Свого часу британський історик Ерік Гобсбаум запровадив у науковий обіг поняття «коротке ХХ століття». Цю епоху він назвав «віком екстремізму», однією з найтрагічніших ознак якого стали дві світові війни.
Іспанія не брала участі в жодному з цих глобальних конфліктів, проте в 1936–1939 роках на її території вирувала жорстока й кровопролитна громадянська війна, до якої долучилися провідні держави тогочасного світу. Фашистська Італія, нацистська Німеччина та більшовицький Совєтський Союз безпосередньо втрутилися в іспанський конфлікт. Муссоліні й Гітлер підтримали націоналістичний табір на чолі з генералом Франсіско Франко, тоді як Сталін надав військову та матеріальну допомогу республіканцям, серед яких завдяки Москві дедалі більший політичний вплив здобували комуністи.
Іспанська громадянська війна, яка поставала як боротьба демократії з реакційними силами, комунізму з фашизмом, добра зі злом, віри з безбожництвом, привабила десятки тисяч людей з усього світу. Більшість із них становили так звані інтербригадівці — бійці Інтернаціональних бригад, організованих Комінтерном за вказівкою Москви. Водночас були й ті, хто приїхав до Іспанії воювати на боці франкістів проти республіканців. Серед одних і інших були українці.
Для програми «У дзеркалі історії» український сюжет Іспанської громадянської війни, від початку якої цьогоріч виповнилося 90 років, прокоментував іспаніст, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії УКУ у Львові Богдан Чума.
Іспаніст відзначає, що українська громадська думка від самого початку з великою увагою стежила за подіями на Піренейському півострові ще до початку громадянської війни в Іспанії 1936 року.
«Власне, громадянська війна в Іспанії була глобальним конфліктом, вона відразу інтернаціоналізувалася. Але ще до початку війни такі події, як вибори в Іспанії, проголошення республіки 1931 року, всі наступні вибори, передвиборчі кампанії та їхні результати — усе це викликало жвавий інтерес української громадськості».
Тема війни в Іспанії зачепила всіх українців, які проживали в межах чотирьох держав. Йдеться про Чехословаччину, Польщу, Румунію та Совєтський Союз. Очевидно, саме в підсовєтській Україні була найбільша кількість українців.
Іспаніст звертає увагу на особливості висвітлення війни на Піренейському півострові більшовицькою пропагандою, а також коментує контекст іспанського питання в підсовєтській Україні.
«Інформація не була настільки довільною, а свобода вибору щодо ставлення до війни була обмеженою, оскільки совєтська преса диктувала й поширювала ту інформацію, яка була потрібна Москві.
Вона була не стільки прореспубліканською, скільки прокомуністичною. Там також проводилися збори коштів. Серед тодішніх вихідців із підсовєтської України ми можемо знайти так званих добровольців. Тут важливо наголосити на цих словах — це так звані добровольці, яких відправляли до Іспанії як воєнних радників, політичних комісарів, оглядачів тощо.
В українських містах підсовєтської України вже з 1937 року з’являються так звані діти війни, яких вивозили з Іспанії та поселяли в інтернатах в Одесі, на Дніпропетровщині й Київщині».
Тим часом співрозмовник програми «У дзеркалі історії» наголошує, що по той бік совєтського кордону ставлення української громадськості до сторін протистояння в далекій Іспанії загалом було цілком протилежним. Найбільше про це відомо щодо Польщі, адже українці там мали більше свободи, зокрема незалежну періодичну пресу та партії з власними пресовими органами, які були каналами висловлення громадянської думки.
«Більшість цих видань, а також українська громадська думка загалом — я б не сказав, що її абсолютна більшість, — були на боці тих, кого ми називаємо націоналістами, і виступали проти республіки. Причини тут були свої.
Чому? Тому що Іспанську Республіку активно підтримував Совєтський Союз, а Совєтський Союз для західноукраїнської громадськості вже на той час, у 1936 році, був абсолютним ворогом номер один. І, очевидно, останньою краплею, останньою передумовою цього був Голодомор 1932–1933 років, після якого частка людей, готових прихильно ставитися до дій совєтів чи виправдовувати їх, була вже вкрай незначною. Вони обмежувалися середовищем Комуністичної партії Західної України».
Щодо безпосередньої участі західних українців у боротьбі проти франкістів на боці республіканців, то в джерелах трапляються різні оцінки їхньої кількості. Зокрема, є припущення, що їх могло бути навіть близько тисячі.
Дослідник вважає цю цифру завищеною і звертає увагу також на представників інших національних груп, які разом з українцями вирушали з Галичини та Волині воювати на боці республіканців.
«Сумніваюся, що їх було до тисячі чи навіть п’ятисот — тих, хто ототожнював себе, ідентифікував як українців. Загалом ми говоримо про те, що з Речі Посполитої справді виїхала дуже велика кількість людей, які опинилися в Іспанії вже наприкінці 1936 року.
Я поки що не бачив якогось чіткого, виразного списку тих українців, які виїхали. Хоча, може, не варто було б говорити тільки про українців, тому що із західноукраїнських земель виїжджали і поляки, і євреї. І очевидно, що мотивація у всіх була дуже різною».
Говорячи про мотивацію західних українців, Богдан Чума виділяє три групи осіб. Він додає, що йдеться також про тих, хто раніше емігрував звідти до різних куточків світу. Першу групу дослідник характеризує так:
«Це були ті українці, які приїжджали з Америки. Тобто вони ще раніше виїхали, опинилися в еміграції в Південній чи Північній Америці. Там вони вже свідомо чи несвідомо, з різних мотивів, хоча радше свідомо, долучалися до лівих політичних рухів. Там вони потрапляли в це середовище — досить численне і впливове середовище, яке підтримувало республіканців».
Так Богдан Чума описує другу групу українських добровольців, які воювали на боці Іспанської Республіки:
«Це були ті, які опинилися в Західній Європі, зокрема на шахтах у Бельгії та Франції. З початку 1930-х років вони виїжджали туди, очевидно, на заробітки, і водночас підтримували зв’язок зі своїми родичами на західноукраїнських землях. І ми також не знаємо до кінця їхньої мотивації».
У цьому контексті іспаніст звертає увагу на історію Миколи Литвина, одного з останніх командирів роти імені Тараса Шевченка, який загинув у 1938 році.
«Ми знаємо, що він працював на шахті у Бельгії, листувався зі своєю сім’єю, а тоді опинився в Іспанії. Зважаючи на його військову та політичну кар’єру в самій Іспанії, очевидно, можна говорити, що в нього також мало бути й ідейне переконання. І тут також маємо розуміти, що цей чоловік, який перебуває на заробітках і підтримує свою сім’ю, мусить наважитися поїхати на війну. Тому цей авантюрний дух також мав бути присутнім».
Третю категорію становили люди з чітко вираженими лівими ідеологічними переконаннями. Богдан Чума пояснює:
«Є також вихідці власне із західноукраїнських земель, які тут були активістами різних лівих рухів, Комуністичної партії Західної України чи близьких до неї молодіжних організацій тощо. Чому? Тому що звідси виїзд, як правило, організовувався за допомогою чи за посередництвом цих політичних партій.
Найперше — компартії та пов’язаних із нею організацій. Були випадки, дуже яскраві випадки, коли люди виїжджали самостійно, але за це їх навіть карали. Повідомлялося, що це був самостійний виїзд без дозволу партії, без дозволу чиновників тощо.
І очевидно, що тут також могла бути різна мотивація. З одного боку, ти міг бути переконаним активістом і усвідомлювати свій вчинок, свою позицію, розуміти, що потрібно відстоювати свої ідеали тощо. З іншого боку, ти міг так чи інакше підпасти під вплив, під агітацію. Тебе могли переконати, що ти маєш поїхати. Тебе могли переконати, зокрема, за допомогою матеріального чинника, фінансової підтримки».
Під час розмови з Богданом Чумою особливу увагу було приділено постаті Юрія Великановича — молодого публіциста, військового кореспондента і члена Комуністичної партії Західної України.
Він був бійцем української роти імені Тараса Шевченка, яка входила до складу 13-ї інтернаціональної бригади імені Ярослава Домбровського. Ця бригада була сформована переважно з поляків та інших вихідців із Другої Речі Посполитої.
Цікаво, що батько Юрія Великановича належав до цілком протилежного політичного табору. Дмитро Великанович був одним із лідерів Українського національно-демократичного об’єднання — найбільшої легальної української партії в Польщі — та депутатом польського Сейму у 1928–1939 роках. Згодом його репресували більшовики та вивезли до Казахстану, де він і помер.
Богдан Чума наголошує, що молодший Великанович цікавий як постать і виразник революційного покоління галичан, який обрав інший шлях, ніж більшість його представників.
«Юрій Великанович народився 1910 року на території теперішньої Львівщини. Що таке 1910 рік? Це так зване революційне покоління. Це покоління Бандери, Шухевича та інших активістів українського націоналістичного руху, добре відомого нам з історії ОУН і УПА, насамперед із тодішнього оунівського середовища.
Але, на відміну від абсолютної більшості того покоління, яке опиняється на крайньому правому боці, в середовищі ОУН чи близькому до нього, він опиняється на крайньому лівому боці — у КПЗУ».
Дослідник вважає, що причини такого вибору якоюсь мірою пояснюються походженням матері Юрія Великановича.
«Його мати була полькою, і він листувався з матір’ю польською мовою. І, очевидно, це була одна з перших підстав для того, щоб він сам вважав себе або щоб його вважали не зовсім повноцінним українцем, аби бути етнонаціоналістичним активістом».
Дослідник припускає, що пояснення життєвого вибору Великановича слід також шукати в історії його кохання.
«Під час навчання в університеті він знайомиться з Ядвіґою Кандер. Родина Кандер на той час уже позиціонує себе як польська, але також не приховує свого єврейського походження. Ядвіґа Кандер є його цивільною дружиною вже в Іспанії. Ми знаємо, що родина Великановича цих стосунків не сприймала. Вони обоє були активістами прокомуністичних молодіжних організацій, пов’язаних із Комуністичною партією Західної України».
Співрозмовник програми «У дзеркалі історії» звертає увагу на інші цікаві обставини, які привели Юрія Великановича до Іспанії, де він вступив до лав комуністичних інтербригадівців.
«Він був доволі відомим активістом. У 1934 році Юрій їде до Харкова на черговий з’їзд комуністичної молоді. Але найцікавіше не це, бо найцікавіше те, що, як свідчить його родинна історія, у 1936 році він був заарештований.
І батько мусив докласти зусиль, аби викупити його за умови, що він виїде з Польщі назавжди й вирушить до Америки. І була така домовленість, як розповідає родинна історія. Проте ми знаємо, що в 1937 році він опинився в Іспанії».
Ось як Богдан Чума розповідає про діяльність Юрія Великановича в роті імені Тараса Шевченка, куди той подав анкету на вступ до Комуністичної партії Іспанії (КПІ). За словами дослідника, політичні комісари вважали його неблагонадійним і так само ставилися до його цивільної дружини.
«Він пробував також налагодити якусь політичну роботу в роті Шевченка, видавати газету «Боротьба». Щоправда, цієї газети мені не вдалося знайти, але в коментарях до його анкети ми маємо нечіткі, невиразні, але негативні висновки й судження, які, зокрема, звинувачують його в потенційному троцькізмі тощо.
Водночас Ядвіґа Кандер, яка іноді називала себе Ядвіґою Великанович, також подавала документи до КПІ, щоб вступити до її складу. Вона працювала лікаркою. Її звинувачували в тому, що вона погана лікарка, але водночас були й натяки на те, що вона цілком може бути виразною троцькісткою».
Юрій Великанович загинув 7 вересня 1938 року під час битви на річці Ебро — найбільшої битви громадянської війни в Іспанії. Проте були й українці, які воювали на протилежному боці барикад.
Це була невелика група петлюрівських старшин і підстаршин, а також українців із білогвардійського середовища, які вирішили прийти на допомогу генералу Франко. Для них Іспанська Республіка була уособленням більшовизму та маріонеткою Москви. І про них відомо значно менше, ніж про їхніх українських опонентів. «Про це середовище мені відомо найменше», — каже Богдан Чума:
«Є згадки про окремих людей із петлюрівської еміграції, які були в Іспанії, але чи діяли вони як окрема група, чи сформувалися в якусь окрему групу, я не знаю. Із того, що мені відомо, є спогади білогвардійців із такими промовистими прізвищами, як, наприклад, Яремчук.
Але, знову ж таки, вони самі — їх там було приблизно десять осіб — трималися окремою групою. І, як вони самі згадують, вони співали, стриглися на козацький манір — з оселедцями — і співали запорозькі пісні. Але це були представники білої еміграції. І вони самі згадують, що були маленькою крапелькою білої еміграції, яка, як вони самі кажуть, вирішила не просто говорити про боротьбу з комунізмом, а й вдатися до боротьби з комунізмом».
Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник