На польсько-українському прикордонні, а саме на Львівщині, Волині, а з польського боку — на Підкарпатті та Люблінщині — вже черговий раз відбувся проєкт «Пам’ять прикордоння», що має на меті упорядкування старих кладовищ. Головною метою ініціативи, яку підтримує Національний інститут свободи, є підтримка громадських організацій та місцевих громад, що займаються діяльністю з метою збереження культурної та історичної спадщини польсько-українського прикордоння.
Товариство «Folkowisko», що працює у селі Гораєць на Підкарпатті, разом з українськими партнерами знову приєдналось до проєкту «Пам’ять пограниччя». Розповідає Марцін Пйотровський:
- «Пам'ять пограниччя» — це чергова акція на польсько-українському кордоні, на терені Люблінського та Підкарпатського воєводств, а також на українській стороні, у Волинській та Львівській областях, яка полягає в прибиранні та впорядкуванні кладовищ. Цю акцію ми започаткували як Товариство «Folkowisko» 3 роки тому, бо побачили, що є дуже багато незалежних груп, громадських діячів, які прибирають, доглядають за кладовищами по обидва боки кордону, але ми вирішили, що потрібно якось об'єднати це, щоб збільшити силу, щоб показати по обидва боки кордону, що такі речі відбуваються, щоб до цього приєдналися інші люди. Ми назвали це «Пам'ять пограниччя».
У перший і другий рік нам не дуже вдавалося залучати інші організації, але, на щастя, ця новина якось дійшла до Національного інституту свободи. Професор Павел Коваль помітив, що ми робимо такі речі, і що це дуже важлива діяльність. Зараз, у цій складній та напруженій польсько-українській ситуації, особливо в ЗМІ, з тими речами, що відбуваються навколо поховань, могил, історичної пам'яті.
Вони помітили, що ми тут, на прикордонні, не піддаємося цьому і дбаємо про цю пам'ять, що поляки на території Польщі прибирають українські, єврейські кладовища, що те саме відбувається в Україні, і там могили поляків, про які вже ніхто з родин не дбає, прибираються, кладовища очищаються, і цього року вдалося зробити програму «Пам'ять пограниччя» урядовою програмою.
Національний інститут свободи оголосив конкурс на оператора, і оператором на нашій території є Фонд розвитку місцевої демократії (Fundacja Rozwoju Demokracji Lokalnej – пол.). Це одна з найдосвідченіших громадських організацій, що займається розбудовою громадянського суспільства, підтримкою розвитку, і завдяки цьому понад 30, якщо я не помиляюся, 32 різні організації цього року прибрали понад 80 кладовищ по обидва боки кордону.
Головним чином проєкт «Пам’ять пограниччя» полягає у тому, аби впорядковувати старі кладовища, забуті, які уже ніхто не відвідує. Так було і цього року. У яких саме місцевостях з польського та українського боку працювали волонтери? І хто саме працює на цих цвинтарях?
Цвинтарі, які ми обираємо, зазвичай є залишками, останніми залишками сіл, які існували на наших землях. Наш регіон до Другої світової війни був багатокультурним, багатоетнічним, так само як і наше село Гораєць, в якому переважно проживала українська громада, з прекрасною церквою XVI століття, а поруч жили поляки в Домбровці, німці у Фрайфельді, євреї в Цєшанові, і після всіх цих народів залишилися камені, тобто цвинтарні хрести, надгробки, особливо в нашій місцевості, які є надзвичайно красивими, бо виготовлені каменярами з Брусна.
Це невелика громада, яка колись мешкала переважно в селі Старе Брусно і створила унікальний вид камінного мистецтва, архітектури надгробків, воно дуже народне, надзвичайно красиве, розкидане тут по околицях, і ці камені іноді є єдиним слідом від сіл, які вже не існують, таких як Старе Брусно чи Мілків. Але крім таких населених пунктів, у багатьох селах є також кілька кладовищ, поодинокі кладовища, а іноді, як у Волі Великій чи Горайці, по 2-3 кладовища, які вже не використовуються, які були закриті з різних причин: або занадто мало жителів, або парафія була ліквідована, або місце на кладовищі закінчилося, і ці кладовища почали заростати, все менше людей на них приходить, а природа невблаганна.
Вона дуже швидко справляється з тим, що людина побудує, і почала стирати останні хроніки цих місцевостей, бо для села такий цвинтар є хронікою. Народна, сільська культура — це не історія, записана в хроніках чи книгах. Вона записується в людських оповідях. Єдиним місцем, де долі мешканців сіл були чітко записані, були саме кладовища.
А з появою кам'яних надгробків ця пам'ять зберігається довше. На жаль, такі надгробки також піддаються корозії, на жаль, вони також можуть нахилятися, перевертатися. У таких місцях, як Воля Вєлька, Лувча на польській стороні, є змішані кладовища: греко-католицькі, православні, католицькі, але також, наприклад, Волешиця, де є єврейське кладовище. Ми вирішили підняти їх, часто з землі, деякі надгробки були повністю в землі.
А з українського боку цього року ми провели роботи в таких місцях, як Нагачів чи Мостиська, і, принаймні ми, як Товариство «Folkowisko» та Фонд «Folkowisko», цього року прибрали 11 кладовищ. Але потрібно підкреслити, що інші організації прибрали загалом, мабуть, 73 додаткових кладовища, і це показує силу, енергію та необхідність таких низових, громадських дій, бо тут діяли переважно нефахові групи. Це не були консерватори пам'яток, а найпрекраснішим було те, що тут спільно діяли Кола сільських господинь, добровільні пожежні служби.
Для нас дуже важливим освітнім елементом усього цього було те, що долучилися школи, місцеві школи з Лукавця, Нароля, але також приїжджали учні, наприклад, з Варшави, з Саської реальної школи, і, що дуже важливо, вони зустрічалися тут з молодими людьми з України. Приїжджали волонтери з Мостиська, з Нагачова, з нашого Центру транскордонної освіти і разом прибирали кладовища, дбали про пам'ять, а заодно дуже багато дізнавалися про цей простір, про наш спільний простір на прикордонні.
А як це виглядає з українського боку кордону? Де відбувається впорядкування кладовищ, і хто цим займається? Продовжує Марцін Пйотровський:
Так, в Україні ми працюємо вже два роки, ми вирішили також трохи дбати про ці кладовища і показати, що це можливо. Ми хотіли показати українській громаді, що ми тут, на польській стороні, працюємо, прибираємо, але великий відгук отримали з української сторони. Колись до нас приїжджали учні та студенти з Католицького університету у Львові, а цього року до цієї діяльності долучилися школи з Мостиськ. Там є три ліцеї, перший, другий і третій.
Один із них унікальний, бо він є одним із трьох в Україні, де викладання ведеться польською мовою, але є також волонтери зі школи ву Твіржі, наші волонтери з Нашачова, з Центру транскордонної освіти, де ми працюємо, і чудові пані з Українського народного дому саме в Нагачові. Це була, мабуть, найскладніша акція з прибирання кладовища, яку ми провели саме в Нагачові, бо йшов дощ, лив, такої зливи я ще не бачив цієї осені, але волонтери не здалися, сказали, що як домовилися, то приберемо.
Нам не вдалося прибрати весь цвинтар, може, лише третину, але це показує енергію, показує, що потрібно діяти систематично, що не можна проводити такі акції лише раз на декілька років, а потрібно дбати про ці місця пам'яті, про наші спільні хроніки, бо кожен такий цвинтар на прикордонні є нашою спільною пам'яттю.
Часто поруч у могилах лежать і поляки, і українці, часто інші народи, які колись жили тут з нами. Воєнний і післявоєнний період призвели до того, що наші території стали однорідними, однорідними в мовному, культурному плані, але ця пам'ять проривається саме через такі акції. Під час цих акцій часто виявляється, що хтось знаходить своїх дідів, прадідів на кладовищах або дізнається, що тут поховані люди з таким самим прізвищем, і що ці корені бувають мультикультурними та багатоетнічними.
На терені польсько-українського пограниччя трапляються і такі місця спочинку, які не є територією цвинтаря, ця поодинокі могили, наприклад, у лісі, про які мало хто пам’ятає і навіть знає.
Я розповім вам дуже цікаву історію з нашого села Горайця, яке має аж чотири кладовища, незважаючи на те, що зараз тут проживає лише 41 людина. А чотири кладовища тому, що найстаріше кладовище знаходилося навколо церкви, і протягом століть саме там, на освяченій землі, ховали людей, але коли на початку XIX століття цими землями почали керувати австрійці, люди сказали:
«Що ви робите, як можна мати кладовище посеред села?» Тож вони наказали перенести кладовище за межі населеного пункту. На жаль, у 1939 році Сталін і Гітлер поклали руку на наше село і розділили його навпіл. Так сталося, що кладовище залишилося в Радянському Союзі, а більша частина села — на території Генерального губернаторства, тобто Третього рейху.
І що виявилося? Люди не могли потрапити на кладовище, тому кілька померлих поховали біля церкви або біля каплички, яка славилася чудесами, але коли історія затягнулася з окупацією, і радянською, і німецькою, то в 1940 році вони виділили нове місце для кладовища посеред лісу.
Саме такий цвинтар ми нещодавно виявили й в рамках цієї акції прибрали. Там є лише кілька надгробків, бо в 1941 році, коли німці напали на Росію, село знову об'єдналося, і поховання знову проводилися на нашому головному парафіяльному кладовищі, яке, на жаль, вже майже 50 років не використовується для поховань, але це зберегло в ньому цю унікальність, цю хроніку місця і прекрасні надгробки з Брусна.
Слухайте програму у доданому звуковому файлі.
Мар'яна Кріль