У межах «короткого ХІХ століття», як його окреслив Ерік Гобсбаум, яке закінчилося з вибухом І світової війни у 1914 році, у Європі стрімко формувалися модерні нації, набираючи політичної форми, культурної єдності, і кристалізувалися територіальні уявлення. Український випадок є прикладом національного руху бездержавного народу, який виборював своє місце під сонцем серед імперських проєктів.
Українські інтелектуали та національні діячі поволі вибудовували не лише свій національний проєкт, а й накреслили ментальну мапу тієї України, яку вони уявляли соборною, етнічно впізнаваною, історично обґрунтованою. У час, коли польська політична думка насичувала поняття «креси» ностальгією за втраченою Річчю Посполитою, а російська імперська риторика оперувала поняттям України як «окраїни» Росії, українська перспектива дедалі виразніше прагнула вийти з тіні чужих геополітичних уявлень. Замість периферій польської та російської, українські діячі дедалі частіше говорили про «етнографічні землі», «національну територію» чи «історичну Русь», намагаючись закорінити своє право на землю не через встановлені кордони, а через пісню, мову, обряд і пам’ять.
Для українських мислителів — Грушевського чи Франка — йшлося не лише про культурну ідентичність, а про конкретний територіальний вимір національного існування: хто ми є, де ми є і де маємо бути. У цьому ж контексті постає й унікальна політико-культурна категорія «соборності», що поступово відходить від церковного вжитку і трансформується в ідеал національної єдності, здатної об’єднати Галичину і Наддніпрянщину, Буковину і Слобожанщину, об’єднати українців в одну соборну й вільну державу.
Про поняття «креси», «етнографічні землі» та «соборність» під час круглогого столу, який пройшов у Варшаві в Центрі Мєрошевського говорив к.і.н. Марек Войнар з Інституту історії Центрально-Східної Європи і постсовєтських досліджень Польської академії наук.
Він автор монографії «Українська імперія. Джерела ідеї і її місце в думці українського політичного інтегрального націоналізму першої половини ХХ століття».
Виступ відбувся у межах презентації його роботи над проєктом «Еволюція понять в польсько-українському діалозі в 1831—1918 роках», який реалізує Центр Мєрошевського. Проєкт гуртує дослідників з Польщі, України та інших держав. Його кінцевим плодом буде публікація опрацювання ключових історично-культурних понять з минулого Польщі і України.
Ось що Марек Войнар говорить про значення і сутність питання «креси» для українських діячів другої половини ХІХ — початку ХХ століття:
«Щодо українського контексту, поняття "креси" загалом вживалося досить рідко. У кількох сотнях проаналізованих праць воно згадується лише кількадесят разів. Наприклад, у роботі Степана Рудницького "Руські землі польської корони" 1899 року, опублікованій у "Записках Наукового товариства імені Шевченка".
У цій праці описано похмуру реальність "кресів" як територій, які зазнавали загроз із боку татар. Дуже лаконічно це поняття згадується й у "Історії України-Руси" Грушевського. Воно також з’являється у кількох роботах В’ячеслава Липинського».
Дослідник звертає увагу, що найчастіше поняття «креси» використано у праці Станіслава-Михайла Кшичевського «Із історії боротьби української шляхти в лавах повстанців під проводом Богдана Хмельницького», написаній польською мовою у 1912 році:
«Там, зокрема, подано низку формулювань, які ілюструють, як тоді сприймалися "креси". Наприклад, подано образ магнатерії. Суть "кресових" відносин зводилася до того, що Україна стала здобиччю польських або вже спольщених до кінця магнатів.
Ці магнати постають як польські пани — боягузливі, "одягнені в залізо діти". Нижча шляхта — здобичники, визискувачі, зосереджені на догоджанні місцевим "королевичам". Колоністи — привілейований державний елемент Польщі, який, усвідомлюючи власну силу й перевагу, з безмежною зневагою ставиться до місцевого населення».
Історик наголошує, що такий похмурий образ «кресів» домінує в українських текстах. Проте трапляється й більш ідеалізований образ:
«Наприклад, у роботі української історикині Олександри Єфименко "Нариси, дослідження, зауваги", виданій у Петербурзі 1905 року. Тут дозволю собі зацитувати фрагмент цієї праці:
"На зламі XV і XVI століть слово "Україна", "креси", "пограниччя" мало для жителя внутрішніх воєводств польсько-литовської держави особливе, загадкове, чарівне значення. На рівнинах Великої Польщі над Німаном, у непрохідних литовських пущах, оповитих вічним туманом, кружляли фантастичні розповіді про залитий сонцем край, привітний до кожного прибульця, де людського зросту трави ховали диких коней, а воли й вівці без зусиль знаходили поживу".
Звісно, згодом з’являється й тема татарської загрози, але саме ця небезпека додатково додавала кресам чарівності».
Своєрідною противагою кресам для українських інтелектуалів другої половини ХІХ — першої половини ХХ століття було поняття «етнографічні землі», але теж «етнічні землі». Марек Войнар так коментує питання артикуляції цих понять:
«Варто зазначити, що якщо поняття "етнографічні землі" з’являється у 70-х роках ХІХ століття, то термін "етнічні землі" в усій опрацьованій мною літературі згадується буквально один раз — у тексті майбутнього діяча ЗУНР Василя Панейка, надрукованому в "Літературно-науковому віснику", де він підкреслює сталість національно-етнічних кордонів.
Я вирішив розглядати це поняття ширше, адже маємо не лише "етнографічні землі", а й "етнографічні території", а також терміни на кшталт "етнографічна Польща" чи "етнографічна Україна". Особливо часто трапляється саме поняття "етнографічної Польщі", яка, як вважалося, мала би відновити незалежність у межах своїх етнографічних кордонів».
Дослідник каже, що, на думку тогочасних українських діячів, Польща в разі відродження в її етнографічних кордонах не була б життєздатним державним організмом:
«У межах української думки трапляється твердження, що етнографічна Польща не має здатності до існування з економічного погляду. Це, наприклад, підкреслював Іван Франко у своїх працях — і в політичному, і в господарському сенсі.
Також у праці Юліана Бачинського "Україна irredenta" говорилося про економічну неспроможність етнографічної Польщі до існування. Цікавий напрям для подальших досліджень — чи справді в польській думці ототожнювали історичні кордони І Речі Посполитої з етнографічними. У працях Михайла Драгоманова така думка справді фігурує.
Важливо також звернути увагу на наслідки володіння етнографічною територією — воно породжує уявлення про права, якими народ повинен на ній користуватися, й конкретні політичні вимоги».
Як наголошує Марек Войнар, з поняттям «етнографічних земель», часто і тісно переплітається поняття «соборності», тобто імператив національної єдності української нації:
«Іван Франко у своєму тексті писав: "Мусимо навчитися відчувати себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіційних кордонів. Ми всі повинні передусім пізнати свою Україну — всю в її етнографічних межах, у її сучасному культурному стані, познайомитися з її природними соціальними ресурсами, болячками, щоби ми твердо засвоїли ці знання, до такої міри, аби ми боліли кожним її частковим болем і раділи кожному, навіть незначному, її успіхові".
Щодо того, як українські мислителі окреслювали територію України, у Франка, наприклад, з’являється визначення — це звичаї, пісні, обряди, одяг, мова. Тобто, спільні риси, які визначають націю».
Ось як дослідник бачить еволюцію і формування поняття «соборність» — однієї з ключових категорій для бездержавної нації, розділеної поміж двома імперіями — Російською та Австро-Угорською:
«В українській інтелектуальній думці це поняття переважно використовується в релігійному контексті, не як іменник "соборність", а як прикметник "соборний", щодо конкретної церкви, духовних осіб або в значенні вселенський, тобто соборна Церква. Вихід за межі суто релігійного контексту відбувається у 1860-х роках. Поняття "соборної України" вперше з’являється у 1893 році — його вводить Іван Франко.
Тоді воно ще не мало територіального виміру; лише зрідка вживалося у працях Грушевського у такому сенсі. Але після 1914 року, особливо після 1918-го, тобто після Акту злуки УНР і ЗУНР ситуація змінюється. Поняття набуває чіткого територіального характеру й виходить за межі виключно національного руху чи його еліт — охоплює весь народ. Найбільш яскраво цей зсув видно в українському націоналізмі».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник