Бердичів на Житомирщині сьогодні рідко потрапляє до головних туристичних маршрутів, однак його минуле багатокультурне. Місто пов’язане з польськими шляхетськими родами, католицьким паломництвом, єврейською духовною традицією, козацькими війнами та торговельними шляхами колишньої Речі Посполитої. Місцевий монастир босих кармелітів був одним із найважливіших католицьких санктуаріїв на українських землях. А його відновлення після проголошення незалежності України стало прикладом польсько-української співпраці у збереженні історичної спадщини.
Бердичів отримав міські права 1593 року. Спочатку він належав родині Тишкевичів, а згодом перейшов до Радзивіллів. Після Люблінської унії 1569 року місто опинилося в межах Корони Польської. Його розвиткові сприяло розташування на торговельних шляхах. Особливого значення набули ярмарки, на які приїжджали купці з різних частин Речі Посполитої та інших країн.
У певні періоди року Бердичів перетворювався на великий торговельний майданчик, де зустрічалися люди різного походження, мов і віросповідання. Саме з цим пов’язують походження відомого польського вислову Pisz na Berdyczów — «Пиши на Бердичів». Сьогодні його вживають, коли хочуть дати зрозуміти, що зв’язатися з людиною неможливо або що вона не збирається відповідати. Однак первісне значення могло бути іншим.
Одна з версій пояснює появу вислову особливою роллю Бердичева як торговельного центру. Купці регулярно приїжджали сюди, а деякі навіть мали власні поштові скриньки. Якщо хтось не знав постійної адреси потрібної людини, лист можна було надіслати до Бердичева — під час наступного ярмарку адресат міг його отримати.
Згодом вислів міг набути протилежного значення. Купці приїжджали до міста лише кілька разів на рік, тому листи іноді довго чекали на своїх адресатів. Так фраза, яка колись могла означати надійний спосіб передати повідомлення, стала позначати тривале очікування або відсутність відповіді. Історія бердичівського монастиря босих кармелітів почалася 1630 року. Київський воєвода Януш Тишкевич після звільнення з татарського полону вирішив заснувати монастир на знак вдячності Богові. Для цього він передав ордену свій замок і землю в Бердичеві.
Будівництво тривало кілька десятиліть. 1642 року освятили нижній костел, а Тишкевич подарував монастиреві родинну ікону Матері Божої Сніжної. Згодом її почали вважати чудотворною. Культ Богородиці поширювався, кількість паломників зростала, і Бердичів перетворився на один із найважливіших центрів римо-католицького паломництва на українських землях. Як пояснює директор Центру східних досліджень Войцєх Кононьчук, бердичівський санктуарій був одним із трьох найважливіших марійських осередків колишньої Речі Посполитої — поряд із Ясною Гурою в Ченстохові та Острою Брамою у Вільнюсі.
У XVIII столітті архітектурний вигляд комплексу значною мірою сформувався завдяки Яну де Вітте — архітекторові та інженеру, відомому також роботами у Львові й Кам’янці-Подільському. Він долучився до розбудови храму та укріплень монастиря.
Фортифікації були потрібні через розташування Бердичева на території, яка зазнавала козацьких, татарських і турецьких нападів. Монастир оточували оборонні мури, бастіони та рів із підйомним мостом. За переказами, укріплення мали 60 гармат.
Під час Барської конфедерації комплекс став місцем протистояння конфедератів із російськими військами. Казімєж Пуласький разом із конфедератами та цивільними витримав сімнадцятиденну облогу, тричі відбиваючи штурми. Водночас, наголошує історик Пьотр Косєвський, бердичівський монастир не був фортецею в класичному розумінні. Його насамперед будували як релігійний осередок, а укріплення мали захищати святиню, паломників і коштовності, зокрема чудотворний образ Богородиці. Подібну функцію мали й укріплення Ясної Гури.
Упродовж століть населення Бердичева змінювалося. Тут жили русини, литовці, поляки та євреї. Після поділів Речі Посполитої місто опинилося під владою Російської імперії, що вплинуло на його подальший розвиток і зв’язки з колишніми польськими землями.
У XIX столітті Бердичів став одним із найбільших єврейських осередків імперії. За переписом 1897 року, тут мешкали 41 617 євреїв — близько 80 відсотків населення. У місті діяли синагоги, молитовні будинки й благодійні установи, розвивалися хасидські громади.
Особливого значення Бердичів набув після того, як 1785 року тут оселився рабин Леві Іцхак з Бердичева — одна з найвідоміших постатей раннього хасидизму, містичного напряму юдаїзму, що сформувався на українських землях.
Тому історію міста неможливо звести лише до польської чи української спадщини. Бердичів був простором співіснування різних релігійних громад і культурних традицій. Поруч із католицьким храмом тут були православні церкви, синагоги та хасидські молитовні будинки.
Після козацьких воєн монастир зазнав руйнувань, а в 1866 році його ліквідувала російська влада. У 1918-му кармеліти ненадовго повернулися до Бердичева, однак після приходу більшовиків орден знову припинив діяльність.
За радянських часів монастирські приміщення використовували для інших потреб: там були школа, кінотеатр і спортивний зал. Храм значною мірою залишався в руїнах і певний час не виконував релігійних функцій.
Польські босі кармеліти повернулися до Бердичева 1991 року. Шлях до відновлення монастиря виявився складним: ченцям доводилося домовлятися з місцевою владою про повернення будівель, долати недовіру частини мешканців і вирішувати конфлікти з тими, хто використовував колишні монастирські приміщення. За словами Войцєха Кононьчука, суперечки іноді доходили навіть до фізичних сутичок. Кілька разів кармеліти мусили залишати місто, але щоразу поверталися.
Реставраційні роботи тривали майже двадцять років. До них долучилися польське Міністерство культури, студенти й викладачі Варшавської політехніки, які проводили обміри та інвентаризацію комплексу, а також міжнародні церковні фонди Renovabis і Kirche in Not. Самі кармеліти збирали пожертви в польських парафіях.
«Для всіх було важливо усвідомити, що і фортеця, і костел є частиною спільної польської та української спадщини», — зазначає Кононьчук.
Відновлення храму стало одним із найбільших реставраційних проєктів такого типу на схід від Збруча. Водночас монастирський комплекс повернули Церкві не повністю: значна частина будівель досі не належить ордену. Ще одна важлива сторінка історії міста пов’язана з Юзефом Конрадом Коженьовським, відомим у світі як Джозеф Конрад. Він народився в Бердичеві 3 грудня 1857 року в польській родині. Його батько Аполлон Коженьовський був поетом, перекладачем і учасником польського національно-визвольного руху.
Конрад став одним із найвидатніших англомовних прозаїків кінця XIX — початку XX століття. Англійською він почав писати вже в дорослому віці. Серед найвідоміших його творів — «Серце пітьми», «Лорд Джим», «Ностромо» і «Таємний агент». У своїй прозі він досліджував людську поведінку в екстремальних обставинах, відповідальність, моральний вибір, колоніалізм і насильство.
У 2015 році в монастирському комплексі кармелітів відкрили музей Джозефа Конрада. Його створення стало результатом багаторічних зусиль польських дослідників і співпраці з українською стороною.
Ініціатором проєкту був Здзіслав Найдер — один із провідних дослідників творчості Конрада, автор його масштабної біографії та багаторічний голова Польського товариства Конрадівського. Ідею підтримали британське й французьке товариства Конрада. У 2003 році після тривалих переговорів вдалося домовитися з владою Бердичева про створення музею.
До підготовки експозиції долучився Музей літератури імені Адама Міцкевича у Варшаві, а реставраційні роботи профінансувало Міністерство культури та національної спадщини Польщі. Як наголошує Пьотр Косєвський, без участі місцевої влади та польських культурних інституцій цей проєкт не вдалося б реалізувати.
Музей працює трьома мовами — українською, польською та англійською. Його експозиція побудована навколо теми подорожі, яка об’єднує різні етапи життя письменника: від народження в Бердичеві та дитинства в польській патріотичній родині до навчання в Кракові, від’їзду до Марселя, морських подорожей і літературної кар’єри у Великій Британії.
Серед особливих експонатів — фрагмент обшивки вітрильного судна Otago, капітаном якого Конрад був у 1888–1889 роках. Його для виставки передав Національний морський музей у Гданську.
На думку Косєвського, значення музею виходить за межі біографії письменника. Він нагадує про українське місце народження Конрада, його польське походження та міжнародний характер його творчості. Це також один із прикладів того, як спільна культурна спадщина може ставати основою для співпраці між країнами.
Зв’язок Конрада з Україною вшановують і через сучасну літературу. У 2007 році Польський інститут у Києві заснував Літературну премію імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Її раз на два роки присуджують українським письменникам за новаторство форми, послідовність творчого розвитку та універсальність авторського послання.
У 2017 році Україна, Польща та Велика Британія спільно відзначали 160-річчя від дня народження письменника. Під час фестивалю «Книжковий Арсенал» у Києві відкрили польсько-британський стенд «Рік Конрада в Україні». А в 2026 році до фіналу премії імені Конрада увійшли письменник і ветеран Артур Дронь, воєнний репортажист Мирослав Лаюк та письменник, художник і військовослужбовець Валерій Пузік.
У травні 1920 року Бердичів став місцем зустрічі Юзефа Пілсудського та Симона Петлюри. Це відбулося після підписання Варшавської угоди між Польщею та Українською Народною Республікою у квітні того ж року. Угода передбачала військово-політичний союз у боротьбі проти більшовицької Росії. Для Пьотра Косєвського ця подія — ще одна причина розглядати Бердичів у контексті спільної польсько-української історії. Водночас він застерігає від спрощеного погляду на спадщину колишньої Речі Посполитої. Її культурний простір формували різні народи, мови та релігії.
«Бердичів — хороший приклад такого міста в мініатюрі, де співіснували різні народи: поляки, євреї, русини, українці. Поруч із величною будівлею римо-католицького храму тут були православні церкви, численні синагоги, єврейські молитовні будинки, зокрема ортодоксальні та хасидські», — говорить історик.
На його думку, саме багатонаціональний характер цієї спадщини варто враховувати, коли йдеться про історію Польщі та культурну пам’ять регіону. Бердичів нагадує про давню Річ Посполиту як державу багатьох народів і культур, історії яких не можна розглядати ізольовано.
Польське радіо для Закордону/опрацювала Христина Срібняк