У польській історичній уяві не так багато героїв української історії, які мають позитивний образ. Особливо це стосується ХХ століття, позначеного кривавим конфліктом між двома народами під час Другої світової війни та в післявоєнний період, а також боротьбою українців і поляків за власну державність, що розгорнулася після Першої світової війни. Яскравим і позитивним винятком у цьому плані є Симон Петлюра (1879-1926) .
Зрозуміло, йдеться передусім про період, коли він, будучи Головним отаманом армії Української Народної Республіки (УНР), став союзником Начальника польської держави Юзефа Пілсудського у спільній боротьбі проти спільного ворога – більшовицької Росії.
Цьогоріч виповнилося 100 років від дня вбивства Симона Петлюри, яке сталося 25 травня 1926 року в Парижі. Вважається, що за цим убивством стояла Москва, яка ненавиділа Петлюру і побоювалася відновлення польсько-української співпраці.
Цей трагічний ювілей є доброю нагодою розглянути діяльність Петлюри в контексті його ставлення до Польщі та його політики щодо польської держави.
Цю тему для програми «У дзеркалі історії» прокоментував професор Ян Яцек Бруський з Яґеллонського університету. Він автор таких монографій як: «Петлюрівці. Державний центр Української Народної Республіки в еміграції, 1919–1924» та «Між прометеїзмом і реалполітік. Друга Річпосполита щодо Совєтської України у 1921–1926 роках».
Отож, коли Польща та поляки з’являються в житті Симона Петлюри? Часто складається таке враження, що, певною мірою, все почалося зі зустрічі в грудні 1919 року в Бельведерському палаці у Варшаві між маршалом Пілсудським і Головним отаманом Петлюри із тривалої, та відвертої розмови двох державних мужів. Проте тут варто згадати про період у житті Симона Петлюри у 1904 році, коли він, втікаючи від переслідування царської Охранки як соціалістичний діяч Революційної Української Партії прибув до Львова, де перебував і діяв до 1906 року.
Ян Яцек Бруський:
«Це безперечно такий момент, коли Петлюра вперше ширше стикається з поляками, з представниками польської громадської думки, хоча це не надто добре задокументовано.
Перебуваючи у Львові, Петлюра передусім зосереджується на налагодженні контактів із представниками галицьких українців, спостерігає за місцевим національним рухом, літературним рухом, за тим, що виходить у львівських українських видавництвах, передусім відвідує тамтешні театральні вистави, налагоджує контакти також із діячами української соціал-демократії на території Галичини. Натомість не видається, щоб Польща була в цей час для Петлюри якимось ширшим об’єктом зацікавлення».
Дослідник зазначає, що ця справа Польщі стає важливою для нього згодом.
«Польське питання, опиняється в центрі уваги Петлюри вже в добу Української революції у 1917–1918 роках. І коли виникає певне зіткнення польських та українських уявлень щодо меж майбутньої держави, то тут такою першою точкою напруження є передусім Холмщина та питання приналежності цієї території, яка відповідно до Брестського договору між Українською Народною Республікою та Центральними державами мала бути приєднана до України.
І, з іншого боку, саме проблема виокремлення з Габсбурзької монархії, яка тоді ще цілком функціонувала і з майбутнім якої галицькі українці все ще пов’язували значні надії, окремого українського коронного краю в Австрії.
Отже, саме тоді польське питання починає ширше з’являтися. І, звичайно, вже повною мірою, в момент, коли Петлюра разом з іншими членами Директорії стає на чолі переможного повстання проти Гетьмана в листопаді–грудні 1918 року. Директорія досягає успіху, відбувається відновлення Української Народної Республіки, і тоді постають стратегічні дилеми, тим більше що негайно з’являються й вороги цієї нової республіки – більшовики».
Повалення Директорією гетьманського режиму, одним з лідерів якої був Симон Петлюра, відбувається у листопаді 1918 року. В контексті нашої розмови це ключовий момент. 11 листопада 1918 року відбувається фактичне підписання перемир’я на Західному фронті в Комп’єні. Німеччина складає зброю. Починається евакуація німецьких та австрійських військ з території Української держави гетьмана Павла Скоропадського, на багнетах яких і трималася в останній період його влада.
В листопаді 1918 року відроджується незалежна Польща, на чолі якої власне 11 листопада стає Юзеф Пілсудський як Начальник держави. Тим часом від 1 листопада у Східній Галичині йде війна між українцями і поляками. Постає Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), яка 22 січня 1919 року об’єднується із УНР, що відомо як Акт Злуки. Після цього ЗУНР стає Західною областю Української Народної Республіки (ЗОУНР).
Ян Яцек Бруський говорячи про бачення Головним отаманом польського-української війни за Галичину, Волинь і Поділля почав із загального геополітичного погляду зверхника на цю справу з перспективи України та її важкого становища.
«З точки зору Петлюри конфлікт із Польщею, безперечно, не був якимось першочерговим конфліктом, а поляки сприймалися, звичайно, як ситуативний противник, але не як ворог української державності.
Натомість Петлюра розумів, що головною загрозою для української державності є відродження великодержавних, великоросійських амбіцій Росії. І неважливо тут чи буде мова про червону, чи білу Росію.
Він вбачав тут значну подібність між цими двома варіантами російського імперіалізму. І в цьому сенсі Петлюра був досить близький до погляду Пілсудського, який також вважав конфлікт з українцями нещасливим. Тому що саме Україну він розглядав як можливого союзника у протистоянні з головним ворогом, головним противником – Росією, яка відроджувала свої імперські амбіції. І саме тут була площина для порозуміння».
Водночас, наголошує співрозмовник програми «У дзеркалі історії», Симон Петлюра, безперечно, був прихильником соборності України і розумів значення Галичини як державотворчого фактора.
«Петлюра, як і всі українські патріоти, із ентузіазмом привітав цей акт об’єднання в січні 1919 року. Тут був ще один важливий чинник. Тобто співпраця з галицькими українцями була важливою ще й тому, що їхня присутність у цьому загальноукраїнському державному організмі мала суттєве значення. Вони займали більш помірковані, правоцентристські позиції порівняно з діячами Української Народної Республіки. Вони становили, можна сказати, певну противагу різним, часто навіть таким, що рухалися нераз виразно пробільшовицькому напрямку, поглядам діячів української лівиці Наддніпрянщини.
Сам тодішній голова Директорії, тобто Володимир Винниченко, був у цьому питанні дуже непослідовним і неодноразово говорив про те, що Україна повинна прийняти якусь совєтську платформу. Петлюра також, звичайно, як Головний отаман військ УНР, координував боротьбу, яка точилася на інших територіях із Польщею. Йдеться насамперед про Західну Волинь, раніше – про Холмщину.
Водночас жодну з цих прикордонних територій він не сприймав як якусь ключову, як територію, на якій мала б зосереджуватися основна увага української сторони».
Саме тому, звертає увагу дослідник, Головний отмаман армії УНР в певний момент був схильний на компроміс з Польщею, бо ситуація була не найкращою для ЗОУНР, що викликало спротив галичан на чолі з Євгеном Петрушевичем.
«Коли польсько-український конфлікт почав схилятися на користь Польщі – спочатку були зайняті частини Західної Волині та частина Галичини – він був готовий до певного порозуміння в ситуації, коли це могло б принести користь українській державі в цілому.
Передусім йшлося про міжнародне визнання. Був такий момент, коли така можливість – невідомо, наскільки реальна, але така можливість загалом уперше і, мабуть, востаннє виникла – коли посередницька місія західних держав під керівництвом французького генерала Бартелемі в лютому 1919 року намагалася виступити посередником у польсько-українських переговорах у Ходорові. Тоді Петлюра особисто прибув туди й переконував у необхідності певного порозуміння, навіть ціною певних територіальних компромісів.
Тобто, не йшлося про остаточну передачу якихось територій, а про проведення певної демаркаційної лінії, яка поділила б Східну Галичину, зупинила б подальшу війну на цій території.
В будь-якому разі поляки поступово, до початку липня 1919 року, фактично опанували всі ці спірні території. І це, своєю чергою, створило нову ситуацію для подальших переговорів».
Власне з цього почалися контакти спочатку у грудні 1919 року, які згодом вилилися відому Варшавську угоду від 21 квітня 1920 року, яка також відома як договір Пілсудський-Петлюра. Потім був Київський похід Війська Польського при підтримці частин УНР та спільна боротьба проти більшовиків.
Часто цей союз Пілсудського та Петлюри представляють як зразок польсько-української співпраці та братерства зброї. Проте його критики зауважують, що ця співпраця була побудована на поразці ЗУНР і визнанню спірної Галичини та Волині за поляками, що призведл до розколу серед самих українців. Адже, як ми знаємо, голова ЗОУНР Євген Петрушевич і західні українці не погодилися, не визнали цієї угоди і оголосили Симона Петлюру зрадником
Професор Бруський наголошує з української перспективи був трагізм ситуації, в якій опинилися українці і що виходу в нього не було.
«Я повністю погоджуюся з тим, що Петлюра та все українське політико-військове керівництво, наддніпрянське керівництво, опинилися перед такою диявольською альтернативою. Тобто, було вкрай важко знайти якесь хороше рішення.
Проте, як видається, у ситуації, що склалася – і не стільки навіть у липні 1919 року, скільки восени 1919 року, оскільки влітку ситуація ще дуже динамічно змінювалася – у цій ситуації листопада і початку грудня 1919 року українське керівництво на чолі з Петлюрою певною мірою вже не мало вибору.
Тобто, та чи інша домовленість із Польщею, навіть ціною важких умов, особливо територіальних втрат, була єдиним рішенням, якщо взагалі йшлося про те, щоб урятувати українську державність і незалежність України.
Треба сказати, що галицькі українці значною мірою полегшили йому ці дії. Нагадаю про ту угоду – також трагічну угоду, укладену під тиском обставин командуванням Української Галицької Армії, яке підписало домовленість із Денікіним про співпрацю з Добровольчою армією.
На мою думку, це була ще гірша угода, якщо врахувати принципову позицію Денікіна щодо самого існування української нації. Натомість із польського боку ніхто з тих партнерів, які підписували угоду з Україною, цього не ставив під сумнів.
Тож у надзвичайно складних умовах Петлюра ухвалив рішення, яке фактично не мало альтернативи. Він намагався під час переговорів із поляками, попри ці складні умови, домогтися все ж таки якомога кращих конкретних домовленостей. Частково йому це вдалося. Треба сказати, що в багатьох випадках, коли польські переговорники, діючи за принципом максимального тиску, хотіли домогтися від української сторони ще більших поступок, їхні прагнення були стримані, зупинені за особистим бажанням Пілсудського, який розумів, що тут не можна заходити надто далеко».
Результатом цього стали відома політична угода від 21 квітня 1920 року та військова конвенція, підписана трьома днями пізніше і спільні дії поляків та українців проти червоної Росії.
Професор Бруський наголошує, що історія не знає умовного способу, і що історики не займаються припущеннями про те, «що було б, якби», але в даному випадку він вважає доцільним зробити логічне припущення.
«Якби спільний похід на Київ завершився успіхом, якби українській державності вдалося закріпитися на Наддніпрянській Україні – звичайно, у тих урізаних кордонах української державності – то в подальшому польсько-українські відносини, ймовірно, еволюціонували б у напрямку, який був би радше сприятливим для української сторони.
Звичайно, в совєтській, а згодом також у національній українській історіографії писалося про те, що Польща хотіла перетворити Україну на свій протекторат і так далі.
Видається, що на практиці це було неможливо і що Пілсудський також чудово це усвідомлював. Використовуючи тимчасову перевагу в 1920 році, він хотів отримати на майбутнє різні поступки, важливі для Польщі, але в довгостроковій перспективі навіть просте порівняння потенціалів Польщі та України переконувало, що якесь підпорядкування, подальша експлуатація України в колоніальному стилі були абсолютно неможливим і що ці відносини надалі еволюціонували б у напрямку більш рівноправних.
Думаю, що тут також існував простір для якогось кращого врегулювання, і певні сигнали з боку Пілсудського, хоча й дещо нечіткі, з’являлися. Ми не можемо перевірити, що було б, якби цей союз досяг успіху, але, можливо, існувала можливість найкращого врегулювання ситуації у Східній Галичині в напрямку якогось реального, можна сказати, спільного польсько-українського управління, тобто форма певного кондомініуму. Це такий варіант, який мав шанс на реалізацію».
Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник