшість членів його родини загинули під час Голокосту. Це стосується його старшого брата Мозеса, сестри Гелі і матері Сари. Ця втрата стала для нього остаточним розривом із світом дитинства і юності, а водночас імпульсом до збереження пам’яті.
У Чернівцях у «Видавництві ХХІ» декілька років тому вийшли друком книга спогадів письменника «В інші часи. В юні літа в Східній Галичині», а також дві частини згаданої трилогії– «Син блудного сина» й «Ідилія в екзилі».
Про Сому Морґенштерна у програмі «У дзеркалі історії» перекладач його трилогії, літературознавець Петро Рихло.
Ця розмова відбулася у символічний день — у 50-у річницю смерті Соми Морґенштерна, котра його по нього прийшла 17 квітня 1976 року у далекому Нью-Йорку. Смерть цього видатного критика і письменника не викликала розголосу й удостоїлася лише скромного некролога у газеті «Frankfurter Zeitung». Літературознавець так пояснює відсутність цього розголосу тоді, так само як і те, чому сьогодні ця постать маловідома широкому загалу:
«Це типова історія для німецькомовних письменників. Скажімо, в Буковині, в Чернівцях був такий поет– Альфред Гонк, який після війни також виїхав в Америку. Прекрасний поет, але абсолютно забутий, майже ніхто не знає цього імені. Він навчався разом з Целаном, вони були знайомі, у Відні пересікалися, крім того, що в Чернівцях також, безперечно, перетиналися.
Він видав кілька збірок віршів і кілька збірок прози. Мав би бути відомим, але по суті майже повністю забутий. Така ж доля загрожувала і Сомі Морґенштерну, оскільки він буквально втік у день аншлюсу Австрії до Парижа — це була остання можливість, і він навіть не мав із собою ніякого багажу.
Там він також зазнав різних обмежень, адже мав австрійський паспорт і вважався «ворожим іноземцем». Коли німці увійшли в Париж, він був змушений тікати, але його заарештували, і він провів багато місяців у таборах для інтернованих. Зрештою наприкінці війни йому вдалося дістатися до Америки, до Сполучених Штатів».
Співрозмовник «У дзеркалі історії» звертає увагу ще на декілька моментів, які не сприяли популяризації творчості героя цієї програми:
«Сполучені Штати, це, звичайно, було зібрання багатьох націй, багатьох культурних феноменів. Але, зрештою, саме німецька література, у перші повоєнні роки там була дуже підозрілою для американців. Там не було великих видавництв, готових її друкувати.
Друга причина полягає в тому, що тематика творів Соми Морґенштерна різко відрізнялася від інших німецькомовних авторів: він глибоко проник у психологію і змалював специфічні психотипи сільського єврейства. У цьому він справді унікальний — жоден інший німецько-єврейський письменник не змальовував сільську, рустикальну атмосферу так, як Сома Морґенштерн.
Неподалік від Чернівців є містечко Заболотів, звідки походить інший відомий німецько-єврейський письменник — Манес Шпербер. У нього є автобіографічна трилогія «Все, що минуло». Перша частина трилогії «Господні водоноси» присвячена, якраз його дитинству у Заболотові. Але Заболотів — це все-таки було містечко, а не село. Була ця своя містечкова культура — те, що євреї називають штетл. Там була тютюнова фабрика, там було багато якихось ремісничих майстерень. Там євреї не займалися землеробством, сільським господарством.
А ось Сома у своїй трилогії «Іскри в безодні» показує саме цей аспект сільського єврейства, причому детально й дуже так образно відтворює оцей плин сільського життя з його господарськими циклами. І водночас він показує на світ цього сільського єврейства — по селах євреї не мали більшості, так як у містечках».
Петро Рихло зазначає, що Сома Морґенштерн ламає стереотипи, які існують щодо євреїв як суто міського феномену:
«Він показує глибоку прив’язаність сільського єврейства до землі. Тому що навіть Пауль Целан у своїй Бюхнерівській промові та в одному з небагатьох своїх оповідань, він писав переважно вірші, а в нього є таке оповідання «Розмова в горах», говорить про протилежне: що єврей і природа, єврей і земля – це різні речі. Целан підкреслює відірваність єврея від природи, його існування в "міській бульбашці", без селянської прив’язаності до землі, яку має український чи польський селянин.
Натомість Моргенштерн ламає цей стереотип: він змальовує, зокрема, постать поміщика Вельвеля Доброполяра (насправді Могилевського) та родину Могилевських, які протягом поколінь були сільськими дідичами і вели господарство за доволі передовими методами.
І потім, якщо ми згадаємо, що коли почалася до Палестини і коли у Палестині почали виникати перші кібуци — це були сільськогосподарські колективні господарства, які, правда, нічого спільного не мають з нашими колгоспами, куди селян насильно заганяли. Кібуци утворювалися добровільно, тими піонерами-іммігрантами, які хотіли створити там свою державу і розуміли, що треба починати із землі. І ми сьогодні знаємо, що ці кібуци в принципі процвітають. Ця форма утвердилася, в той час форма колгоспів зазнала історичної поразки».
Впродовж свого довгого, 86-літнього життя Сома мешкав у різних країнах, у різних містах і великих культурних центрах — таких як Відень, Париж, Нью-Йорк.
Проте, якщо прочитати його спогади, його трилогію «Іскри у безодні», то вся його творчість і думки зосереджені довкола галицького поділля – його малої Батьківщини.
Цей сільський світ — не лише єврейський, але й український і польський, які переплітаються, а також спогади про друзів дитинства, не тільки євреїв, але й українців і поляків, постійно присутні в його творчості.
Тобто, він ніби був людиною світу, але водночас залишився дуже локальним — у своєму сприйнятті, у прив’язаності й любові до тієї землі, звідки він вийшов. Петро Рихло:
«Це такий парадокс його творчості. Загалом, він сидить у Нью-Йорку, серед цих хмарочосів, у якійсь тісненькій кімнатці готелю “Central Plaza”, біля Центрального парку, і живе у своєму світі — у світі свого дитинства, своєї юності. Він немовби ізолювався в такій, знаєте, вакуумній камері у тій готельній кімнаті і жив тільки Галичиною, Поділлям, цією землею, звідки він вийшов.
Це наклало на нього невитравний відбиток, від якого він, в принципі, не міг звільнитися — і, очевидно, не хотів звільнятися. Це проявляється навіть у тому, що, як Ви казали, він жив у багатьох країнах, у багатьох містах. Серед великих місць можна ще додати Франкфурт-на-Майні, де він під час роботи у «Frankfurter Zeitung» також певний час прожив. Але все це залишається у нього ніби за бортом».
Як каже співрозмовник програми «У дзеркалі історії», для Морґенштерна найважливішою в його житті і творчості була ця далека, втрачена мала Батьківщина:
«На перший план виходить село, його дитинство і юність — і навіть те, що він, наприклад, зберіг у собі той самий український акцент. Він говорив багатьма мовами, знав їх із пів дюжини, але всіма ними говорив з українським акцентом, бо це була одна з перших мов, яку він почув з уст своєї доглядальниці, своєї няньки. Тому ці враження абсолютно визначають його особистість.
Саме в цій сфері він почувався творчо найвільніше. Життя великого міста, всі ці урбаністичні речі були йому чужі. Він був справді, за своєю генетикою, таким сільським чоловіком, як його батько, яким був сільським господарем і управителем у багатьох селах: у Бурканові, Буданові, Локшеві, Доброполі.
Бо Добропілля – це, по суті, село, яке фігурує в трилогії. Це фіктивна назва — такого села насправді немає, але воно вбирає в себе всі ті села, в яких він жив, які він пізнав».
Важливо згадати про батька Соми Морґенштерна. Його батько Аврам помер, коли йому було 18 років у 1908 році. Це був нещасний випадок, внаслідок падіння з коня. Це було дуже невдале падіння, і він помер у розквіті сил.
Власне, ця постать батька дуже сильно присутня в його пам’яті — значно більше, ніж, наприклад, фігура матері. Батько не був рабином, але фактично виконував подібні функції в місцевостях, де жив, оскільки мав відповідну освіту. Розповідає літературознавець:
«Він мав рабинську ліцензію, мав право читати Тору. Ці моменти відображені потім у трилогії, коли Вельвель Могилевський, який успадкував цей будинок від свого батька Юди Могилевського, де збереглася дідусева кімната, обставлена як зала синагоги.
Там є шафа з Торою, пульти для промовців, так звана габіма, сидіння для правовірних євреїв, які з усіх навколишніх сіл з’їжджаються у п’ятницю на шабат до Вельвеля, або Вольфа, Могилевського. Тому що в кожному з цих сіл була лише невелика купка євреїв — декілька родин. Скажімо, в школі, де навчався Сома, було вісім єврейських учнів, а решта — українці, можливо, також трохи поляків».
Як наголошує Петро Рихло, у творчості героя передачі «У дзеркалі історії» увагу приділено непростим відносинам між трьома громадами після 1918 року:
«Він показує це на прикладі села Добропілля, поділеного на старе українське село і нове польське, тобто поляки в цей час освоюють свої "креси" — прикордонні володіння. Оскільки після розпаду Австро-Угорської монархії Галичина відійшла до Польщі. Звичайно, ідеологічно вони намагаються асимілювати місцеве населення.
Це стає одним із головних соціально-політичних конфліктів у трилогії — напруження між двома частинами села, яке зрештою призводить до великої трагедії, своєрідного погрому, вчиненого поляками».
Власне, знову ж повертаючись до батька, до його постаті, бо цю втрату Сома ніяк не міг пережити і навіть у похилому віці згадував її. Батько виховав усю сім’ю, його братів і сестер, у хасидичному, ортодоксальному юдаїзмі.
Він дуже любив батька, але водночас мав внутрішню дилему: був єдиним із дітей, хто, за його словами — можливо, зі скромності — не був найталановитішим, але пішов проти батькової волі і таємно, за допомогою матері, вступив до гімназії в Тернополі, що кардинально змінило його життя.
Згодом у нього виникло почуття провини: він поступово відходив від батькової віри, і це мучило його протягом усього життя. Петро Рихло:
«У Тернополі він зійшовся з гуртком молодих сіоністів, які сповідували соціалістичні погляди. Звичайно, вони критично ставилися до ортодоксальної віри, до всіх цих строгих приписів і ритуалів хасидів.
Сома потрапив під їхній вплив на певний час, читав, так би мовити, заборонену літературу. Правовірні євреї взагалі забороняли будь-які контакти з чужими культурами, бо вважали, що це може розчинити їх, призвести до асиміляції. А вони дві тисячі років протрималися у діаспорі саме завдяки такій замкненості. Їхні рабини строго стежили за тим, щоб не було відпаду, "шмаду", тобто переходу в іншу віру, щоб хтось там не перейшов у християнство.
З цих територій походить, наприклад, також такий письменник Карл Еміль Францоз, який у багатьох своїх творах, зокрема в романі «Пояц» (від італійського pagliaccio – «блазень», це єврейське слово на їдиші), показує, який скандал піднявся, після того, як у головного героя виявили німецькі книжки. Рабин цієї громади проклинає його за те, що той вміє німецькою читати і писати. Тобто замість того, щоб вітати прагнення до знань і розширення інтелектуальних горизонтів, рабини тримали своє населення в дуже тісних узах і суворо карали за будь-яке відхилення від хасидської ідеології.
Власне, на цьому ґрунтується й сюжетна лінія трилогії: один із дітей Юди Могилевського, старший син Йоселе, потрапивши до Відня на навчання, закохується там у панянку вихрестку і вирішує здійснити "шмад" — перейти в християнство. Однак він хоче перейти не в католицизм, до якого належить родина нареченої, а саме в греко-католицьку віру, тому що ця конфесія і ці обряди були йому знайомі з самого дитинства: він не раз бував у християнських церквах разом з українськими дітьми».
Власне, у Моргенштерна відчувається ця симпатія до українців, попри все, є досить нетиповим для єврейської літератури. Адже вона значною мірою позначена досвідом Голокосту, попереднім досвідом, реальними й уявними проблемами між українцями та євреями.
Цікавий факт: під час перепису 1910 року в Австрії Сома Моргенштерн, коли навчався в Тернополі, задекларував себе українцем, що було його особистою реакцією на полонізацію, яка була тоді у Галичині.
І це спричинило скандал: як ти можеш бути українцем? А він відповів: «У мене ж перша мова — українська». І він доводив, що володіє українською настільки, що, йому у цьому переписі вписали українську національність.
Петро Рихло наголошує, що український елемент у його біографії дуже чітко простежується, так само як і його пієтет до українців, до їхньої мови і пісні:
«Він навіть у Нью-Йорку, вже після багатьох десятиліть цієї болючої еміграції, не забуває українську мову. У своїй трилогії він цитує гуцульські коломийки, українські приказки.
Він співає осанну українській народній пісні — такої хвали українській пісні ще треба пошукати як на сторінках цієї трилогії. Він писав про “зоряне небо” української пісні, яке на Різдво підноситься, і, за його словами, немає нічого кращого. Тобто на найвищих емоційних регістрах він створює метафори, щоб уславити українську пісню.
Самі образи українців у нього, наприклад у цій трилогії, зображені дуже позитивно — Панько, зокрема. Так само як свого часу Йозеф Рот, його друг, показував українців у позитивному світлі.
Є інші оцінки українства у масовій свідомості з боку євреїв. Але це, звичайно, відбулося не без радянської й російської пропаганди, яка подавала українців як «погромників», ворогів євреїв, антисемітів.
Ця думка, наприклад, доволі широко побутує в Ізраїлі серед російськомовних єврейських емігрантів, які свого часу покинули Радянський Союз, зокрема східні регіони України. Вони зберегли російську мову, дивляться російське телебачення і часто вважають українців ось такими антисемітами. Творчість Соми Морґенштерна є добрим спростуванням цих поглядів».
Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник