Нещодавно Сполучені Штати відзначили 250-річчя своєї незалежності, проголошеної 4 липня 1776 року – у самий розпал війни Тринадцяти колоній із Британською імперією. Ця ювілейна річниця є доброю нагодою і відправною точкою для того, щоб поглянути на Америку та її гегемонію у світі.
Саме ця гегемонія, яка сформувалася після Другої світової війни, попри виклик з боку Китаю та його стрімке зростання, досі зберігається, хоча чимало оглядачів пророкують їй швидкий кінець, а дехто навіть передбачає розкол чи розпад самих Сполучених Штатів.
Америка й надалі залишається найбільшою економікою світу. Її армія є найпотужнішою у світі та володіє найбільшим ядерним арсеналом. Американські технології також зберігають світове лідерство.
Водночас сила Сполучених Штатів полягає не лише у військовій та економічній могутності. Це також їхня «м'яка сила», що спирається на канон американської культури, який залишається орієнтиром навіть для таких країн, як Китай чи Індія.
Про американський шлях до величі та перспективи подальшого домінування США у світі у програмі «Міжнародний (без)лад» говорив професор-американіст Збіґнєв Лєвицький.
Він автор монументальної праці «Історія американської цивілізації» в п’яти томах. З під його пера теж не так давно вийшла «Історія Сполучених Штатів Америки 1607-2024. Від поселення до великої держави», а цьогоріч світ побачила його книжка «Американська закордонна політика 1776-2025. Від сепарації до домінації».
Отож, історія Сполучених Штатів – це, мабуть, один з найбільш вражаючих прикладів стрімкого успіху в історії, приклад того, як держава пройшла шлях від колишньої колонії, від світової периферії до глобальної наддержави.
Якими були ключові моменти цього процесу і в чому полягає секрет такого вражаючого успіху?
Є кілька причин, чому Сполучені Штати досягли такого успіху. Можна посилатися на величезну територію, на багаті природні багатсва, але, на моє переконання, передусім йдеться про етику праці.
Мова тут про те, що американці – з релігійних, але не лише з релігійних причин – глибоко вірили в необхідність і потребу наполегливої праці заради власного добробуту. Проте згодом це склалося в загальне благо. Крім того, від самого початку існування Сполучених Штатів американці послідовно вірили в те, що кожен є ковалем своєї долі, а не держава. Вони не покладалися на допомогу держави, яка спочатку була слабкою, а згодом стала сильнішою, але в будь-якому разі американці вірили в індивідуалізм. Вірили у те, що кожен має дбати про себе сам, а не розраховувати на чиюсь допомогу. І донині американська держава ані не допомагає, ані не заважає.
Звісно, існують певні винятки, окремі соціальні реформи, такі як реформи Франкліна Рузвельта чи Барака Обами. Однак вони стикаються із серйозним опором, позаяк американці не хочуть, щоб держава втручалася в їхнє життя, і натомість готові самі нести відповідальність за власні рішення.
Якщо ж говорити про проголошення незалежності та здобуття цієї незалежності, то зазвичай це подають як історію про те, що американці мужньо воювали з британцями й власними силами перемогли їх.
Зачекайте – все було не зовсім так. Саме поняття «війна за незалежність» є помилковим. Це була війна за самостійність, насамперед за економічну самостійність.
Пам'ятаймо, що в Америці жили англійці, які воювали з англійцями з Британських островів. Це не був чужий народ. Американці як окрема нація фактично сформувалися вже після війни, а тоді це були англійці, які не хотіли ділитися своїми економічними успіхами з метрополією.
Тому говорити про незалежність у тому самому значенні, у якому про неї говорять у контексті африканських держав чи Єгипту, просто неправильно. Саме тому ця війна завершилася успіхом британських колоністів в Америці, адже командувачі англійських військ – дуже потужного експедиційного корпусу, як сухопутного, так і морського – не хотіли діяти безжально. Як англійці, вони воювали проти англійців і прагнули просто щадити цих, скажімо, бунтівних англійців, а не ставитися до них як до чужого народу, який слід безжально зупинити.
А якою була роль союзників? Адже у цій війні на боці американців, зрозуміло, виходячи з власних інтересів, воювали Іспанія та Франція.
Іспанія мала практично мінімальну участь у цих подіях, тоді як Франція постачала зброю. Були французи, які активно підтримували цю справу й надавали допомогу, хоча їхня військова участь була важливою, але не вирішальною. Передусім йдеться про одну битву – битву під Йорктауном, де до американців приєдналися французький корпус і французький флот, що мало суттєве значення.
Однак насправді англійці не знали, як воювати саме з тими англійцями, які жили в Америці, адже вони не створювали регулярної армії й не виходили на відкриті битви. Натомість вони вдалися до партизанської війни, тобто до постійного виснаження королівських військ, до їхнього безперервного переслідування, а до такої тактики ці війська не були готові. Тому саме тактика відіграла значно більшу роль, ніж дуже обмежена допомога з боку Франції й фактично жодна допомога з боку Іспанії.
Історію Сполучених Штатів часто розглядають крізь призму президентів. Наскільки ж могутність Америки визначали інституції, а наскільки – харизма та бачення конкретних лідерів?
Безперечно, і те, й інше, але передусім, як вже сказав – індивідуалізм громадян. В своїй історії Америка мала низку видатних президентів і низку дуже посередніх. Проте ані перші не були вирішальним чинником у становленні американської могутності, ані ті другі не змогли загальмувати її зростання. Американці не сприймають Вашингтон, а тим більше президента, як когось, хто має право ними керувати.
Пам'ятаймо, що американці не вживають поняття «уряд». Вони говорять про «адміністрацію». Державна адміністрація – це люди, яких найняли управляти державним майном, а також займатися зовнішньою політикою, але нічим більше. Якщо вони добре виконують свої обов'язки, їх можуть обрати на наступний термін. Якщо ж ні – їх просто звільняють.
Натомість там взагалі немає добре знайомого нам у Європі уявлення про те, що президент, король чи будь-хто інший управляє або править громадянами. Це суто європейське поняття, яке не має свого відповідника у Сполучених Штатах.
У XIX столітті Америка зосереджувалася насамперед на власних інтересах і на Західній півкулі. Ми знаємо про доктрину Монро. Чи справді Сполучені Штати були ізоляціоністською державою? Як вони вийшли на світову арену у ХХ столітті?
Я б не сказав, що йшлося про ізоляціонізм. Радше йшлося про прагнення самостійно ухвалювати рішення. До Другої світової війни Америка не ізолювалася від Європи. Вона просто не бачила жодної причини вступати до будь-яких союзів чи домовленостей, які могли б обмежити її свободу ухвалення рішень. Саме тому, зокрема, вона не приєдналася до Ліги Націй. Європа її просто не цікавила.
Це змінилося лише після Другої світової війни, навіть не просто у ХХ столітті, бо після участі в Першій світовій війні Америка практично не втручалася в європейські події. Лише мінімально вона була залучена до процесів в Азії – у контексті Китаю. Тож її головним інтересом була вона сама.
Сполучені Штати вважали, що немає жодних підстав втручатися в європейську політику, і водночас не хотіли, щоб європейська політика втручалася у політичні процеси в самій Америці.
Мабуть, без Другої світової війни, без цієї катастрофи для Європи, важко уявити собі становлення американської могутності, адже певною мірою вона виросла саме на наслідках цієї війни.
Ні-ні. Європа зазнала величезних втрат, хоча б з огляду на Велику депресію та неефективне управління. Було дуже багато причин, чому так сталося. Америка не збудувала свою могутність за рахунок Європи. Просто вона не зазнала втрат у Другій світовій війні, тому що бойові дії не велися на території Сполучених Штатів. Жодне місто, жоден завод не були зруйновані. Ба більше – навпаки.
Європа справді зазнала величезних матеріальних і людських втрат після Другої світової війни, і Америка значною мірою допомогла Європі подолати наслідки цієї катастрофи. Проте й без Другої світової війни Сполучені Штати продовжували нарощувати свою могутність, яка, на мою думку, у 40-х роках не була б принципово іншою навіть за відсутності війни. Звичайно, світовий баланс сил був би іншим – це очевидно.
Однак Америка створила свою могутність власними силами, а не за рахунок Європи. Після Другої світової війни вона, навпаки, ділилася своїми ресурсами з Європою, а не черпала їх із неї.
Власне, якою мірою силу Америки визначав її союз із Європою після 1945 року?
Знаєте, геніальна ідея президента Трумена створити Північноатлантичний альянс фактично стала тим рішенням, яке закріпило присутність Америки в Європі. Передусім йшлося про протидію могутності Совєтського Союзу.
Точніше, не стільки його могутності, скільки загрозі, яку становив Совєтський Союз, що вже тоді мав ядерну бомбу. І хоча самі Сполучені Штати не відчували прямої загрози з боку совєтського комунізму, вони не хотіли, щоб уся Європа або її більша частина опинилася під владою Москви. Ми знаємо, що відбувалося у Центральній та Східній Європі.
У Франції та Італії існували дуже сильні комуністичні партії, які могли мирним шляхом прийти до влади й пов'язати себе з Москвою. Тоді домінування Москви на європейському континенті, безумовно, було б невигідним для Сполучених Штатів, але головною метою було саме не допустити совєтської експансії.
Про це дуже чітко писав Кеннан [заступник голови американського представництва] у своїй знаменитій телеграмі, надісланій із Москви, де він виклав сутність совєтської зовнішньої політики. Саме це й було головною метою –не допустити посилення потуги совєстського комунізму.
Частина людей, особливо в Європі, де сильні антиамериканські настрої, побоюється американської могутності. Вони вважають, що Америка сама є імперією і загрозою для світу, хоч і ліберальною імперією. Чи вважаєте Ви, що Сполучені Штати є імперією?
Сьогодні так говорять. Проте у 40-х роках усі були вдячні Америці й буквально благали її залишитися в Європі. Німці, звичайно, були дуже задоволені американською присутністю на своїй території – аж до 90-х років. Інші країни, можливо, раніше почали ставитися до цього більш скептично – я маю на увазі Францію часів де Голля. Але загалом Європа прекрасно усвідомлює, що впродовж всіх цих десятиліть після Другої світової війни саме Вашингтон оплачував її безпеку.
Завдяки цьому заможні згодом країни, такі як Німеччина, Франція, Італія та інші, могли спрямовувати величезні кошти на соціальні програми, оскільки були впевнені, що їхню безпеку забезпечать американці.
Зараз це змінюється. Тож, звісно, можна було нарікати на Америку, могли звучати більш чи менш гучні антиамериканські голоси, але, образно кажучи, Європа користувалася американською присутністю для того, щоб почуватися в безпеці й витрачати кошти не на озброєння, а на інші потреби.
А якою мірою цілі американської зовнішньої політики визначаються месіанізмом у широкому значенні цього слова?
Так, безумовно. В американській зовнішній політиці дуже сильним є почуття обов’язку, відчуття особливої місії як народу, обраного Богом. Адже американці історично вважали себе народом, обраним Богом. Вони вважали, що повинні бути прикладом для світу й допомагати іншим народам. Проте зверніть увагу: це була пропозиція допомоги, а не її нав'язування. План Маршалла також ґрунтувався на тому, що європейські держави самі мали звернутися по американську допомогу, а не отримували її примусово.
Звісно, вони знали, що якщо попросять, то допомогу отримають. Однак ініціатива мала виходити саме від них. Так, американці переконані, що їхня держава є найкращою у світі, що їхня система є найкращою у світі й що всі розсудливі люди та всі розсудливі народи повинні йти тим самим шляхом. Тим не менше, вони цього нікому не нав'язують і нікого до цього не примушують.
Тому якщо розуміти месіанізм як мирне прагнення подавати приклад – то так. Якщо ж як прагнення силоміць нав'язувати свої погляди –то, безумовно, ні.
Чи можна сказати, що ХХ століття було століттям Америки? І якщо так, то чи залишиться ХХІ століття століттям Сполучених Штатів, чи все ж це буде століття Китаю?
Це поняття запровадив один американський історик, і воно набуло великої популярності. Справді, ХХ століття було американським століттям, але лише якщо говорити про його другу половину. У першій половині ХХ століття це поняття не відповідає дійсності. Друга половина ХХ століття справді стала часом домінування Сполучених Штатів практично в усіх сферах – як єдиної справжньої наддержави світу. І це триває.
Чи триватиме це протягом усього XXI століття – цього сьогодні не може сказати ніхто. Я також не братимуся за пророцтва, бо не знаю, яким буде світ через одне чи два покоління.
А якщо говорити про найближчу перспективу, як Ви оцінюєте суперництво між Китаєм і Сполученими Штатами? Чи можна розглядати його за аналогією до Холодної війни, коли протистояння з СССР так і не переросло у гарячу фазу? Чи все ж торговельне, а також військове суперництво між Китаєм і США може призвести до якогось збройного конфлікту?
Знаєте, позиція Китаю значною мірою є результатом пропаганди. Китаю вдалося переконати весь світ у тому, що він є надзвичайно могутньою державою тощо. Але що вони мають? Три авіаносці. Сполучені Штати вже відправили на металобрухт кілька десятків авіаносців і так далі.
У найновішому номері журналу Foreign Affairs є дуже цікава стаття, яку я рекомендую. Один американський генерал аналізує там цю ситуацію й чітко пише, що Китай практично не впорається навіть із Тайванем, а що вже казати про решту світу.
Економічно китайська економіка також дуже нестабільна: банкрутства, інші серйозні проблеми тощо. Звичайно, це велика країна. Якщо брати до уваги загальний обсяг національного доходу, він є величезним. Однак якщо поділити національний дохід Китаю на кількість населення, то країна, якщо не помиляюся, посідає приблизно 42-ге місце у світі, або щось близько того.
Тому, оскільки дуже мало людей справді знають Китай, бували там чи розуміють його, виникає страх або переконання, що китайська могутність ось-ось перевершить американську. Якщо вже говорити про державу, яка потенційно може це зробити, то швидше йдеться не про Китай, а про Індію, яка має більше населення й значно збалансованішу ситуацію з освітою населення тощо.
Китай тривалий час користувався – і значною мірою досі користується – різноманітними схемами викрадення інтелектуальної власності на Заході, промисловим шпигунством.
Ми чудово про це знаємо. Звісно, певний час на цьому можна було будувати розвиток, але велика держава повинна демонструвати власні здобутки, власні можливості й власні компетенції, а не паразитувати на чужих. Адже ми знаємо, що навіть якщо китайці не крали – хоча вони викрали дуже багато американських технологій і розробок – то принаймні навчалися в Америці й саме там здобували знання.
Китай, безумовно, є сильною державою. Водночас зовсім незрозуміло, чи китайці мають взагалі якісь експасіоністьскі наміри щодо решти світу, чи, відповідно до своєї традиції, і надалі вважатимуть у символічному сенсі Велику китайську стіну межею сфери своїх інтересів. Проте я переконаний, що Китай не здатний протистояти Сполученим Штатам, і не думаю, що це станеться в осяжному майбутньому.
На завершення: що далі чекає на Америку? Критики Дональда Трампа та його адміністрації стверджують, що Америка відмовляється від своїх ліберальних цінностей і ліберальної демократії. Чи збережеться надалі ця консервативно-права модель і настане кінець американського лібералізму?
В Америці завжди існувала дуже сильна консервативна течія і водночас дуже сильна ліберальна течія. Вони постійно змагалися між собою: часом переважали одні, часом – інші.
До Трампа американські медіа, та й не тільки вони, ставляться несправедливо. Його критикують буквально за все. Це нісенітниця. Насправді він представляє погляди приблизно половини Америки. Погляди другої половини Америки представляли Барак Обама, Джо Байден і представляє мер Нью-Йорка і так далі.
В Америці є місце і для одного, і для іншого. Ні одна, ні інша система поглядів не здатна повністю домінувати над цілою нацією, над всією країною. Щоправда, ліберальні погляди мають значно сильніші позиції в медіа. Тому вони, з одного боку, подаються як єдино правильні, а з іншого – як такі, що нібито страждають під «чоботом» Трампа. Це, звичайно, велике перебільшення. Якщо говорити про це питання, то я переконаний, що певна рівновага, яка існувала в Америці віддавна, якщо не від самого початку, залишиться її характерною рисою.
А Євроатлантична спільнота – вона вже мертва, агонізує чи все-таки ще жива і збережеться?
Ні, вона, безумовно, жива. Просто вона трансформується в тому сенсі, що Європа повинна і може взяти на себе більшу частину відповідальності. Європа не може покладатися виключно на Сполучені Штати, а повинна сама забезпечувати власну безпеку. І поступово всі це усвідомлюють. Поступово зростають інвестиції в оборонну промисловість і так далі. Водночас я не бачу жодних підстав вважати, що міцні зв'язки між Європою та Сполученими Штатами можуть зникнути в осяжному майбутньому.
Матеріал підготував Назар Олійник