У жовтні інформаційна суперечка про минуле між Польщею та Україною знову відсунула на другий план розмову про спільне майбутнє. Рішення Львівської обласної ради оголосити 2027 рік роком Української повстанської армії, Романа Шухевича та Олега Ольжича викликало хвилю критики в Польщі — від заяв прем'єр-міністра до призупинення партнерських відносин між містами. Чи має Україна право самостійно визначати своїх національних героїв? Наскільки вона повинна зважати на історичну пам'ять і біль найближчого сусіда? І чи можливо будувати спільне майбутнє, якщо історичні суперечки знову і знову стають предметом політичних конфліктів? Про це поговорили з колишнім послом Польщі в Україні (2016–2019) Яном Пєклом та колишнім головою Українського інституту національної пам'яті (2019–2024) Антоном Дробовичем.
20 жовтня Львівська обласна рада ухвалила рішення оголосити 2027 рік роком УПА, Романа Шухевича та Олега Ольжича. Його обґрунтували пам'ятними датами: у 2027 році виповнюється 120 років від дня народження Романа Шухевича й Олега Ольжича, а також 85 років від створення УПА. У Польщі цю ініціативу сприйняли як зневагу до пам'яті польських жертв Волині. У 2016 році польський Сейм визнав події на Волині геноцидом. На законодавчому рівні в Польщі закріплено термін «Волинська різанина», тоді як в Україні переважно вживають визначення «Волинська трагедія» або «Волинський злочин».
Прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск назвав рішення Львівської ОДА нерозумним і таким, що шкодить самій Україні. Міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш заявив, що воно неприйнятне, а міністр закордонних справ Радослав Сікорський ініціював внесення депутата Львівської облради Святослава Шеремети, якого називають автором цієї ідеї, до списку осіб, яким заборонено в'їзд до Польщі.
Новий мер Кракова Лукаш Ґібала заявив про намір призупинити партнерство зі Львовом, яке тривало з 1995 року. А 26 жовтня міська рада Перемишля одноголосно проголосувала за припинення співпраці зі Львовом до скасування рішення обласної ради та чіткого дистанціювання від нього з боку львівської влади. Мер Вроцлава також засудив постанову, однак про припинення партнерства не заявляв.
Водночас важливо, що рішення Львівської облради не отримало одностайної підтримки в Україні. Міністерство закордонних справ України назвало його контрпродуктивним для польсько-українських відносин і наголосило, що обласні депутати не погоджували постанову з центральною владою.
Київ закликав Варшаву утриматися від різких кроків. Згодом публікація про рішення зникла із сайту облради, однак офіційно його ще не скасували.
Ця історія знову поставила перед обома країнами питання, яке залишається відкритим десятиліттями: як говорити про складні сторінки спільного минулого і не перетворювати їх на перешкоду для співпраці сьогодні? Чи можуть історики та дослідники знайти порозуміння там, де політики вдаються до категоричних заяв? І що станеться, якщо Варшава та Київ не зможуть самостійно домовитися про підходи до історичної пам'яті?
Ян Пєкло працював над цими питаннями багато років — спочатку як керівник Польсько-Американсько-Української фундації співпраці PAUCI, а згодом як посол Польщі в Україні. За його словами, в обох ролях він намагався зробити складні історичні теми предметом відкритої розмови, а не приводом для взаємного відчуження. Він наголошує, що Волинь — надзвичайно болюча тема для поляків. Водночас переконаний, якщо українці та поляки не зможуть самостійно розібратися зі своїми історичними суперечками, цим скористається хтось інший.
Ян Пєкло: Україна і Польща — не просто географічні сусіди. Це також сусідство історичної пам'яті. Щоб це сусідство добре функціонувало, ми, з польського боку, мусимо порушувати питання того, що, власне, можна назвати геноцидом поляків 1943 року на Волині та в Західній Україні, яка тоді ще не була частиною Радянського Союзу, а перед війною входила до складу Польщі. Це зрозуміло полякам, польським громадянам, польським історикам. І часом здавалося, що це зрозуміло також нашим українським друзям і колегам. На жаль, щоразу виникали перешкоди. Я розумію, що Україні зараз потрібна така історична пам'ять, яка допомагала б їй боротися з росіянами. Це також пам'ять про УПА, а конкретніше — про боротьбу УПА із совєтами, яка тривала до кінця 1950-х років. У Польщі антикомуністичне підпілля припинило існування значно раніше. В Україні воно могло бути остаточно придушене лише тому, що совєти виселяли цілі села, депортували людей. Якби цього не відбувалося, совєти, ймовірно, мали б великі проблеми з реалізацією сценарію розгрому УПА. Вони застосували метод, який уже використовували в Польщі під час акції «Вісла», коли відбулося примусове виселення українців і лемків із територій, де вони жили. Це дуже складна проблема. І якщо ми не захочемо її розплутати й розв'язати, то за нас уже певний час це дуже ефективно робить Росія. Російська агентура заходить на це поле і створює негативні емоції по обидва боки барикади — як у Польщі, так і в Україні.
— Колишній голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович оцінює, що польсько-українські відносини в багатьох аспектах, зокрема безпековому та економічному, нині перебувають на хорошому рівні. Він нагадав, скільки поляки зробили для українців на початку російського вторгнення, і наголосив, що щодо безпекових питань позиції двох країн загалом збігаються. Натомість загострення історичної теми він пов'язує з радикалізацією політичних сил у Польщі та зміною політичного ландшафту.
Антон Дробович: Очевидно, це пов'язано з тим, що польський політичний ландшафт дуже сильно змістився вправо. Правоконсервативні партії зараз мають значно більшу присутність, ніж 10 чи 15 років тому. І загалом у політичному порядку денному президент займає значно правішу позицію, а в польському парламенті присутня «Конфедерація». Люди, яких 20 років тому прямо називали б нацистами, сьогодні — у парламенті, і з ними серйозно обговорюють можливі майбутні коаліції. Цей правий поворот у польській політиці загострює історичну тему, яка спирається не стільки на реальність, скільки на фантоми, історії, символи тощо. І саме у світі цих «фантомних болей» польсько-українські відносини погіршуються. Україна не має часу активно реагувати на ці вигадки та символічні порядки денні правого табору, тому що вона веде реальну війну XXI століття. Натомість більшість польських правих і популістів воюють уявну війну середини XX століття. Їм вигідно її вести, тому що в ній неможливо програти, бо це уявний простір.
— Нинішнє загострення після рішення Львівської обласної ради має свою передісторію. 27 травня президент Володимир Зеленський указом присвоїв одному з центрів операцій Сил спеціальних операцій найменування на честь героїв УПА. У червні президент Польщі Кароль Навроцький оголосив про ініціативу позбавити Володимира Зеленського польського ордена Білого Орла. Наступного дня український президент повідомив, що сам надіслав орден до Варшави поштою. Від польських нагород також відмовилися інші українські посадовці, серед них — міністр закордонних справ Андрій Сибіга. Дипломат Ян Пєкло вважає реакцію польського президента на ті події слушною та обґрунтованою.
Ян Пєкло: Як колишній директор Інституту національної пам'яті, він чудово знав, чим це загрожує і які будуть наслідки. Президент Зеленський потім начебто намагався залагодити ситуацію, але сталося те, що сталося. Орден Білого Орла повернули, почалося повернення орденів з одного й іншого боку, що також спричинило певний емоційний хаос. Я думаю, що це не та проблема, яку неможливо розв'язати. Для цього потрібна лише політична воля. А момент, у якому зараз опинилася Україна, — момент війни за незалежність своєї країни — справді винятково важкий. Проте навіть у цей складний час вдалося провести кілька ексгумацій жертв Волинської різанини на території України. І це був жест доброї волі з українського боку. Проте Україні не уникнути відповідальності за те, що справді було геноцидом. Це було вбивство дітей, старих, жінок, і часто це робилося у варварський спосіб — вилами, косами та іншими сільськогосподарськими знаряддями. Цю справу порушував Європейський парламент. Є резолюція, яка, по суті, певною мірою закликає Україну виявляти в цьому питанні стриманість, визнати ці злочини й попросити за них прощення. Ми ж знаємо, що Україна хоче вступити до Європейського Союзу. Польща дуже багато зробила, щоб допомогти Україні. Я сам пам'ятаю це з часів, коли був послом. Світ дізнався про Волинь після історії з поверненням ордена Білого Орла. З'явилися коментарі, інтерв'ю, розмови в західній пресі — шведській, німецькій, французькій, іспанській. Тож ця тема вже не є невідомою для громадської думки західних країн. Розв'язати її — в інтересах і України, і Польщі, а зараз насамперед в інтересах України. Україна потребує Польщі, а Польща потребує України. Ми мусимо зробити це так, щоб змогли примиритися. Бо якщо цього не станеться, ми віддамо поле російській пропаганді, яка, на жаль, дуже ефективно цим користується. Я спостерігаю це і в Польщі, і в Україні.
— Антон Дробович оцінює ситуацію інакше. На його думку, скандал навколо найменування військового підрозділу на честь героїв УПА був перебільшений з польського боку.
Антон Дробович: Були найменування, значно придатніші для роздмухування скандалу, які раніше проігнорували. Тому це був просто зручний привід. Очевидно, реакція президента Зеленського була екстравагантною. Тобто це була форма гострої відповіді, щоб «поставити на місце» Навроцького після його провокації. До речі, хочу підкреслити, що де-юре ордена ніхто не забрав, тому що остаточного рішення та контрасигнації польський уряд так і не зробив. Але цього вже й не було потрібно, тому що праві зібрали свої політичні плоди. Рішення Зеленського насправді згуртувало українське суспільство. У плані єднання навколо спільного прапора Зеленський отримав усю підтримку, яку мав отримати. Але така екстравагантна відповідь справді ускладнила стосунки. Адже Навроцького багато хто критикував за його, скажімо так, багатоходову комбінацію. Там було дуже добре продумано, зокрема, якщо прем'єр-міністр Туск не підпише контрасигнацію, його можна буде звинувачувати в тому, що він надто сильно вболіває за українців. Якщо підпише, Навроцький зможе показувати, як він усіх переграв і змусив бути патріотами. Форма відповіді Зеленського, а потім і рішення багатьох попередніх нагороджених в Україні, які повернули свої ордени, зокрема Кучми, спричинили справжню лавину. Очевидно, цього не передбачали ані Навроцький, ані його канцелярія. А коли в пресі почали порушувати питання, чому не забирають нагороди в нацистів, колаборантів, Катерини II та інших, а натомість забирають орден у Зеленського, ситуація вийшла з-під контролю. Негативних наслідків виявилося більше, ніж очікували. Тому така відповідь, очевидно, ускладнила стосунки. Причиною став не сам історичний привід, а екстравагантна реакція на нього.
— Водночас Дробович резонанс навколо рішення Львівської облради вважає непропорційним. Як приклад він навів українську пошукову експедицію, яка в жовтні працювала з дозволу польської сторони й виявила на православному цвинтарі в селі Ласків на Люблінщині останки близько 30 українців. Це були мешканці села, які загинули в березні 1944 року під час нападу загонів Армії Крайової та «Батальйонів хлопських».
Антон Дробович: Україна не розіграла з цього жодної політичної карти. Ні українські праві, ні центристи — ніхто не намагався використати цю історію, щоб дорікнути полякам чи перетворити її на політичну тему. І тому, коли обласна рада ухвалила своє рішення, частина українського суспільства вважала, що воно несвоєчасне і що зараз не потрібно було цього робити. Але рішення було прийняте, і його відповідно оцінили. Частина польських політиків вирішила зробити з цього велику драму. Для мене дуже показово, що з вбивства українців Армією Крайовою та Батальйонами хлопськими — не зробили політичного скандалу. Натомість із формального рішення про відзначення річниць УПА, запропонованого обласною владою, зробили скандал. Це дуже показово, на мою думку.
— Ще в 1990-х роках польські та українські історики започаткували серію спільних семінарів і зустрічей. Відтоді відбулося чимало історичних конгресів. Однак, на думку Антона Дробовича, ці заходи майже не вплинули на широку громадськість.
Антон Дробович: Ці конгреси, на жаль, не дуже допомогли, бо мало впливали на широку аудиторію. Вони були частиною спілкування науковців, які, на жаль, здебільшого залишилися при своїх поглядах. Є фахівці, розумні люди, які добре знають історію українсько-польських відносин — від часів Речі Посполитої до міжвоєнного протистояння і далі. Вони можуть дискутувати про нюанси кваліфікації подій, чи йшлося про етнічні чистки, чи про воєнні злочини, де українці вбивали поляків, а де поляки — українців. У цих питаннях вони загалом добре орієнтуються. Але таких науковців небагато. Зараз вони практично не мають впливу. У Польщі їх майже не чути, адже частина боїться гейту й мовчить, інші говорять, але їх частково маргіналізують. В українському контексті ситуація інша. Волинська тема і міжвоєнні польсько-українські протистояння загалом мало цікавлять українське суспільство, адже воно не має негативного ставлення до поляків.
Зараз, у відповідь на недружні вчинки деяких польських правих політиків, ситуація, звісно, дещо змінюється. Але здебільшого українці не налаштовані проти поляків. На жаль, вплив історичних конгресів і наукових заходів залишився незначним.
— Колишній посол Польщі в Україні Ян Пєкло звертає увагу на те, що історична пам'ять передусім вимагає вшанування жертв.
Ян Пєкло: Поляки, яких убили 1943 року на Волині й не тільки, не були чужими прибульцями. Це були мешканці тієї самої землі, сусіди українських селян. Це було сусідське вбивство. Я як журналіст висвітлював війну в колишній Югославії, зокрема сербсько-боснійський конфлікт. І там також був присутній цей елемент сусідства. Власне, це навіть називали сусідським злочином. Я знаю, що існують документи, які свідчать про переговори між польським урядом в еміграції та українською делегацією щодо співпраці Української повстанської армії та Армії Крайової. Звісно, тоді це не була делегація українського уряду, адже України не існувало на політичній карті. Здається, така співпраця не відповідала інтересам союзників. Умовою Йосипа Сталіна було, щоб вона не відбулася, оскільки це суперечило інтересам совєтів, які хотіли взяти під контроль цю частину Європи. Зрештою, до співпраці вдалося перейти вже після Волинської трагедії. Зокрема, у Грубешові УПА разом з Армією Крайовою змогла відбити в'язницю та звільнити в'язнів комуністичного режиму. Виявляється, така співпраця була можливою. Тільки сталося це вже надто пізно. Польща й Україна важливі на мапі Європи. Співпраця між нашими країнами — ключ до безпеки. І це також проблема для Росії, яка хотіла б, щоб ця співпраця не працювала, щоб її гальмували різними методами. Історична політика — ідеальний інструмент для цього.
— Польський публіцист в еміграції Єжи Ґедройць, про якого ми чисто згадуємо у радіоциклі «Україна-Польща. Простір діалогу», та середовище паризької «Культури» вважали, що майбутнє польсько-українських відносин є запорукою безпеки Східної Європи. Ґедройць наголошував, що пам'ять про минуле не повинна ставати інструментом політичного протистояння та перешкоджати незалежності й безпеці обох країн. Саме тому він виступав за зближення поляків та українців одразу після Другої світової війни. Це не означало забуття історичних кривд, зокрема тих, що стосувалися Волині. Ґедройць прагнув, щоб поляки були готові критично переосмислювати власну історію. Головним принципом його концепції було примирення на основі взаємного визнання, рівноправності та поваги до історичної пам'яті обох народів. Однією з ранніх спроб започаткувати польсько-українську розмову став текст польського публіциста й перекладача Юзефа Лободовського «Przeciw upiorom przeszłości» («Проти привидів минулого»), опублікований у журналі «Культура» 1952 року.
Як сьогодні бачить розвиток польсько-українських відносин Ян Пєкло?
Ян Пєкло: Я сам був гостем Єжи Ґедройця в Мезон-Лаффіт під Парижем і розмовляв із ним. Він був людиною з баченням. Ця тема стосувалася не лише українців, а й литовців. І він, безсумнівно, мав рацію. Що ж до примирення, то це процес, який має тривати в часі. Його неможливо забезпечити одним підписом або рукостисканням. Це видно хоча б із прикладу польсько-німецьких відносин. Не можна сказати, що тему гітлерівських злочинів у Польщі остаточно закрито. Вона залишається відкритою, зокрема тому, що немає репарацій, а також лунають голоси, які фактично зневажають історію та істориків, що її досліджують. Раптом виявляється, що в Німеччині нібито не було нацистів. Певним тягарем для українських націоналістів, або, як дехто воліє їх називати, патріотів, залишається те, що в певний історичний момент вони пішли на співпрацю з німцями. Був підрозділ СС «Галичина», були українські поліцейські підрозділи, які співпрацювали з німцями. Поляки це пам'ятають. Така діяльність була вигідна окупантам і невигідна для польських інтересів та для тих, хто тоді намагався боротися з окупантами. Тож справа дуже складна і вимагає смирення. А ще вона потребує підтримки духовенства — українського та польського. Я вже говорив про це і певною мірою сам брав участь у таких ініціативах. Це важливо, адже зараз з українського боку є партнер — Православна церква України, яка отримала Томос, а також Українська греко-католицька церква. Є й Польська католицька церква. Вони можуть дуже багато зробити в цьому питанні. І тут також є ключ, який допоміг би довести процес примирення до завершення. Наступна тема — поховання. Йдеться про можливість поховати жертв злочинів, зокрема за участю їхніх родин, представники яких досі живі. Дехто пам'ятає те, що там сталося, і нині живе в Польщі. Усе це зрештою має закласти фундамент для справжнього примирення.
— Щодо історичних форматів количній директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович налаштований скептично. Він пропонує перенести акцент у польсько-українській розмові з минулого на сьогодення.
Антон Дробович: У цьому контексті Україна має шукати сильні рішення та пропозиції, які просто ставитимуть на місце тих, хто намагатиметься спекулювати на історичних темах. Як правило, ці люди неглибоко знають історію, вони вигадують, придумують цифри, події. Тому потрібно максимально прагматично й спокійно говорити про реальні питання. В Україні є певний безпековий, економічний, сільськогосподарський порядок денний. Ми маємо пропонувати чіткі рішення, які дозволять нашим народам жити успішно й конструктивно вже сьогодні. Українські переговорні позиції в усіх цих напрямах мають бути чітко сформульовані. Вони повинні враховувати сильні та слабкі сторони Польщі й ставати предметом серйозних переговорів у майбутньому. Очевидно, що частина української спільноти зараз воює в надзвичайно складних умовах і захищає Європу не метафорично, а цілком реально. Якби не було тих 110 українських бригад, які зараз стоять тут, то 200–250 російських бригад могли б опинитися просто перед 14 польськими бригадами, якщо говорити про кількість військ. І це була б зовсім інша розмова, зовсім інший контекст. Тому надзвичайно важливо, щоб українські військові підрозділи, сили, які зараз захищають Україну та Європу від російської агресії, мали належну моральну мотивацію. Якщо частину цих людей мотивують і підбадьорюють відсилання до українського повстанського руху, то це має право на існування. І очевидно, що це не польська справа — розповідати українцям, кого їм вшановувати. Ми ж не вказуємо полякам, кого вони мають вшановувати, навіть якщо йдеться про людей, причетних до вбивств українських дітей і жінок, яким встановлюють пам'ятники, чиї імена дають вулицям, як наприклад Станіслав Басай. Ми не розповідаємо полякам, як це робити, і не очікуємо, що вони вказуватимуть нам. Тому Україна має переводити цю розмову в більш реальний вимір — до питань сучасності, демонструючи дорослу позицію та зосереджуючись на реальних викликах.
— Питання в тому, чи вистачить Україні і Польщі політичної волі говорити про минуле зі стриманістю, визнавати біль одне одного та шукати порозуміння. І чи не дозволять історичним конфліктам розділити два народи й дві країни перед обличчям спільного ворога.
Підготувала Христина Срібняк