Напад гітлерівської Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року, який розпачав ІІ світову війну і був здійснений у порозумінні із Совєтським Союзом, навіть ще до совєтської агресії 17 вересня був нерівною боротьбою. Польща залишилася без підтримки своїх союзників — Франції та Англії, які, попри оголошення війни Третьому Рейху 3 вересня, так і не розпочали наступу на Заході, фактично обмежившись бездіяльністю, що в історіографії закріпилося як «Дивна війна».
Попри величезну чисельну та матеріальну-технічну перевагу Вермахту, Військо Польське дало гідну відсіч агресору та героїчно йому протистояло. Ряд дослідників підкреслює, що саме важкі втрати, передусім в авіації та бронетехніці, під час війни з Польщею відклали початок операції «Fall Gelb» — одночасного нападу Третього Рейху на Францію, Бельгію та Нідерланди, який розпочався 10 травня 1940 року.
Франція — найбільша континентальна потуга Європи 1930-х років — за підтримки потужного британського експедиційного корпусу, а також своїх бельгійських і голландських союзників, капітулювала через 46 днів. Польща, залишившись сам на сам із Німеччиною, а після нападу СССР — одночасно й із Червоною армією, воювала 35 днів. Останні підрозділи польської армії капітулювали 6 жовтня 1939 року.
Вважають, що з 950 тисяч солдатів Війська Польського, які протистояли агресії 1,5-мільйонного Вермахту та 800-тисячної Червоної армії, близько 100–120 тисяч були українцями, з яких близько шість тисяч загинули.
Про цю малознану сторінку минулого та її значення для польсько-українського історичного діалогу в програмі «У дзеркалі історії» говорив Тарас Мишляєв — кандидат політичних наук, директор з науково-дослідної роботи громадської організації «Міжнародний дипломатичний альянс», який вже 12 років живе у Польщі. Він цікавиться і займається цією темою не лише з публіцистичного інтересу, але й з огляду на історію одного зі своїх прадідів, який воював і загинув у лавах Війська Польського під час німецької навали у вересні 1939-го року.
Тарас Мишляєв. foto:PRdZ/NO.
Назар Олійник: Пане Тарасе, доброго дня. Дякую, що завітали в студію Української служби Польського радіо, що знайшли час для розмови. В нас сьогодні тема розмови — це участь українців у Війську Польському і їхня участь у війні у вересні 1939 року.
Здавалося б, ця тема повинна бути на слуху, вона повинна викликати зацікавлення, про неї повинні писати книжки, бо насправді це дуже цікава річ. Оцінюють по-різному, але 100–120 тисяч українців, ймовірно, були в лавах Війська Польського в 39-му році. І це позитивна історія на тлі того, що потім відбувалося.
А чому цього ми майже не бачимо ні в книгарнях, ні в історичній белетристиці, ні в інституційних заявах з одного чи з іншого боку? В чому бачите проблему?
Тарас Мишляєв: Якщо так подумати і подивитися на сучасність, як це все виглядає, то, в принципі, оця вся історія від 1939 року і до зараз, з тими окупаціями Радянським Союзом і Польщі, і України, і цей весь соціалістичний табір, українців у лавах польської армії, воно не вкладалося в ту ідеологію, що совєти прийшли «визволяти» українців з-під ярма поляків.
Ми маємо таку головну рамку історії, яку нам нав'язували останні десятиліття. Не вкладалося в цей формат, що прийшли «визволяти» своїх, що українці всі хотіли звільнитися з-під польського ярма, і от тут прийшли росіяни, більшовики, які їх «звільнили».
Воно теж не вкладалося в польську, напевно, теж таку рамку, тому що солдат Вересня — це передусім етнічний поляк, і там взагалі не згадувалося про те, що були національні меншини: українці, білоруси, євреї, які теж воювали у рядах [Війська Польського]. І воно теж не лягало в ту канву. Ну, як це українці?! Тому що для поляків було важливо показати, що напад на Польщу — це була одна з найбільших трагедій ХХ століття, ну і поляки були найбільш потерпілою стороною.
І для України воно теж не лягало в канву, тому що вони воювали не під українським прапором. Вони, може, і воювали за Україну, за свою землю, за свої родини, але вони не воювали під українським прапором і, відповідно, вони не належали до того пантеону — це визвольна боротьба, ОУН-УПА і т.д. Воно не підпадало під от цих три погляди, як дивилися на історію: Радянський Союз, Польща, Україна. І, відповідно, ці люди були забуті у масовому масштабі, а родини, напевно, звичайно, це пам'ятають.
Н.О.: У Вас це теж родинна історія. Тобто, це не є просто книжкова якась інформація, яку ви вичитали в публікаціях чи в історичних документах, але це Ваша родинна історія. Якщо би Ви могли поділитися цією історією про одного з Ваших прадідів, який загинув у вересні 39-го року тут, у Варшаві, захищаючи польську столицю від німецького Вермахту.
Т.Ш.: Я можу сказати, що це не є якась така історія, легенда, прям родинна. Просто були згадки, була одна єдина фотографія, яка залишилася. Мені прабабуся її там періодично показувала, ну і розказувала, що це брат мого прадіда, який служив. Він приїжджав на весілля моїх прабабусі і прадідуся. На початку 39-го року він приїхав. Всі знали, що він служив у Варшаві в почесній варті. Така була історія. От і він приїхав і повернувся до Варшави, і більше ми про нього нічого не знали. Родина про нього нічого не знала, знала тільки, що він загинув у Варшаві, захищаючи Варшаву. Я нещодавно просто зацікавився цим питанням і провів таке невеличке дослідження. Можна було подивитися на ці відзнаки, які в нього є на формі, і можна було якось провести паралелі, де він так міг служити. Наразі ми ще шукаємо. Я достеменно не знаю, який це міг бути військовий підрозділ, але він був десь навколо Варшави.
І якщо все так, як я досліджую, все укладається, то ми можемо знати місце, де він похований. Він загинув на західних околицях Варшави, загинув на Гротах, там він був похований. Потім у 70-х роках це було перенесено на цвинтар в Бабіцях, і треба буде зібратися, поїхати на ту могилу. Але я ще в процесі дослідження.
Але загалом я просто, коли це досліджував, я теж і в соцмережах про це розказував, і багато було відгуків таких, що я розказував, що от мій прадідусь, він служив у Війську Польському, і багато людей теж відгукувались: і мої, і в мене предки були, які служили, там прадідусь, дядько і так далі. Вони по-різному це окреслювали.
Тобто, багато таких історій є, і, напевно, що їх можна було би якось теж збирати і таким чином показати, що є оцей пантеон українських героїв, він — різний.
Н.О.: От Ви відкрили для себе цю історію, вона десь там була в родині, може, не акцентувалась так увага, але от Ви відкриваєте цю історію — яке у Вас відчуття?
Т.М.: Я коли писав текст, бо я хотів опублікувати текст, я його опублікував. Його видали в Яґґелонському клубі. Дуже цікавила їх історія, і теж жваво вона дискутувалася, стаття розійшлася в польських медіа.
Чесно, були емоції, прямо переповнювали, коли я це писав, і в мене таке враження, що ніби я приїхав з України до Варшави 12 років тому, можливо, для того, щоб відкрити історію мого прадіда, може, це був якийсь такий поклик родинний.
Але загалом, я можу сказати, що я можу бути гордим, тому що мій предок, він служив, він боровся зі злом, і він боровся за справедливість, тому що українці становили значну частину польського суспільства тогочасного міжвоєнної Польщі. І він захищав країну, в якій жила його родина, він захищав і мою родину, і завдяки цьому я теж з'явився на світ. Тому це — гордість, напевно.
Повну версію програми можна послухати у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник