Професор Кралюк: Негативний образ Ханської України сформувався під впливом російського колоніалізму

Про Ханську Україну, козаків на землях Високої Порти, що сьогодні є півднем України та роль українського населення в їх освоєнні у кінці XVII-XVIII століттях — розмова з професором Петром Кралюком (Національний університет «Острозька академія»).

Територія Ханської України у 18 столітті на карті сучасної України (з середини 18 століття вживається адміністративна назва Єдисан, від назви Єдисанської орди)

foto:wikipedia/Alex Tora/CC BY-SA 3.0

XVII століття було часом стрімкого піднесення козацтва як впливової сили у Речі Посполитій Обох Народів. Воно прагнуло вибороти своє місце поруч із шляхтою, спершу домагаючись закріплення офіційного особливого статусу та привілеїв, а згодом — й політичної автономії. Небажання магнатів і шляхти йти на поступки зумовило низку козацьких повстань, апогеєм чого стало повстання під проводом Богдана Хмельницького, яке вибухнуло у 1648 році, яке з часом набрало характеру національно-визвольної війни, у горнилі якої викресалася козацька держава, котру ми знаємо як Гетьманщину. Проте геополітика середини XVII століття була невблаганною для України — Гетьманщина затиснута поміж Річчю Посполитою, Москвою, Туреччиною та її васалом Кримським ханством, а також з огляду на чвари та непомірні амбіції частини козацької старшини, розкололася. Розпочалася війна Правобережжя і Лівобережжя за участі потужних і агресивних сусідів. Цю добу другої половини ХVII століття ми знаємо як Руїну. І у вирі цих подій виникає цікаве і маловідоме явище — Ханська Україна. Це автономне утворення і назва османської території, яка мала козацький устрій, перебувала під управлінням Кримського ханства від 1684 року до 1779 року.

Ханська Україна займала територію у нижній течії Ягорлика (притока Дністра), і вздовж лівого берега цієї ріки та правого берега річки Кодима, яка є притокою Південного Бугу. Це сучасний південь України — північна частина Одеської й Миколаївської областей відповідно.

Про цю сторінку історії розповів в програмі «У дзеркалі історії» професор Петро Кралюк з Національного університету «Острозька академія».

Як каже професор Кралюк, назва «Ханська Україна» та її похідні не є історіографічним окресленням, а історичною назвою в номенклатурі понять, яка вживалася у кінці XVII-XVIII століттях:

«Це автентична назва. Окрім такого сполучення, як “Ханська Україна”, більш широко вживалося таке слово, як “Ганьщина”. Тобто, це є скорочене поняття від “Ханська Україна”. І власне “Ганьщиною” називали деякі землі на півдні України, це, скажімо, західний сегмент півдня України».

Про гетьманів Правобережжя і Лівобережжя пересічний українець щось чув ще зі своїх шкільних часів, а от про існування гетьманів «з ханської милості» він навіть не здогадується. Ось, що про цю категорію козацьких ватажків каже співрозмовник програми «У дзеркалі історії»:

«Справді, гетьманів Ханської України ми не дуже знаємо. Ці гетьмани, як правило, знаходилися у місті Дубоссари, саме тому їх часто називали дубоссарськими гетьманами. Переважно це були люди, яких ставила ханська адміністрація, тобто це не були якісь, скажемо так, самостійні фігури. І цікаво, що один з останніх гетьманів не був, скажімо, з місцевих — він належав до так званих татар-липок. Гетьмани Ханської України здійснювали таку адміністративну роботу, щоби контролювати ці терени, щоб вони не виходили з під підпорядкування Кримського ханства і Турецької імперії».

Першим гетьманом Ханської України вважають козацького полковника Теодора Сулименка, якого таким проголосив султан Мегмед IV у 1684 році. Проте чи не варто виводити генезу Ганьщини, чи Ханщини в контексті нереалізованої ідеї Богдана Хмельницького про турецький протекторат як противагу Речі Посполитій і Москві двом потужним силам, яким він змушений був протистояти? І далі маємо продовження цієї ідеї й протурецької політики у Юрася Хмельницького і Петра Дорошенка. Професор Кралюк:

«В принципі, можна говорити про те, що справді ідея протекторату Османської імперії була доволі популярна й у Богдана Хмельницького, і у тих колах, які його оточували. Треба сказати, що, починаючи ще до повстання Богдана Хмельницького восени 1647 року, власне тоді Хмельницький, який ще не був визнаний як гетьман, але користувався певним впливом, пішов на домовленості з Османською імперією і, по суті, уклав своєрідний союз, і далі ми бачимо, що Кримське ханство допомагало йому, коли він здійснив повстання, Османською імперією, а далі і Юрась Хмельницький, і його син певний період мали турецьку орієнтацію, те саме стосувалося і гетьмана Петра Дорошенка, який пішов на угоду із турками, і навіть Поділля тоді опинилося під турецькою владою».

Петро Кралюк розповів вже про початки самої Ганьщини:

«На території нинішнього півдня України українці, вихідці з України, починають активно селитися в кінці XVII й на початку XVIII століття. Це було пов'язано із тими численними війнами, тими міграційними процесами, які відбувалися, бо в нас, як правило, говорять про те, що багато вихідців із Правобережної України, яка зазнала значної руйнації, переселилися на Лівобережну Україну, з'явилася Слобожанщина і так далі. Ну, справді таке було, але поряд і Слобожанщина майже паралельно виникає на півдні нинішньої України козацька земля, яка, власне, з часом і почала називатися Ганьщиною або Ханською Україною».

Згодом в середині ХVIII століття українська колонізація сучасного півдня України набрала великих обертів з огляду помірковану політику Османів щодо цих колоністів на відміну від панщини й кріпацтва, яке панувало на землях Речі Посполитої й Російської імперії:

«У середині XVIII століття в басейні Південного Бугу виникають ханські слободи – це Балта, Голта, Пелети, які переважно були населені українцями. Ну, і варто згадати, що чимало українців почали селитися біля і в фортеці  Хаджибей — це нинішня Одеса. Умови життя для цих емігрантів були відносно стерпні. Тобто турецька влада, бо це, власне, вважалася територія Туреччини звичайно оподаткувала це населення, в тому числі був і релігійний податок. Але, однак, не було панщини, не було кріпосного права взагалі. На цих територіях не існувало кріпосного права, тобто була свобода. Скажімо так, можна було займатися відповідною економічною діяльністю. Були вільні землі, які заселялися українцями. Українці займалися тут хліборобством. Ну, звичайно, деякі речі викликали незадоволення турецької влади, зокрема те, що, наприклад, пшеницю використовували для того, щоб гнати горілку. А турецька влада вимагала, щоб пшениця йшла на інші цілі, щоб нею торгували. Власне, Османська імперія потребувала пшениці, харчів, і ці речі продукувала Ханська Україна».

Професор Кралюк наголошує ще на одному моменті – хоча ці землі були під владою Османів, яких на практиці представляли кримськотатарські чиновники, там була релігійна свобода і своя церковна автономія:

«На території Ханської України діяла своя окрема митрополія. Це так звана Проїлівська або Браїлівська митрополія, яка входила до Константинопольського патріархату, і в той час уже Київська митрополія опинилася у складі Московського патріархату. Але, а все-таки, як бачимо, на частині українських земель все-таки віряни підпорядковувалися до кінця XVIII — початку XVIII століття Константинопольському патріархату, коли ці землі вже, по суті, окупувала Російська імперія. Ну, тоді зрозуміло, що російська влада підпорядкувала собі також і духовне життя».

Петро Кралюк звертає увагу, що історія і розвиток Ганьщини є заперечення російської великоімперської версії про так зване освоєння завойованих у Туреччини земель на півдні України, які Росія представляла і представляє немовби як пустку, де все створювалося з нуля:

«Українці ще до, за 200 років перед Російською імперією, колонізували ці землі, створили там систему розгалужених зв'язків, там буяло господарське життя, і ми бачимо, що чимало людей тікало на територію панщини. Ганьщина для них виглядала дуже привабливою. Тобто, говорити про те, що нібито Росія колонізувала ці землі, що завдяки росіянам і російській владі ці землі піднялися ­- це далеко не так. Основну роль тут відігравали й далі відіграють українці, які давно тут поселилися, які, будемо говорити так, закріпилися на цих територіях, тому що ці території значною мірою були не освоєні. Можемо говорити, ця земля значною мірою була освоєна українцями».

Історик зазначає, що існує проблема викривлених уявлень про Оттоманську імперію та Кримське ханство, яка побутує серед українців:

«У нас до сьогоднішнього часу зберігаються такі якісь антитурецькі чи антиосманські стереотипи, що, мовляв, Турецька імперія гнобила і переслідувала українців. Воно не зовсім так було. Навпаки, є чимало таких моментів, які говорять, що на території Османської імперії українцям жилося непогано. І тут існувала не тільки оця відома Олешківська Січ, яка існувала на території Кримського ханства, але підтримувалася турецькою владою, але і відома так звана Задунайської Січі. Пригадаймо повість Коцюбинського «Дорогою ціною», коли герої втікають за Дунай саме до, по суті, на територію Туреччини, бо там вони сподіваються знайти краще життя».

Співрозмовник програми «У дзеркалі історії» про жорстокі конфлікти гетьманів і отаманів Правобережжя і Лівобережжя зі своїми опонентами з Ханської України, які спочатку мали свою резиденцію в містечку Ягорлик, а потім вже в Дубоссарах. До прикладу, гетьман Ганьщини Степан Лозинський помер у 1695 році від ран після нападу козаків під проводом відомого козацького полковника Семена Палія, який потім підняв потужне антипольське повстання у 1702-1704 роках у відповідь на рішення Варшави ліквідувати козацький устрій на Правобережжі:

«І гетьмани Лівобережної України ворогували з гетьманом Лівобережної. Це були різні структури. Якщо говорити про гетьманів Правобережної України, то вони так чи інакше знаходилися в підпорядкуванні короля Речі Посполитої. Що стосується гетьманів Лівобережної України, то вони були в підпорядкуванні Російської імперії. Що стосується гетьманів Ганьщини, ми вже говорили з вами про те, що, власне, ці гетьмани спеціально ставилися турецькою владою. Зокрема, тут був останній гетьман Якуб Ага, який походив із татар. Він був підкуплений російською владою і, по суті, здав Ханську Україну. Загалом це були вірнопіддані турецького султана. І оскільки постійно виникали конфлікти між турками й поляками, росіянами, ну, то й відповідним чином себе так поводили й всі ці гетьмани».

Петро Кралюк теж відповів на питання: чому історія Ханської України є такою малознаною серед українців і не надто помітною темою академічного і популярно-наукового історієписання?

«Бачите, спрацьовує багато, я б так сказав, стереотипів російської історіографії. І ці стереотипи до сьогоднішнього часу тяжіють на українську історіографію. Нам свідомо нав'язується антитурецький, антитатарський міф. От візьмемо зараз підручники з історії України. Я спілкуюся зі студентами першокласниками, які закінчили школу. Ну, зрозуміло, там їм викладали історію. І коли я їх питаю, а що ви знаєте про Кримське ханство? По-перше — це мізер знань, вже не кажучи про ті землі України, які знаходилися у складі Туреччини. Вони знаходилися там протягом не однієї сотні років. І говорімо про те, що довгий час на території Туреччини жили українські козаки. Це й Олешківська Січ, і потім Задунайська Січ. Але як в російській історіографії, і в українській, до речі, історіографії, культурі це все представлялося, це представлялося в негативному плані. Пригадаймо, що перша українська опера “Запорожець за Дунаєм” — просто карикатура життя на Задунайській Січі. Це, по суті, продукт такого, я б сказав, колоніального впливу. Ця опера — це і є нав'язування отих російських стереотипів».

Історик теж відповів на зауваження щодо міфу і вкрай закоріненого уявлення про козаків як поборників православ’я та захисників християнської віри, що не надто добре вписується в історію, де вони живуть під турецьким пануванням і є союзниками Високої Порти й Кримського Ханства:

«Нумо говорити так, що дуже часто під час козацьких повстань разом із ними були оці самі невірні кримські татари. Коли почалося повстання Богдана Хмельницького, то добра половина його війська складалася із кримських татар. І так іноді виникали оці питання віри, але на них я б не сказав, що козаки наголошували. І я вже згадував, що мешканці Ханської України мали можливість відправляти свої релігійні обряди, мати свої православні храми. У них існувала своя митрополія, тобто вони задовольняли свої релігійні потреби. І з цього приводу, мені здається, якихось великих проблем не виникало. Ну так, іноді виникали й конфлікти на релігійному ґрунті через те, що православ'я — це одна віра, а мусульманство — інша віра. Але не забуваймо, що саме в складі Османської імперії існував Константинопольський патріархат, Єрусалимський патріархат, Александрійський патріархат, Антіохійський патріархат. Тобто, все-таки в цій державі існувала відносна релігійна толерантність, і представники інших вір задовольняли свої потреби. Так що я б не звертав увагу на те, що козаки боролися з мусульманами, з невірними. Це принаймні не відігравало якоїсь особливої ролі в їхній діяльності».

Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі

Матеріал підготував Назар Олійник