Історія Польщі ХІХ століття пронизана традицією національно-визвольних повстань і намаганням відновити давню Річ Посполиту. В історичній свідомості поляків живе пам’ять про Листопадове повстання 1830 року і Січневе повстання 1863 року. Натомість в тіні цих зривів залишається Краківське повстання 1846 року та події відомі як Галицька рабація. Виступ, який відбувся у Вільному місті Краків 21 лютого і тривав до 4 березня 1846 року був спробою підняти загальнонаціональне повстання проти держав-загарбниць — Австрії, Росії та Прусії. Проте він був приречений на поразку не лише з огляду на диспропорцію сил, але теж через те, що без підтримки селян, які складали абсолютну більшість населення, повстання не могло розростися. Водночас у Галичині зберігалися гострі соціальні суперечності між селянством і шляхтою, передусім через панщину та земельні відносини. Австрійська адміністрація, зокрема тарнівський староста Йозеф Брайнль фон Валлерштерн, використала ці суперечності, поширюючи серед селян інформацію про те, що шляхта нібито готується виступити проти них і перешкодити скасуванню панщини. Гнів польських селян, які не мали сформованої національної свідомості, вдалося направити у відповідне для Відня русло — проти повстанців-паничів.
Внаслідок цього за кілька днів було зруйновано сотні шляхетських маєтків, а кількість жертв обчислюється від двох до трьох тисяч. Найбільша кількість жертв припала саме на Тарнівський округ. Однією з найвідоміших постатей цих подій став селянин із Смажової Якуб Шеля.
Про Галицьку рабацію 1846 року і її характер я розмовляв з професором Матеушем Вижгою з Педагогічного університету імені Комісії національної освіти у Кракові. Він автор, зокрема, таких книжок: «Селянство. Історія без краватки» і «Сарматська Польща. Історія звичайних людей».
Першим питанням до нього було чому події, що розпочалися в ніч з 18 на 19 лютого 1846 року і переросли у люту різанину польських поміщиків, шляхтичів, орендаторів польськими селянами окреслюють як бунт, рабацію, а не повстанням. Чому в історіографії є Галицька рабація, а не, скажімо, Галицьке повстання 1846 року? Професор відповідає:
«Тоді було повстання, але з огляду на нещасливий збіг обставин та цілеспорямовані дії воно не охопило всіх людей. Почали відривати цей неконтрольований, плебейський рух від головного зриву, що було відповіддю на спробу організованого руху згори, що хотів підняти селян. Ми говоримо тут про повстанців під час Краківського повстання, адже вони хотіли підняти народ, хотіли домогтися селянського визволення, тобто надання селянам повної власності на землю, якою вони тоді ще користувалися як піддані.
Ось у цьому і полягає різниця між розумінням того, що таке повстання, і того, що таке рабація. Додаймо ще одне: цей рух був низовим і некоординованим».
Професор Вижга зазначає, що є ще досить багато знаків запитання щодо Галицької рабації, менше їх у випадку найкривавішого перебігу подій, який мав місце в околицях Тарнова:
«Тамтешній австрійський староста Йозеф Брайнль, за походженням чех, намагався певним чином розпалювати атмосферу проти шляхти, проти Краківського повстання, що зароджувалося.
А коли все це сталося, вибухнуло повстання і рабація, він сам був наляканий. Після перших своєрідних похвал на адресу селян, якихось оплат, які він давав за привезених селянами вбитих дідичів та їхніх шляхетських помічників, він почав втрачати ґрунт під ногами. Зрештою виявилося, що навіть австрійська держава відходить від цієї політики. Через кілька днів так званих "кривавих запустів" австрійська держава припиняє схвалювати селянські дії. Починаються судові процеси власників маєтків через грабунки та насильство, бо австрійська держава діє і приймає скарги як селян, так і дідичів.
Тож із сучасної точки зору видається, що вся ця до кінця некоординована акція мала вибити аргумент із рук повстанців, із рук тих, хто тоді визначав себе як нащадків Речі Посполитої, як поляків, щоб вони не змогли об'єднатися з народом».
Співпрозмовник програми «У дзеркалі історії» наголошує, що до вибуху селянської люті проти шляхти і поміщиків призвів цілий ряд чинників, які підігрівала австрійська влада:
«Були використані старі антагонізми, пов'язані з тим, що не було завершено аграрну реформу, назвімо її так. Тобто селянське звільнення від феодальної залежності не було завершене, селяни не мали повних прав на землю, яку обробляли. А якщо вони не мали повних прав, то це було аргументом для того, щоб використовувати їхню безоплатну робочу силу. Тобто ти працюєш на чужій землі, маєш кілька арів чи гектарів чужої землі — тоді відпрацюй це. Звичайно, австрійська держава встановила, що максимально можна було виконувати три дні панщини, тобто цієї відробіткової праці на користь маєтку з кожного селянського господарства. Проте насправді існували різні додаткові повинності, які лежали на селянинові, і вони були значно більшими, ніж у польсько-литовській державі.
Наприклад, військова служба, обов'язкова служба: приїжджав чиновник і визначав, скільки людей із конкретного села має піти до війська. Тобто служба, повинності на користь держави — те, що раніше ми назвали б шарварками, тобто ремонт доріг, мостів, різного типу податки. Ну і до цього ще додавалася панщина».
Лідери цього Краківського повстання 1846 року, зокрема Людвік Мєрославський, які були шляхтою, не до кінця розуміли настрої селянського простолюду. Адже вони думали, що, пообіцявши якесь там селянське звільнення або, скажімо, «золоті грамоти», зможуть його залучити. І тут також проявлялося ставлення самої шляхти до своїх підданих — не як до рівних. Матеуш Вижга з цим загалом погоджується, але водночас має серйозні застереження і головну відповідальність за становище селян перекладає на політику австрійської влади, а не на лідерів повстання, які не мали інструментів для змін.
«Як вони могли це зробити, якщо це була австрійська держава і саме держава передусім мала інструменти для можливого селянського звільнення?
Потрібно було здійснити збройний переворот. Подібно до того, як Костюшко заохочував селян обмеженнями у сфері кріпосних повинностей і підданства в межах Полянської угоди, так само і тут повстанці також намагалися здобути прихильність селян, аби включити цю силу у повстання.
Я вважаю, що процеси, які розпочалися ще наприкінці Речі Посполитої шляхетської, зокрема з Конституції 3 травня, інші спроби реформувати цю державу, де на рівні села, на рівні земельних маєтків шляхта мала дуже велике значення, не були до кінця завершені або змінені аж до середини XIX століття. І насправді Галицька рабація показала, скільки ще залишалося зробити.
Повстанці були так само здивовані й налякані, як і власники маєтків, тим, що селяни здатні на такий зрив», — каже професор.
Водночас співрозмовник програми «У дзеркалі історії» каже, що це не означає, що раніше не було цієї низової насильницької боротьби. Проте у випадку Галицької рабації була ціла низка чинників, яка зумовила масовий вибух селянського насильства. Історик зазначає:
«У своїй книжці "Сарматська Польща" я наводжу дуже багато прикладів таких, так би мовити, локальних малих війн, коли селяни, якщо не могли за допомогою юридичних процедур вплинути на орендарів своїх сіл, на орендарів королівщин чи церковних сіл, а якщо мали ще менше формальних можливостей впливати на приватного власника свого села, вдавалися до фізичного насильства або бойкотували працю, щоб якимось чином домовитися. І треба сказати, що загалом вони домовлялися про це на рівні одного села чи кількох маєтків. Але зовсім інша річ — такий великий виступ, який відбувся тут».
При цьому історик наголошує, що все могло б виглядати набагато інакше, якби не підбурювання представників австрійської влади, які ширили серед темного люду свою пропаганду:
«Подібно до того, як діяли емісари повстанців, які ходили серед народу й розповідали йому про ідею відродження польської держави, австрійські емісари говорили зовсім інше: мовляв, є добрий австрійський цісар у Відні. Це був міф, який свідомо формували протягом десятиліть, щоб поєднати населення цієї найбільшої провінції Австрійської імперії з її центром. Легко не було. Переплетіння обставин було трагічним і трагічно завершилося. Але я хотів би лише завершити цю думку тим, що ці події показали, наскільки важливим є дійти до народу. Адже вже через два роки після повстання і рабáції ми маємо Весну народів, і зрештою відбувається селянське звільнення — звільнення від панщини та повинностей, пов'язаних із підданством населення Галичини, на підставі імператорського патенту 1848 року».
Матеуш Вижга вважає, що представлення Галицької рабації як чогось винятково кривавого є пізнішим конструктом з огляду на політичну пропаганду. Професор каже:
«Коли в другій половині XIX століття зароджується селянський політичний рух, селянам нагадують про "кровопущання". Адже навіть Станіслав Виспянський згадує про те, що "мого діда пиляли пилою". Проте все це робилося для того, щоб посилити політичне протистояння. Тінь рабації вражала. Вона лякала як постшляхетський табір, так і селянську сторону: одного разу запалений сірник біля бочок із порохом уже неможливо контролювати. Це налякало тарнівського старосту Брайнля. Це змусило австрійську державу замислитися над тим, що не можна діяти виключно назустріч місцевим лідерам, тобто землевласницькій еліті».
Професор Вижга застерігає від абсолютизації непримиренної жорстокості селян щодо своїх жертв під час кривавих подій 1846 року.
«У згаданій книжці "Сарматська Польща" я на основі судових актів зібрав докладні свідчення про ті самі явища, лише в локальному масштабі. Наприклад, використання ціпів для побиття не лише селян із сусіднього села, а й шляхти. Водночас був один компонент, якого не вистачало і який у рабації проявився дещо спотворено. Це те, що часто селянські громади — ці розлючені та знавіснілі натовпи, описані мемуаристами — нападали не на власні двори, а на ті, що були по сусідству. Траплялося, що вони захищали своїх панів від чужих селян. І як людина, яка спеціалізується на історії ранньомодерного періоду, я бачу тут таке явище, як сформоване протягом століть шляхетсько-селянська солідарність у межах конкретного маєтку.
Тож це були прояви тієї згуртованості, яка існувала вже давно. Або, наприклад, дідич, який мав домашню аптечку і протягом десятиліть до рабації лікував своїх підданих. Кєневич наводить випадки, коли селяни йдуть із дрючками на шляхтича, а він виходить їм назустріч, вітається з ними, після чого вони разом п’ють мед-горілку, обіймаються і з усмішками розходяться».
Професор Вижга також детально охарактеризував Якуба Шелю — одного з головних проводирів Галицької рабації.
«Я вважаю, що постать Шелі дещо переоцінена, якщо ми визначаємо його роль як якогось лідера. Під час різанини Шелі вже 60 років, він старий, має третю дружину, має дітей, має певний негативний досвід у стосунках із власними поміщиками — Богушами. Це тому, що він зазнає з їхнього боку насильства.
Схоже, що Шеля, який користувався певним авторитетом на місцевому рівні, якимось чином був обраний старостою Брайнлем. Ми знаємо, що він проводить два дні перед різаниною в Тарнові, тобто отримує від Брайнля якісь вказівки, а потім радше не власними руками зводить рахунки, поєднуючи особисту помсту з тим, що отримує як наказ від австрійців. І доходить до вбивств чоловіків — саме шляхтичів-чоловіків
Ми знаємо, наприклад, що він кілька днів переховує у своїй хаті вдів і сиріт убитих шляхтичів. Отже, все це не настільки однозначно. Отже, між 16 і 18 лютого 1846 року він перебуває у Брайнля, а 20 лютого відбувається вбивство його безпосереднього конкурента — власника Смажової Вікторина Богуша, який намагається десь там відвезти своїх родичів під Дембіце. Шеля намагається якимось чином керувати цими людьми. Проте діяльність австрійської держави одразу після різанини показує, ким він насправді міг бути.
Шелю виселяють зі Смажової й переселяють як господаря на Буковину, де він і доживає своїх днів. Якби він мав бути якимось місцевим героєм, як мені здається, австрійська держава не вдалася б до такого маневру. Можливо, вона не хотіла, щоб якісь справжні речі вийшли назовні, або не хотіла, щоб він перетворився там на місцевого лідера більшого масштабу», — зазначає професор.
Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник