Це була як битва біблійного Давида і Голіафа — невелика група українських правозахисників, озброєна лише істиною та силою слова, протистояла колосальній імперській машині совєтського тоталітаризму хай і не такого жорстокого як сталінського зразка.
Саме так розпочалася історія Української Гельсінської групи (УГГ), створеної 9 листопада 1976 року як перша легальна правозахисна організація в підсовєтській Україні. Її засновники — письменники, вчені, юристи та звичайні громадяни — покликалися на принципи Гельсінських угод 1975 року, підписаних 35 країнами, включно з СССР, які гарантували права людини і свободу думки. Головними постатями були письменник Микола Руденко і відставний генерал Петро Григоренко.
У серці імперії, де будь-яке інакомислення каралося в’язницею, засланням чи примусовим лікуванням, учасники УГГ не боялися відкрито документувати системні порушення прав людини й звертатися до світової спільноти. Репресії були невідворотними: більшість членів організації були арештовані, засуджені на довгі роки таборів і заслань. З 49 членів організації, аж 5 загинули під час ув’язнення, серед них поет Василь Стус і мовознавець Олекса Тихий. Вони платили найвищу ціну за правду, але їхня жертовність стала моральним каталізатором, що стимулював розвиток правозахисного руху, громадянського суспільства і незалежності України.
50 років потому про цю боротьбу в програмі «У дзеркалі історії» розповідав Мирослав Маринович — один із співзасновників УГГ, в’язнем совєтських таборів. Він філософ, релігієзнавець, радник ректора Українського католицького університету у Львові.
Він наголошує, що коли 1 серпня 1975 року Радянський Союз підписував Прикінцевий акт наради з безпеки і співпраці в Європі у Гельсінкі, його керівники недооцінили гуманітарну складову документа: СССР зобов’язався дотримуватися міжнародних декларацій і прав людини з переконанням, що це лише папірець.
«Головним протестним джерелом були дисиденти в Москві і дисиденти в Україні. Так от, в Україні 1972 року ситуація була цілковито "зачищена". Тобто були масові арешти. Брежнєв був спокійний, що всі потенційно небезпечні елементи сховані в тюрму, тому можна спокійно підписувати ці угоди, розуміючи, що ніхто задекларованих в угоді прав не буде домагатися.
Не так вийшло. Відразу утворилася Гельсінська група в Москві, а потім в Україні, а потім ще в кількох республіках Радянського Союзу. І я переконаний, що це була несподіванка для влади. Таке було враження, що влада не знала, що з нами робити. Це не було підпілля — ми оголосили відкрито про свої прізвища та адреси».
Українська Гельсінська група офіційно виникла 9 листопада. Однак сам процес створення цієї організації був надзвичайно складним і небезпечним. Мирослав Маринович розповів про цей етап:
«Микола Руденко після створення вже московської групи був у Москві. Зустрівся з генералом Петром Григоренком, який був членом московської групи, але був етнічним українцем. І генерал Григоренко сказав Руденкові: "Слухайте, а чому би не створити Українську Гельсінську групу (УГГ)?". Руденкові ця думка сподобалася.
Повернувшись в Україну, він об'їздив усіх тих, хто, на його думку, міг би потенційно приєднатися до такої групи. Він поїхав, скажімо, до Чернігова, до Левка Лук’яненка, був в Пустомитах під Львовом в Івана Кандиби. Оксана Яківна Мешко у Києві, Олесь Берник приєдналися.
Тобто це люди, які вже були фактично в'язнями колись і були більше готові психологічно до того, щоб розпочати нову якусь протестну діяльність. З подачі Оксани Яківни до групи долучилися і ми з Миколою Матусевичем, і ми, здається, були єдині, хто не був заарештований до того часу, раніше».
Герой передачі «У дзеркалі» перед вступом до УГГ ще не мав дисидентської діяльності, але з огляду на родинну історію та свою позицію з юних літ належав до «неблагонадійних» для совєтської системи:
«У мене були вже на той час дуже складні стосунки з КДБ, бо спершу вони хотіли мене зробити інформатором у гуртожитку. Я впирався, і так тривало досить довгий час. Я починав зі страху. Проте одного разу, коли мені офіцер КДБ роздратовано сказав: "Имейте в виду, кто не с нами, тот против нас", я відповів: "Добре, я буду проти вас". І так в мені народився дисидент у цей момент. І на час 1976 року, коли була створена Українська Гельсінська група, я вже, звичайно ж, був "під ковпаком" КДБ. Вони стежили за нами з Миколою Матусевичем. Скажімо, коли ми організовували колядки у Києві, то за нами ходила міліція, перевіряла документи, вимагала, щоб ми розійшлися».
Початком діяльності УГГ стала пресконференція у Москві 9 листопада 1976 року для іноземних журналістів на квартирі в російського дисидента Александра Гінзбурга.
Мирослав Маринович підкреслює, що велике значення в історії організації зіграла співпраця українських дисидентів з російськими колегами, які допомагали іншим гельсінським групам:
«Без російських дисидентів ми виходити так легко на закордонних журналістів і на дипломатів не змогли б, тому що всі ці журналісти і дипломати були в Москві. Здебільшого вони довіряли саме російським дисидентам. Тому їхнє слово на підтримку національних груп, зокрема української, було дуже важливим.
Я це підкреслюю завжди ще й тому, що сьогодні часом українці хочуть спрощеної картини, що всі росіяни погані. Ні. Оця така підтримка з боку росіян тоді була дуже важливою. І, скажімо, всі родичі українські, родичі політв'язнів, які їхали туди на Урал до своїх рідних, то вони зупинялися у Москві, ночували у російських дисидентів, у російських сім'ях».
Однак Мирослав Маринович водночас зазначає, що були відмінності і розбіжності між російськими та українськими правозахисниками:
«Московські дисиденти були не дуже щасливі від змісту тих документів, що їх продукувала Українська Гельсінська група. Вони кажуть: "Чому ви засмічуєте ці документи всякими питаннями національного плану? Говоріть про громадянські права — ось це суть нашої боротьби"».
А ми навпаки говорили про те, що до прав людини належать не тільки громадянські права, але й культурні права. Так що в цьому ми не сходилися, але, знову ж таки, для честі московських дисидентів можу сказати, що вони висловлювали ці думки, але не блокували доступ українців до дипломатів і журналістів».
УГГ видавала різні документи, меморандуми, де викривала перед світовою громадськістю совєтський гніт і нищення людини та її невід’ємних прав. Але водночас велику роль відігравала і національна справа — в меморандумі №1 члени УГГ писали про геноцид-етноцид українців, про штучний голод Голодомор, про боротьбу УПА і злочини системи. Герой програми «У дзеркалі історії» звертає увагу, що це було потрясіння для тогочасного суспільства:
«Ці речі були вибуховими для тодішньої радянської свідомості чи homo sovieticusa. Мушу сказати, що навіть люди, які були до нас доброзичливо налаштовані, все одно крутили пальцем біля скроні: "Ну, що ви робите? Ви ж себе губите. Лобом проти стінки не підеш. Просто не висовуйтеся, зберігайте свою, так би мовити, поставу, але тихенько"».
Це був такий найпопулярніший спосіб спротиву державі: назовні нібито лояльно, але всередині — критично. Але наступав момент, коли це вже ставало дражливим. Треба було щось міняти. Я щасливий, що ця група постала, що вона змінила парадигму».
Дисидент теж торкнувся питання важливості того, що попри «залізну завісу» завдяки іноземним журналістам, зокрема Радіо Свобода, дипломатам і симпатикам діяльність УГГ була відомою на Заході:
«По-перше, ми дуже вдячні також і Осипу Зінкевичу, і тому Комітету гельсінських гарантій для України. Вони значною мірою були нашими представниками і розповсюджували наші документи. За це дуже велика вдячність їм. Крім того, для Заходу Українська Гельсінська група була зрозумілішою, тому що УГГ приєднала Україну до руху за права людини.
Ми говорили однією мовою фактично. І тому просто підтримка демократичних тенденцій у Радянському Союзі була для Заходу зрозумілою річчю і цілком прийнятною».
Проти УГГ практично одразу розпочалися репресії. Спершу арештували Миколу Руденка і Олексу Тихого. Ось що про наростання репресивної хвилі каже Мирослав Маринович:
«Радянська влада дуже хотіла, щоб ми добровільно припинили діяльність. І 5 лютого 1977 року, коли були заарештовані Микола Руденко й Олекса Тихий, усі інші члени були офіційно попереджені про те, що якщо ми не припинимо діяльність, ми будемо заарештовані.
Нас з Миколою Матусевичем схопили того дня в Києві на вулиці, запхнули в авто, привезли в КДБ і дали, власне, на підпис документ з таким попередженням. Тобто, якби ми припинили діяльність, ми не були б заарештовані. Ми були б "під ковпаком", але не були б заарештовані. Але оскільки ми не припинили діяльність, то, відповідно, вони свою погрозу виконали».
23 квітня 1977 року настала черга Мирослава Мариновича: його арештували у Києві працівники КДБ. Був совєтський суд і совєтський вирок:
«За вироком суду у мене було 12 років. Тобто 7 років позбавлення волі у таборах суворого режиму і 5 років позбавлення волі на засланні. Але я відбув усі 7 років ув’язнення і лише 3 роки заслання, тому що в час Горбачова влада запрагнула, щоб у Радянському Союзі не було політичних в’язнів, бо Захід дуже дошкуляв Горбачову за це.
І тому 1987 року були звільнені десь приблизно 200 політв’язнів, зокрема я. Тепер, впродовж перебування у в’язниці, на мене постійно виходили кадебісти з рекомендаціями, з пропозиціями написати покаянну заяву, вони обіцяли, що мене негайно випустять. Я знав, що це справді може бути так, тому що Олесь Бердник написав таку заяву, і його випустили. Мені пропонували написати таку заяву навіть у 1987 році, на початку цього року».
На завершення Мирослав Маринович представив своє бачення значення УГГ і дисидентів у руйнуванні червоної імперії:
«Радянська влада трималася на двох головних опорах. Перше — це страх. Сталінський страх, інерція якого була дуже тривалою. Вважалося, що радянський громадянин не сміє і пікнути проти влади, тому що негайно його знищать.
Друга опора радянської влади — це віра людей у те, що нам зараз погано, нам зараз тяжко, але зате наші діти будуть жити краще. Тобто, логіка світла в кінці тунелю. Дисиденти загалом і гельсінський рух зокрема розбили оці дві опори чи сильно їх підважили. По-перше, люди побачили, що можуть заарештувати, але не зразу ж вбивають. Тобто, yes we can! Ми можемо це зробити, можемо все-таки виступити проти влади.
І друге, самвидав — оці відверті статті, які розкривали всю злочинну суть комунізму і радянської влади, давали людям зрозуміти, що й економічна система, і державна система Союзу є приреченими, і світла в кінці тунелю не буде. Треба щось змінювати в цій державі.
Як бачите, Горбачов відчув, що радянська влада втрачає ті опори, і він змушений був — це не було його волюнтаристське прагнення — міняти щось для того, щоб дати радянській владі іншу опору, іншу надію. Це вже було занадто пізно на той час, на щастя».
Свого часу Вінстон Черчилль, говорячи про битву за Англію, сказав відому фразу: «Ніколи в історії людських конфліктів так багато людей не завдячували такій малій кількості людей». У випадку битви дисидентів з совєтською гідрою можна теж звернутися до такої аналогії.
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник