Однією з постатей, яким ми завдячуємо сучасному польсько-українському діалогові, є Богдан Осадчук — журналіст, історик, публіцист, професор Вільного університету Берліна. Людина, яка зберігала українську ідентичність, але завжди з доброзичливістю ставилася до Речі Посполитої, у якій народилася і виросла.
«Я — український полонофіл», — казав Осадчук про себе в одному з текстів паризької «Культури».
Народжений 1920 року в Коломиї, у місті, де польська, українська й єврейська культури перепліталися в щоденному житті, він з ранніх років бачив, як історія може водночас єднати і розділяти людей.
Його шлях проліг через Піньчув і Краків, а під час війни — до Берліна, де Осадчук здобував освіту і в 1950 році познайомився з Єжи Ґедройцем. З цього знайомства виросла одна з найважливіших співпраць у післявоєнній історії Центральної Європи. Осадчук став постійним автором і близьким соратником редактора «Культури» в Мезон-Ляффіт.
«Ґедройць спершу ставився до мене з недовірою. Йому здавалося підозрілим, що я весь цей час жив у Берліні, і під час війни, і після. Але згодом ми порозумілися. Так почалася наша співпраця — я писав до Kultury під псевдонімом "Берлінець"», — згадував Осадчук.
Для нього «Культура» була не просто журналом, а спільнотою ідей і людей, які будували уявну Європу без кордонів і комплексів минулого. У 637 номерах видання Осадчук опублікував близько 160 статей, а з Ґедройцем вони обмінялися майже дев’ятьмастами листами.
«Він був одним із найвідоміших символів того, чим була "Культура"», — зазначає дослідниця Боґуміла Бердиховська, авторка книги «Кореспонденція: Єжи Ґедройць і Богдан Осадчук (1950–2000)».
Бердиховська підкреслює, що діяльність Осадчука була не лише політичною чи інтелектуальною, а й емоційною:
«У випадку професора Осадчука йшлося не лише про геополітичні розрахунки, а й про справжню дружбу. Зокрема — з польським поетом Віктором Ворошильським, одним із його найближчих друзів і порадників у тодішній Польщі».
Після війни Осадчук зробив виняткову кар’єру у Західній Європі. Під псевдонімом Олександр Кораб він понад 30 років писав для швейцарської Neue Zürcher Zeitung — одного з найвпливовіших європейських видань.
«У Німеччині мене більше знають як Александра Кораба, ніж як Богдана Осадчука. Мій роман із Neue Zürcher Zeitung тривав тридцять років», — розповідав він.
Осадчук жартував, що є першим після Івана Франка, хто однаково вільно володіє трьома мовами — українською, польською та німецькою. Але його багатомовність мала глибший сенс: вона була способом комунікації між культурами.
У 1950–60-х роках він став одним із пропагаторів концепції ULB (Україна–Литва–Білорусь), розробленої Ґедройцем і Юліушем Мєрошевським. Її сутність — у розумінні, що без незалежності цих країн не може бути стабільної, вільної Польщі та справді демократичної Європи.
«Я завжди сприймав загрози, може, легковажно, не так, як би слід було іноді, але — невиправний оптиміст. Вважаю, що шансів більше», — казав Осадчук в одному з інтерв’ю.
Як професор Вільного університету Берліна, він виховав покоління студентів, для яких Україна перестала бути «білою плямою» на мапі Європи. Його лекції про історію Центрально-Східної Європи, про зв’язки Польщі, України, Литви й Білорусі стали інтелектуальним підґрунтям того, що пізніше назвуть польською східною політикою.
«Він належав до покоління, яке не мало власної держави, але мало державне мислення», — наголошує Бердиховська.
Богдан Осадчук прожив життя, у якому журналістика була формою дипломатії, а інтелектуальна позиція — актом громадянської відповідальності. Його місія полягала в тому, щоб пояснити Заходу, що таке Україна — не «частина Росії», а окрема культура, нація, політична ідея.
«Я творець спільної історії — нашої спільної польсько-української історії», — сказав він у своєму останньому інтерв’ю.
Підготувала Христина Срібняк