На краю чого лежить Україна? Українська тема в публіцистиці «Культури»

Богдан Осадчук і Леопольд Унгер стали для паризької «Культури» різними, але взаємодоповнювальними голосами про Україну. Осадчук — її уважним літописцем, який фіксував становлення незалежної держави зсередини, Унгер — міжнародним оглядачем, який розглядав українські процеси в ширшому європейському контексті. Їхні тексти поєднали політичний аналіз із живою картиною українського суспільства і показали, чому незалежна Україна є ключовою для безпеки Польщі та Європи.

Зображення ілюстративне. Леопольда Унгер і Богдан Осадчук.

Згенеровано ШІ

Польща стала першою державою світу, яка 2 грудня 1991 року визнала незалежність України. За цим рішенням стояли не лише політичні обставини кінця 1991-го, а й десятиліття інтелектуальної роботи, що формувала нове польське бачення східних сусідів. Важливу роль у цьому процесі відіграла паризька «Культура» Єжи Ґедройця та Юліуша Мєрошевського, яка послідовно переконувала: майбутнє безпеки Польщі пов’язане з існуванням незалежних України, Литви та Білорусі.

24 серпня 1991 року Україна проголосила незалежність, а 1 грудня на референдумі її підтвердили понад 90 відсотків громадян. Уже наступного дня Польща офіційно визнала українську державність. Для підручника з історії це кілька дат. Для польсько-українських відносин — результат тривалого процесу переосмислення минулого та формування нового політичного мислення.

Польський еміграційний часопис «Культура» працював над цим задовго до появи незалежної України. Її автори говорили про необхідність прийняти нову політичну реальність Східної Європи, відмовитися від територіальних претензій і визнати право українців, литовців та білорусів на власну державність. Формула Ґедройця «без незалежної України немає незалежної Польщі» поступово перестала бути лише інтелектуальною тезою еміграційного середовища і стала важливою частиною польського політичного мислення.

Про те, як формувалася ця концепція, яку роль у ній відіграли українські автори та чому тексти «Культури» залишаються актуальними сьогодні, говоримо з Івоною Гофман, директоркою Інституту соціальних комунікацій Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні.

За словами професорки, визнання незалежності України Польщею було значною мірою підготовлене саме тією громадянською освітою, яку протягом десятиліть здійснювала «Культура». Йшлося не лише про політичні прогнози, а й про систематичне знайомство польського читача з українською історією, культурою та прагненням до незалежності.

«Якщо провести своєрідну інвентаризацію текстів "Культури" з погляду східної концепції, то майже 80 відсотків цих матеріалів стосуються саме України. Це була робота одночасно у двох напрямках: з одного боку, політичний і геополітичний аналіз, а з іншого — ознайомлення читачів з історією, літературою, національними та культурними прагненнями українців. Саме тому можна говорити про своєрідну програму громадянської освіти та прогнозування майбутнього Польщі й Центрально-Східної Європи. Україна була в цій перспективі ключовою державою», — пояснила Івона Гофман.

Одним із важливих кроків до формування цієї концепції став лист отця Юзефа Маєвського до редакції «Культури» 1952 року. Молодий семінарист закликав польську еміграцію змиритися з втратою східних земель і відмовитися від претензій на Вільнюс та Львів заради майбутнього порозуміння з литовцями й українцями. На той час така позиція була радикальною й викликала гострі дискусії серед польської еміграції. Проте саме вона допомагала формувати підхід, який згодом отримав назву концепції УЛБ — Україна, Литва, Білорусь.

Уже наприкінці 1940-х років «Культура» звертала увагу на українську еміграцію та її потенційну роль у майбутньому. У 1948 році, на початку діяльності журналу, була опублікована стаття Юліана Кардона «Українці на еміграції». Важливим було саме усвідомлення того, що українська еміграція є значним середовищем інтелектуальної та політичної роботи, здатним зберігати і розвивати ідею майбутньої незалежності.

«У цьому контексті важливо згадати формулу Станіслава Стемповського — "інтелігенція в поході". Тобто інтелігенція, яка перебуває в еміграції, працює над створенням фундаменту майбутньої незалежної України. Також важливими були "Українські хроніки", які фактично готували читачів "Культури" до того, що мало відбутися у 1991 році. Уже в 1990-му на сторінках журналу з’являється дискусія: чи справді незалежність перебуває в межах можливостей України, чи політичні процеси та трансформації в Радянському Союзі приведуть до української державності», — розповіла Івона Гофман.

У 1959 році на сторінках «Культури» з’явилася антологія «Розстріляне відродження», яка стала одним із важливих способів представлення польському читачеві української культури та історії. У 1974 році в журналі вперше з’явився термін УЛБ — у статті Юліуша Мєрошевського «Російський "польський комплекс"». А 1977 року була опублікована «Декларація в українській справі». Так поступово формувалася система поглядів, яка передбачала не польське домінування на східному просторі, а існування незалежних держав і партнерські відносини між ними.

Окремою сторінкою цієї історії стали Богдан Осадчук та Леопольд Унґер. Обоє народилися на території сучасної України: Осадчук — у Коломиї 1920 року, Унґер — у Львові 1922-го. Їхні життєві траєкторії були різними, але обидва стали важливими авторами «Культури» та уважними спостерігачами українських процесів.

Знайомство Богдана Осадчука з Єжи Ґедройцем і Юзефом Чапським відбулося в Берліні 1950 року, під час Конгресу свободи культури. Осадчук, який підписував свої тексти як «Берлінець», згодом став одним із найважливіших літописців українського життя для польської еміграційної преси.

Леопольд Унґер долучився до «Культури» пізніше. Після подій березня 1968 року він виїхав із Польщі до Брюсселя, а вже 1969 року запропонував Ґедройцю співпрацю. У «Культурі» Унгер писав під псевдонімом «Брюсселець» і став одним із головних авторів журналу з міжнародної тематики.

«Унгер фактично заповнив ту прогалину, яка виникла після смерті Мєрошевського 1976 року. Він став фахівцем із міжнародної проблематики. Водночас його робота в бельгійській газеті Le Soir давала йому можливість дивитися на події з ширшої європейської перспективи. Українська та східноєвропейська проблематика дуже виразно присутня в його статтях. А поїздки Унгера та Осадчука до Києва, Львова й інших українських міст доповнювали політичний аналіз картиною повсякденного життя», — зазначила Івона Гофман.

Саме поєднання політичного аналізу з безпосереднім спостереженням за українською дійсністю зробило їхні тексти важливим історичним джерелом. Осадчук і Унгер писали не лише про політичні рішення та міжнародні відносини. Вони розмовляли з людьми, описували настрої на вулицях, зміни у повсякденному житті, реакції суспільства на трансформацію держави.

Особливо важливими стали матеріали Унгера після проголошення незалежності України. Він кілька разів приїздив до Києва, Львова та інших міст, а його тексти поєднували міжнародний контекст із безпосередніми спостереженнями. Серед них — стаття 1994 року «На краю чого лежить Україна?», написана після його поїздки до Києва як спостерігача парламентських виборів.

Назва цього тексту сьогодні звучить майже як передбачення. Унгер запитував не лише про географічне розташування України, а фактично про її майбутнє місце в системі європейської безпеки та міжнародних відносин.

«Якщо переглянути статті, які виходили в "Культурі" після серпня 1991 року, ми побачимо дуже промовисті заголовки: "Україна та сусіди", "Важке будівництво української держави", "Україна на роздоріжжі між Сходом і Заходом", "Український шлях до Європи", "Зовнішня політика України", "Україна: п’ять років незалежності". Це майже хроніка першого десятиліття незалежності. За цей час у "Культурі" з’явилося близько 80 основних програмних текстів про Україну. У них поєднувалися захоплення від появи незалежної держави та дуже критичний погляд на проблеми її розвитку», — звернула увагу професорка Гофман.

Саме критичність, за її словами, була однією з характерних рис польської публіцистики про Україну. Автори «Культури» не ідеалізували українську державу, а уважно стежили за проблемами перехідного періоду, кризами влади, економічними труднощами, корупцією та пошуками нової політичної моделі.

Водночас у їхніх текстах Україна послідовно поставала як європейська держава, важлива для безпеки Польщі та всієї Європи. Унгер розглядав Україну як стратегічно важливу країну, зокрема через її географічне розташування. Але йшлося не лише про геополітику: важливими були історія, культура та спільність цінностей.

Для Ґедройця концепція незалежної України була нерозривно пов’язана з трьома принципами: визнанням права України на незалежність, прийняттям післявоєнних кордонів та відмовою Польщі від претензій на лідерство у просторі УЛБ. Саме тому незалежність України розглядалася не як тимчасовий політичний епізод, а як умова стабільного устрою Центрально-Східної Європи.

«У публіцистиці Унгера Україна постає як партнер Польщі, а не як держава, якою Польща має опікуватися чи керувати. Він писав про Україну як про державу, важливу для безпеки Польщі, а ширше — для безпеки Європи. Звичайно, з’являлося поняття "буферної держави", але водночас Україна мала власну політичну вагу через історію, культуру та стратегічне розташування. Саме партнерство, а не польське лідерство, було одним із ключових принципів цієї концепції», — пояснила Івона Гофман.

Для самого Леопольда Унгера Україна була також особистим простором пам’яті. Він народився у Львові, а після початку Другої світової війни опинився в Румунії. Його родина загинула у Львівському гетто. До Львова він повертався вже після війни, намагаючись знайти бодай якісь сліди свого минулого. Від родини залишилася лише листівка, яку мати надіслала йому з гетто.

Богдан Осадчук мав іншу біографію, але його зв’язок з Україною також визначив значну частину його журналістської та наукової діяльності. У «Культурі» він став одним із найпослідовніших спостерігачів за українською політикою, а після 1991 року — одним із головних хроністів перших років незалежності.

«Для Осадчука це була, можна сказати, роль його життя. Він був літописцем незалежної України, але водночас залишався дипломатом і дуже критичним спостерігачем. Його цікавили не лише рішення президентів і урядів, а й процес формування політичних еліт, пошук партнерів, зміни у внутрішній політиці. Особливо цінними є його репортажі й "Українські хроніки", де поруч із політологічним аналізом з’являється голос звичайних людей — наприклад, розмови з таксистами. Саме це робить його тексти живою хронікою суспільства, яке вчилося жити в новій державі», — сказала Івона Гофман.

Після 1991 року «Культура» продовжувала уважно стежити за українським розвитком аж до останнього номера журналу, який вийшов у вересні 2000 року. За це десятиліття на його сторінках з’явилися десятки текстів про українські реформи, внутрішню політику, відносини із сусідами, економічні кризи та зовнішньополітичний вибір.

Сьогодні ці тексти читаються вже з іншої перспективи. Події 2014 та особливо 2022 року надали нового значення питанням, які Осадчук, Унгер та інші автори «Культури» ставили ще в 1990-х: яким буде місце України в Європі, наскільки стійкою виявиться її незалежність і яку роль відіграватиме Україна у безпеці континенту.

Івона Гофман вважає, що, якби Ґедройць, Мєрошевський, Осадчук та Унгер могли сьогодні оцінити російсько-українську війну, вони, найімовірніше, залишалися б послідовними прихильниками української незалежності.

«Якщо судити з їхніх текстів, вони безумовно підтримували б Україну. Думаю, були б найпалкішими прихильниками програми допомоги Україні й водночас розчарованими недостатньою рішучістю цієї допомоги. Вони виступали б за використання всіх можливих способів діалогу, який міг би привести до завершення війни, але залишалися б захисниками незалежної України. Їхнє мислення про незалежність виходило з того, що Україна є європейською державою, близькою за своїми традиціями та історією до цінностей об’єднаної Європи. Саме в цьому напрямку, думаю, вони розвивали б свої прогнози і сьогодні», — підсумувала професорка.

Христина Срібняк