26-27 жовтня у Варшаві відбулася XXII Міжнародна прометеївська конференція «Пам’ять, історія, знання, політика: суперечки про спадщину ХХ століття у Центрально-Східній Європі».
Організатором наукового заходу є Центр досліджень Східної Європи Варшавського університету, який незмінно від часу його створення очолює Ян Маліцький. Медіа-партнер події – Польське радіо для закордону.
Ян Маліцький (директор Центру досліджень Східної Європи Варшавського університету) та Шахла Казімова (ЦДСЄ Варшавського університету) на відкритті конференції. Фото: studium.uw.edu.pl
Центральним сюжетом цьогорічної конференції була постать Симона Петлюри – одного з ключових діячів українського національно-визвольного руху та політичної еміграції міжвоєнного періоду.
25 травня виповнилося із часу його загибелі. Голова Директорії УНР та Головний отаман Армії УНР в екзилі був застрелений на вулиці Расіна в Парижі 25 травня 1926 року. Вбивцею був єврейський анархіст Самуїл Шварцбард, але абсолютна більшість дослідників переконана, що зробив він це за наказом з червоної Москви.
Слід пояснити, що прометеїзм – це політична концепція міжвоєнної Польщі, спрямована на підтримку національно-визвольних рухів народів, поневолених Росією, а Симон Петлюра був одним із ключових союзників цього руху в боротьбі за незалежність України.
Інавгураційну лекцію на згаданій конференції виголосив професор Ян Яцек Бруський з Яґеллонського університету. Цей провідний дослідник теми польсько-українського союзу 1920 року і петлюрівської еміграції присвятив свій виступ темі концепцій міжнародної політики Симона Петлюри.
Професор Ян Яцек Бруський під час виступу на XXII Міжнародній прометеївській конференції. Фото: studium.uw.edu.pl
Професор Бруський у своєму виступі зазначив, що Петлюра був багатогранним політичним діячом, але на його думку найбільш сильною стороною було мислення про зовнішню політику.
Водночас він звертає увагу, що у випадку початкового періоду політичної діяльності Петлюри, яка активізувалася після революції у царській Росії у 1905 році, важко знайти свідчення якогось глибшого зацікавлення питаннями зовнішньої політики. Це не є дивним, бо тоді навіть нечисленні незалежницькі українські діячі на Наддніпрянщині не мали широкого уявлення про місце України в майбутній системі міжнародних відносин, а що вже казати про інших, до яких належав Петлюра.
«Симон Петлюра, на той час здібний молодий публіцист, був пов’язаний, як і чимало провідних діячів пізнішого періоду, спочатку з Революційною українською партією, а згодом – з Українською соціал-демократичною робітничою партією. Діячі цього політичного напряму вірили, що розв’язання національного питання можливе в межах російської держави, за умови, звісно, її демократичного переустрою. Цю віру поділяв тоді й Петлюра».
Коли влітку 1914 року вибухнула Перша світова війна, більшість українських підданих Романових піддалася хвилі патріотичного ентузіазму. Наддніпрянські діячі вірили, що лояльна позиція українців та інших неросійських народів дасть змогу домогтися певних змін, що Петербург переосмислить ситуацію і після війни відбудеться нове впорядкування відносин між націями в імперії. Тоді ці переконання поділяв й Петлюра. Ян Яцек Бруський:
«30 липня 1914 року на сторінках російськомовного видання “Украинская жизнь” він опублікував гучну програмну статтю під назвою “Війна і українці”. У ній він однозначно заявляв, що українці пов’язують своє майбутнє виключно з Росією і виконають свій громадянський обов’язок.
Водночас він різко критикував діяльність Союзу визволення України – еміграційної організації наддніпрянців, яка орієнтувалася на Центральні держави – і намагався дещо применшити її значення».
Тим часом, Лютнева революція у Росії і скинення з престолу останнього царя Ніколая ІІ – все це перевернуло з ніг на голову. У березні 1917 року було створено Української Центральної Ради (УЦР) на чолі з Михайлом Грушевським, в склад якої увійшов також Симон Петлюра. Для Антанти це стало несподіванкою, яка була готова підтримати українські прагнення лише в межах автономії Росії, яка була союзником Антанти. Зрештою автономістична програма була і на вустах самої УЦР.
Можливості для певного політичного маневру, ширшого маневру, з’явилися фактично лише в листопаді 1917 року у зв’язку з більшовицьким переворотом. Тоді Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки (УНР), формально ще як складової Федеративної Російської Республіки. Велика Британія та Франція, які вірили, що відновлення Росії у формі демократичної федерації є можливим, а українці зможуть зупинити поширення більшовизму над Дніпром, на той час були готові визнати УНР де-факто, але це змінилося у січні 1918 року, коли Центральна Рада проголосила повну незалежність України, а згодом було укладено сепаратний мир у Брест-Литовську з Німеччиною, Австро-Угорщиною та іншими представниками Центральних держав. Антанта сприйняла це як зраду.
Тим часом, професор Бруський констатує, що з цього періоду ми практично не маємо розлогих висловлювань Симона Петлюри, які б давали змогу зрозуміти його ставлення до питань зовнішньої політики та місця України на міжнародній арені.
«Як секретар військових справ Центральної Ради він у цей час усю свою енергію присвячує організації зародків українських збройних сил. Але тут слід сказати про одну надзвичайно важливу обставину: обіймаючи цю посаду, він, мабуть, був одним із перших українських лідерів, хто настільки безпосередньо переконався, що порозуміння з російськими демократами є нереальним. Що ці демократи дивляться на розбудову української армії та будь-яку реальну автономію Києва так само, як російські чорносотенці та шовіністи. Він також був одним із перших, хто виступив за відмову від будь-яких безплідних переговорів із більшовиками та за збройний опір їм.
Сам Петлюра, наскільки це було можливо, якомога довше підтримував контакти з представниками союзницьких держав, які перебували в Києві, а однозначну ставку на Центральні держави вважав просто політичною помилкою».
Тому, як пояснює історик, в березні 1918 року, коли німецькі та австро-угорські війська зайняли Україну, він відійшов не лише від офіційної політики, а й від військових справ. Повернувся він у листопаді того самого року вже в новій ролі – як член Директорії, яка очолила повстання проти гетьмана Скоропадського, і як головний командувач Українських збройних сил. Однак повний вплив на державні справи, зокрема й на зовнішню політику, він здобув дещо пізніше – у лютому 1919 року, коли фактично перебрав на себе керівництво Директорією.
«Ця подія мала надзвичайно важливе значення. Вона завершила початковий етап певної розгубленості в політиці нової української держави. Українське керівництво намагалося лавірувати між більшовиками та державами Антанти. Нагадаю, що саме тоді Антанта висаджувала свої інтервенційні корпуси в чорноморських портах. Він також робить ставку на порозуміння із західними державами, хоча усвідомлює, що досягти цього буде надзвичайно складно. Українській стороні цілком недвозначно дали зрозуміти, що Антанта готова відвести українцям певне місце в загальному антибільшовицькому фронті, однак насправді вести переговори збирається з білогвардійцями».
Тим часом, Петлюра покладав великі надії на зовнішньополітичну діяльність, яку розгорнув уряд УНР.
«У січні та лютому 1919 року відбувалося гарячкове відправлення дипломатичних місій як до країн Антанти, так і до нейтральних держав, а також до тих країн, що нещодавно постали внаслідок розпаду імперії Романових. Дипломатичні представництва, успадковані від гетьмана Скоропадського, поповнювали новими кадрами. Найважливіше завдання доручили численній українській делегації на Паризькій мирній конференції, яка налічувала близько 60 осіб. Однак молода українська дипломатія, скажу відразу, не змогла досягти поставлених перед нею цілей».
Головний отамана армії УНР активізував свою діяльність і не покладав надій на підтримку Антанти і водночас він категорично відкидав будь-які союзи, що не передбачали визнання суверенітету й незалежності України.
Крах Денікіна наприкінці 1919 року пожвавив українські сподівання на здобуття дипломатичного визнання та військової підтримки Антанти. Професор Бруський:
«Керуючись вказівками Петлюри, українська дипломатія розгорнула інтенсивну діяльність саме в цьому напрямі. Україну представляли як останній реальний бар’єр на шляху більшовизму у Східній Європі. У цей час французький прем’єр-міністр Жорж Клемансо висунув концепцію оточення більшовицької Росії “колючим дротом”, роль якого мали відігравати такі держави, як Польща, Румунія та Чехословаччина.
Петлюра вважав цю концепцію нереалістичною, тим паче що дуже швидко політика Антанти почала розвиватися в іншому напрямі: у січні 1920 року Верховна рада Антанти ухвалила рішення скасувати заборону на торговельні контакти з більшовиками».
Водночас дослідник наголошує, що Симон Петлюра паралельно вже від певного часу реалізовував альтернативну концепцію – досягнення порозуміння з Польщею, особливо це стало критично важливим для УНР восени 1919 року з огляду на вкрай скрутне становище на фронті. Цей шлях, який привів до укладення польсько-українського союзу у квітні 1920 року, був вкрай непростим і болючим.
«Петлюра вважав, що невдачі в боротьбі з більшовиками значною мірою були наслідком помилкової політики та конфлікту УНР із Польщею. У листі до Пілсудського від 9 серпня 1919 року він відверто визнавав, що найбільшою перешкодою досі була наша ізоляція від сусідів, а передусім від Польщі. Він вважав, що ця ізоляція зашкодила обом сторонам тим більше, що в цій боротьбі вони мали спільні цілі.
У тому самому листі він закликав поляків та українців не повторювати помилок минулого, коли взаємні конфлікти й розбрат між народами сприяли занепаду як польської, так і української державності – звісно, у різні історичні періоди».
Професор Бруський, зрозуміло, прокоментував справу Східної Галичини і Волині. Адже відмова від цих земель, зайнятих польськими військами після поразки Української Галицької Армії (УГА) та краху Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), стала основою Київського договору від квітня 1920 року, відомого як договір Пілсудський Петлюра. Це стало основою для спільної боротьби з більшовиками, виразом чого був похід польських і українських військ на Київ.
«Голова Директорії тверезо оцінював, що порозуміння з Польщею вимагатиме територіальних поступок. Вони були певною мірою зумовлені співвідношенням сил на той момент, а також погіршенням політичного та військового становища уряду УНР. Спочатку Петлюра був схильний до досить обмежених поступок, але глибока криза, в якій опинилася загалом українська справа на зламі 1919–1920 років, змусила його погодитися на надзвичайно важкі умови мирної угоди. Ми їх знаємо: відмова від усієї Східної Галичини та західної частини Волині».
Проте намагання утримання української державності завдяки союзу з Варшавою, як відомо, зазнало поразки. У листопаді 1920 року уряд та армія УНР перейшли Збруч і знайшли прихисток на території Польщі. Потім у березні 1921 року було укладено сумнозвісний Ризький договір. Уряд УНР став екзильним, а українських вояків розмістили в таборах для інтернованих.
Як наголосив у своєму виступі професор Ян Яцек Бруський, у цей складний момент поразки Симон Петлюра проявив свою прикметну рису – невичерпний оптимізм, який ніщо не могло похитнути. Зрозуміло, дипломатична діяльність була головним напрямком його роботи.
«Передусім йшлося про боротьбу уряду в екзилі проти визнання міжнародною спільнотою совєтської України. Одним із головних довгострокових завдань, які Петлюра поставив не лише перед урядом УНР, а й перед усією українською еміграційною спільнотою, було лобіювання української справи в широкому сенсі цього слова».
Ян Яцек Бруський пояснює, що це лобіювання мало здійснюватися як в окремих країнах – передусім там, де були численніші осередки української еміграції – так і на рівні міжнародних організацій. Тут ключове значення мало Міжнародне товариство друзів Ліги Націй і сама Ліга Націй.
«Головний отаман вважав пріоритетом якомога довше зберігати українські дипломатичні представництва за кордоном, але водночас цілком слушно визнавав, що методів традиційної дипломатії недостатньо. Про боротьбу українців за власну державність потрібно було нагадувати за кожної нагоди.
До цього слід додати ще один надзвичайно важливий елемент, який так блискуче висвітлює у своїх працях професорка Ірина Матяш – це культурна дипломатія. Петлюра приділяв велику увагу популяризації українського мистецтва, музики та літератури».
Підсумовуючи свій виступ про концепції міжнародної політики Симона Петлюри, що вона еволюціонувала і кристалізувалася в ході буремних років за українську незалежність. Він працював задля цього до останнього. Його надії на реактивацію союзу з Юзефом Пілсудським з огляд на повернення його до влади у Польщі в результаті травневого перевороту обірвали кулі вбивці на вулиці Расіна, в Парижі 25 травня 1926 року.
«Реагуючи на мінливу міжнародну ситуацію, він виробив цілісне бачення зовнішньої політики української держави. У ньому були незмінні елементи: демократична орієнтація на західні держави та співпраця із силами, зацікавленими в тривалому ослабленні Російської імперії – байдуже, у червоному чи білому її втіленні.
Ключовим елементом цієї концепції була домовленість із Річчю Посполитою, попри всі суперечності, які розділяли Україну та Польщу і яких Петлюра не заперечував. Опинившись перед вибором між двома цінностями – незалежністю та соборністю, тобто ідеалом об’єднання всіх українських земель – Петлюра обирав незалежність.
Важливим інструментом діяльності Симон Петлюра вважав багатовекторне й інтенсивне лобіювання української справи на міжнародній арені.
Не менш важливою він вважав боротьбу з тим, що називав гіпнотичним впливом великоросійських концепцій. Важливими союзниками України він бачив представників народів колишньої імперії, поневолених совєтською Росією. І в цьому останньому аспекті можна сказати, що він, безперечно, був одним із попередників і знакових діячів руху, який саме тоді зароджувався – прометеївського руху».
Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник