Єжи Ґєдройць – феномен польського інтелектуального життя, візіонер, талановитий організатор і натхненник польсько-українського діалогу та порозуміння.
Ґєдройць був засновником і головним редактором славетного паризького часопису «Kultura» та засновником Літературного інституту, який містився у Римі, а згодом поблизу Парижу у місцевості Мезон-Лафітт.
«Kultura» була найбільш впливовим польським еміграційним часописом і феноменом європейської культури, який неперервно виходив від 1947 року і до 2000 року, коли його Редактор відійшов у вічність, а його дітищем у відповідності до заповіту Ґєдройця припинило своє існування. Єжи Ґєдройць помер 14 вересня 2000 року у віці 94 років.
Він був кимось, хто випереджав свою добу. Зокрема це знайшло вираження у його неоціненній ролі у формуванні платформи для порозуміння та діалогу між поляками та українці на тлі кривавої і трагічної історії ХХ століття.
Прикметно, що коли заходить мова про цю сторінку діяльності Єжи Ґєдройця, то для людей, які принаймні трохи про нього чули, він постає насамперед як промотор польсько-українського діалогу вже після Другої світової війни, коли після досвіду кривавого польсько-українського конфлікту, він як ніколи розумів важливість порозуміння. Натомість значно менше відомо про його діяльність у цьому напрямі та його погляди на Україну, українців і українське питання ще в міжвоєнний час, у період ІІ Речі Посполитої.
Де ж слід шукати формування цих засадничих елементів мислення, стратегії щодо українців у Єжи Ґєдройця?
Про цей аспект, і загалом про Редактора, його часопис та роль в польсько-українському порозумінні у програмі «У дзеркалі історії» говорив професор Славомір Новіновський. Професор Новіновський очолює Центр Єжи Ґєдройця при Лудзькому університету:
«Єжи Ґєдройць був дитиною своєї епохи. Він народився у Мінську Литовському, а отже, був людиною Сходу, як сам себе визначав. Це була людина, яку сьогодні ми назвали б вихідцем із багатонаціонального пограниччя. І саме тому він був особливо чутливим до національних питань. Не думаю, що його концепція, яку він розвинув на еміграції після Другої світової війни, була цілком позбавлена елементів сентименту, хоча справді вона спиралася насамперед на твердий реалістичний розрахунок».
Історик зазначає, що перший слід України в його житті — це семінарійне заняття в професора-українця, історика Мирона Кордуби. Юнак тоді навчався у Варшавському університеті. За його свідченням, він був єдиним студентом-поляком:
«Ми знаємо про це небагато, так само й про те, чи мав він тоді якісь ближчі контакти з українськими студентами, котрі відвідували ці заняття.
В «Автобіографії у чотири руки» Редактор згадує також василіянина, отця Тадеуша Жевуського, близького до митрополита Андрея Шептицького, який, за словами Ґєдройця, також певним чином звернув привернув його увагу до українського питання».
Згодом, вже як дорослий, сформований чоловік, Ґедройць вступив на політичну ниву:
«Завдяки виданню спершу журналу “Bunt młodych”, а потім часопису “Polityka”, а також з огляду на роботу у Міністерстві сільського господарства та у Міністерстві промисловості й торгівлі — він мав безліч контактів із політиками та публіцистами, як польськими, чутливими до української проблематики (наприклад, Влодзімєж Бончковський), так і українськими інтелектуалами та діячами — серед них був Євген Маланюк, Іван Кедрин-Рудницький.
Слід зазначити, що спектр контактів Ґєдройця з українськими колами був вкрай широким. Серед них були представники різних течій: від кіл близьких до петлюрівської еміграції, до Дмитра Донцова – ідеолога українського інтегрального націоналізму.
Водночас, дослідник наголошує, що у міжвоєнний період Ґєдройць не був революціонером у погляді на польсько-українські відносини:
«Він твердо стояв на позиції, що польська держава в тогочасних обрисах має зберегти територіальну цілісність, тобто її південно-східний кордон мусить проходити по річці Збруч. Проте, як і його політичні приятелі, вважав, що Східна Галичина, де більшість становило українське населення, повинна отримати широку автономію. Українська ж державність, на його думку, мала постати на схід від Збруча, тобто на теренах, що входили тоді до складу Совєтського Союзу».
Професор Новіновський наголошує на трагічному досвіді Другої світової війни в подальшій еволюції Ґєдройця і його оточення:
«Саме ця катастрофа спричинила те, що в уяві Ґедройця і його найближчих політичних соратників — таких, як Юзеф Чапський чи Єжи Стемповський, із якими він створював щомісячний журнал “Kultura” — почала формуватися думка: польсько-українські відносини слід будувати на цілком інших засадах».
Після лихоліття Другої світової війни Ґєдройць вважав, що його середовище має наполегливо працювати над подоланням історичних антагонізмів і конфліктів та доведення в перспективі справи до нормалізації взаємин між поляками та українцями.
Фактично вже відразу після створення у 1946 році Літературного інституту, який спершу діяв у Римі, а згодом, з 47-року у Мезон-Лаффіт поблизу Парижу, він починає налагоджувати контакти з українськими емігрантськими колами. Надзвичайно важливою для нього постаттю в цьому процесі був Єжи Стемповський, син Станіслава Стемповського. Стемповський-батько був міністром сільського господарства в уряді УНР:
«Зустрічі польських та українських політиків, які перебували на еміграції, відбулися ще до того, як з’явилася “Kultura” і сам Літературний інститут. Наприкінці 1945 – 1946 років з ініціативи Єжи Стемповського та Єжи Ґєдройця, Юзеф Чапський вирушає до Швейцарії, аби таємно зустрітися там з українськими емігрантами. Потім обидва, разом із Ґєдройцем, виступають посередниками їхньої зустрічі з генералом Владиславом Андерсом. Звісно, з цього не постала якась серйозна політична ініціатива, але чітко видно тенденцію до пошуку контактів».
Як каже, Славомір Новіновський, ініціатива Ґєдройця та його соратників випливала з дуже простого, але не завжди очевидного для певних польських політиків висновку:
«Дуже часто повторювалося, що прокляття Польщі в тому, що вона лежить між Росією та Німеччиною. Тим часом Ґєдройць і його політичні друзі казали: ні, річ зовсім не так виглядає. Нашими сусідами на сході є українці, білоруси, литовці, і цього факту ніщо не змінить. І тому мусимо намагатися вибудовувати з цими народами мирні, а згодом по можливості й дружні стосунки.
Звісно, величезну роль у відкритті Ґєдройця загостренні уваги і поясненні української специфіки відіграв Єжи Стемповський».
Дослідник звертає увагу, що ці контакти інтенсифікувалися після знайомства Єжи Ґєдройця з молодим й енергійним українським журналістом Богданом Осадчуком, якого в Мезон-Лаффіт жартома називали «отаманом», бо він намагався стати посередником між українською еміграцією та «Культурою». Це знайомство відбулося під час Конгресу свободи культури у Берліні, який проходив там у червні 1950 року:
«Його великою заслугою було те, що від 1952 року на сторінках “Культури” постійно виходила рубрика “Українська хроніка”, яка наскільки це було можливо інформувала і про те, що відбувається в підсовєтській Україні, але теж інформувала про життя української діаспори.
Що цікаво, Редактор ніколи не звільнив Богдана Осадчука від цієї функції, яку йому довірив, навіть тоді, коли Україна здобула незалежність і почала будувати основи своєї державності. Осадчук й надалі виконував цю роль».
Вкрай важливим моментом з точки зору польсько-українського діалогу став 1952 рік. Тоді на сторінках «Культури» з’являються два тексти. Перший — відомий есей Юзефа Лободовського «Проти примар минулого». В ньому один з найбільш блискучих польських публіцистів другої половини ХХ століття проаналізував довгий перелік комплексів та образ, які робили неможливими примирення та рівноправні взаємини між двома народами. Він запропонував українцям передивитися суто негативний образ минулого давньої Речі Посполитої і зрозуміти польські аргументи в напружених відносинах міжвоєнного періоду. Натомість поляків закликав відмовитися від мегаломанії та імперського підходу до українців. Він прагнув нормалізації, вірив у можливість федерації народів Центрально-Східної Європи, а питання майбутніх кордонів вирішити згодом.
Текст «Проти примар минулого» викликав гостру дискусію на шпальтах часопису «Kultura», але вже згодом вибухнула нова ще гостріша дискусія навколо відомого листа отця Юзефа Маєвського, який Ґєдройць вирішив опублікувати у листопаді 1952 року. В ньому молодий священник закликав своїх співвітчизників відмовитися від претензій до Львова та Вільна, зректися так званих Східних Кресів задля налагодження добросусідських відносин з литовцями й українцями.
Фактично це була радикальна ревізія довоєнних кордонів Польщі, і було це неймовірно важливим і водночас ризикованим кроком. Адже польські еміграційні кола, що підтримували діяльність Літературного інституту і передплачували журнал «Kultura», походили здебільшого саме з тих теренів Східних Кресів. Для них це було просто немислиме. І Єжи Ґєдройць сильно ризикував — на що вказували й найближчі його співробітники — адже есе Лободовського, а особливо лист отця Маєвського, могли зумовити руїну його дітищ, але Редактор будучи нонкорфомістом та візіонером, наполіг на своєму і з перспективи часу це було одне з найважливіших рішень на шляху до польсько-українського діалогу. Говорить Славомір Новіновський:
«Текст Юзефа Лободовського викликав дискусію, поставив на порядок денний питання спільної, але водночас у багатьох моментах дуже складної чи навіть трагічної польсько-української спадщини.
Лист отця Маєвського був написаний з ініціативи самого автора. Тоді ще він не був позицією редакції „Культури”. Він був, як сказали б ми сьогодні, пробною кулею. Але Ґедройць не мав жодних сумнівів, що цей лист слід опублікувати. Звісно, він викликав величезну бурю, але дивовижно, як виявилося, це не спричинило якоїсь масової відмови від передплати „Культури”.
Як каже співрозмовник програми «У дзеркалі історії», лише кільканадцять осіб відмовилося від підписки. Решта ж читачів вважала, що потрібно взятися за поставлену проблему і вирішити її. І невдовзі після цього редакція видала заяву, в якій солідаризується з позицією Юзефа Маєвського:
«В чергових номерах “Культури” впродовж наступних років колектив часопису намагався не лише привчати читачів журналу до цієї думки, але й представляти дедалі більш розбудовану аргументацію на користь слушності саме такого вирішення справи. Ну, і звісно, тут потужним голосом на користь цих аргументів був Юліуш Мєрошевський – найважливіший публіцист паризької “Культури”».
Юліуш Мєрошевський був творцем так званої концепції УЛБ, яка означала абревіатуру Україна-Литва-Білорусь. Вперше це окреслення він використав у своїй публіцистиці в 1974 році. Професор Новіновський зазначає, що погляди Мєрошевського лягли в основу так званої східної програми «Культури», а потім стали осердям польської східної політики після падіння комунізму в Польщі і посткомуністичної трансформації:
«Єжи Ґедройць творив із Юліушем Мєрошевським просто надзвичайний політичний тандем. Тексти, які публікував Мєрошевський, були, звичайно, його авторства, але ідеї, у них висловлювані, формувалися в результаті дискусій між Ґедройцем і саме лондонським кореспондентом «Культури», яким був Мєрошевський. Ґєдройць часто виїжджав до Лондона, щоб обговорити низку справ. Інші, може менш важливі, обговорювали листовно.
Юліуш Мєрошевський висловлював концепцію Ґедройця, виражав цю лінію, лінію “Культури”, додаючи певні особисті акценти саме у цих планах».
Історик стисло пояснив чим була концепція УЛБ:
«Суть концепції, яку Мєрошевський окреслював назвою УЛБ, у найбільш стислому вигляді полягає в глибокому переконанні, піднесеному до рівня політичного догмату, що східні сусіди Польщі — українці, литовці та білоруси — мають повне й абсолютне право створити на схід від польського кордону свої незалежні держави. У концепцію було закладено також переконання, що Польща вже як незалежна, визволена з-під совєтського панування, мусить відмовитися від будь-якого патерналізму стосовно Києва, Мінська та Вільнюса».
Професор Новіновський не має значення, що ідеї Редактора сьогодні в умовах війни Росії проти України актуальні як ніколи:
«Якби Єжи Ґєдройць дожив до наших часів, то він твердо стояв би і на боці територіальної цілісності та незалежності України, і наголошував би, що немає іншого способу, ніж мирно влаштувати відносини у Центрально-Східній Європі. Це погляд, який пропагував у своїй публіцистиці Юліуш Мєрошевський.
Єжи Ґєдройць навіть дещо провокативно у 90-х роках говорив, що з перспективи Польщі важливішою є незалежна Україна як тривала і сильна держава, ніж приналежність Польщі до Північноатлантичного альянсу».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник