Цього року минає 90 років від масових депортацій поляків у 1936 році з територій сучасної України та Білорусі. Багато засланців так і не повернулися до своєї батьківщини. У Казахстані досі проживає кілька десятків тисяч поляків.
В організації «Wspólnota polska» у Варшаві відбулася зустріч із групою молодих поляків із міста Павлодар у Казахстані.
Зенка Баньковська, віцеголова Товариства «Wspólnota Polska»:
Павлодар - це місце, де проживають поляки, і причини, через які вони там опинилися, є дуже складними, адже це вигнання, заслання, це депортації, тож початки цієї громади були дійсно дуже важкими. Ми надаємо підтримку різними способами. Як організація, ми дбаємо про те, щоб це було насамперед відповіддю на потреби цієї громади, тому ми зустрічаємося, розмовляємо.
Рідко трапляється така нагода, як сьогодні, щоб зустрітися так безпосередньо. Найчастіше це, однак, телефонні дзвінки, електронні листи та контакти такого типу. Ми надаємо підтримку таким чином, що передаємо кошти на утримання та діяльність організації Об’єднання поляків у Казахстані, яке є дуже динамічною організацією на чолі з пані президенткою Катажиною Островською, яка об'єднує там спільноту, яка насправді розкидана по маленьких селах.
З одного боку, поляки там становлять велику групу, але з іншого боку, вони розкидані по цих селах, а Казахстан є великою країною, тому зустрічі відбуваються рідко. Катажині Островській вдається інтегрувати це середовище, і завдяки співпраці з нею ми, по суті, маємо відчуття, що наша допомога, наша фінансова підтримка, яку ми надаємо від імені польської держави, доходить до цих людей, відповідаючи саме на їхні потреби. І це часто дії, пов'язані з культивуванням традицій історії Польщі.
Це, безумовно, польська мова, тобто підтримка викладання польської мови, підтримка інтеграції молоді, яка не тільки навчається, але й подорожує, пізнає не тільки середовище, де живуть поляки, або мандрівки поляків по самому Казахстану, також приїзди до Польщі. Ми підтримуємо, запрошуючи до участі в різних заходах, які організовуються в Польщі, зокрема нашою організацією «Wspólnota polska». Це декламаційний конкурс «Креси». Серед учасників сьогоднішньої зустрічі був навіть лауреат цього конкурсу.
Це конкурс, який має вже понад 30-річну традицію. Відбіркові тури проводяться в країнах, де проживає польська діаспора, поляки, зокрема в Казахстані. І саме учасник, наш гість, був лауреатом в Казахстані. На жаль, з формальних причин він не отримав дозволу на приїзд і участь у галаконцерті цього конкурсу в Білостоці. Але це було дуже приємна, я б сказала, несподівана зустріч, і дійсно було видно, що ці кошти і наша підтримка, наша робота служать чомусь, чомусь конкретному, живій людині.
У зв’язку із 90-річницею депортації поляків, що припадає на цей рік, у Польщі та у Казахстані буде заплановано ряд заходів.
Це дуже складна історія початку проживання поляків у Казахстані. Складна історія, яку багато людей досі пам'ятають, бо вона стосується багатьох сімей, і ця пам'ять у родинах зберігається, тому ми хотіли б вшанувати і долучитися до вшанування цих урочистостей. Ми підготували великий проект і сподіваємося, що він отримає схвалення Сенату і кошти на реалізацію. Це урочистості на місці, в Казахстані, в різних місцях.
Ми хотіли б підготувати концерти, присвячені 90-річчю депортацій, а також показати цій громаді, що поляки пам'ятають про те, що сталося. Це будуть концерти, виставки, а також відвідування місць пам'яті, яких там дійсно багато, і я думаю, що це буде також визнанням для тих людей, які там живуть, що Польща про це пам'ятає. Тому, готуючи пропозицію, ми запросили і хотіли б, щоб у ній взяли участь особи, які представляють Польщу.
Серед іншого, ми дуже хочемо, щоб у цьому взяла участь пані спікерка Сенату Малґожата Кідава-Блонська як опікунка польської діаспори та поляків. На мою думку, це буде великим і справді значущим кроком, оскільки він буде свідчити про повагу не тільки до самої історії, але й до участі місцевої влади. Це також невеликий уклін у бік сьогодення, що наші початки були важкими, але поляки там живуть.
Поляки фактично мають подвійну ідентичність. З одного боку, вони дуже плекають польськість, але з іншого боку, вони є громадянами Казахстану, тому я думаю, що це також є проявом поваги до Казахстану, щоб, вшановуючи пам'ять, організовуючи заходи, також пам'ятати про те, де все це відбувається. Тому ми хотіли б організувати захід, присвячений 90-річчю в Казахстані, але також і в Польщі, тому що, працюючи в цій сфері, займаючись підтримкою польської діаспори та поляків, ми багато речей сприймаємо як само собою зрозумілі.
Однак з кожним роком, з кожним поколінням знання про долю поляків у Польщі стають все меншими, і іноді ми самі ловимо себе на тому, що говоримо про щось як про очевидні речі, а це зовсім не так. Тому другою частиною цього проєкту було б організувати урочистості в Музеї Сибіру в Білостоці, запросивши гостей, представників Казахстану до Польщі, щоб, у свою чергу, трохи наголосити на інформації, але тут для поляків у Польщі, що ми говоримо про долю наших співвітчизників, хоча, з іншого боку, тобто тут більш інформативного, поширювального, освітнього характеру для польського суспільства. Тож цей рік обіцяє бути дуже насиченим. Казахстан є однією з тих областей, тем, які цього року є для нас як асоціації дуже важливими.
Ядвіґа Козловська, вчителька польської мови, вже два роки вона працює у Товаристві поляків Павлодарської області у Казахстані у межах роботи Осередка розвитку польської освіти закордоном.
Перш за все, це вивчення польської мови, але також і просування культури, традицій та, звичайно, історії Польщі в широкому розумінні. Пропозиція спрямована на дітей, молодь та дорослих. Окрім асоціації, я також працюю в так званій Школі національного відродження.
Метою цієї школи є саме культивування традицій, історії мови предків. Ми не є єдиною нацією, яка навчається в цій школі. Крім мене, тут є, зокрема, вірмени, слов'яни, румуни та болгари. І саме вони займаються тим самим, що і я, якщо йдеться про польську мову та польську культуру. Приходять також дорослі, які мають родину в Польщі, які мають польське коріння, але вже не мають можливості виїхати або не хочуть виїжджати до Польщі в рамках програми репатріації. Пропозиція асоціації є досить широкою.
Ми не тільки навчаємо, не тільки пізнаємо, але й просуваємо. Ми організовуємо багато національних заходів. Великий резонанс мають історичні бали, де ми також впроваджуємо елементи історії. Цього року, серед іншого, відбулася коронація короля Болеслава Хроброго, ми святкуємо національні свята, травневі пікніки, Масляну, яка скоро настане, звичайно ж, Різдво, заняття, пов'язані з Великоднем. Звичайно, також все, що пов'язано з казахською землею. Останній день травня – день репресованих, тому цього року дев'яностоліття депортації буде широко коментуватися в Казахстані.
У Павлодарі працює чудовий архів, де поляки, ну не тільки поляки, але й інші люди, бо це було не тільки місце репресій проти поляків, там є також інші національності, німецький народ, український народ, і всі вони можуть шукати історію своїх родин саме в цьому архіві в Павлодарі.
Іван Пославський, студент. Його предки були репресовані, уся родина походила з теренів Хмельницької області. Лише рік тому Іван почав вивчати польську мову у Павлодарі, де зараз навчається, адже у місцевості, де він жив такої можливості не було.
Я переїхав лише рік тому, почав брати участь у полонійній діяльності, тому що пов'язаний з цим, я - поляк із родини, яка зазнала репресій у 1936 році. Я не знаю багато про історію своєї родини, дідусь ніколи не говорив на цю тему. Це були просто важкі умови, і вони ніколи не говорили про це моїй родині, вони жили десь на території України, Хмельницька область, здається, село називалося, тут у мене є такі картки, написані від руки, воно називалося Коров’є.
У 1936 році їх заслали, сказали зібрати всі речі, які вони мають, деякі речі залишилися, наприклад, корови, все, що вони мали, просто залишилося. Треба було збиратися швидко. Я знаю, що вони взяли з собою золоті сережки, тому що не знали, що там взагалі є в Казахстані, і думали, що взагалі поїдуть до Сибіру, тому що їм сказали тільки зібрати все, що вони мали, а потім, коли вони приїхали до села Краснокієвка і спочатку там жили, почалася Друга світова війна, і дідусь мусив піти до війська, щоб захищати країну, і родина залишилася сама.
Був голод, страшний голод, страшний мороз, потрібно було також будувати житло. Перше житло також було побудоване там, дідуть був тільки рік на війні, а потім приїхав вже в інше місто, тому що було так, що не можна було виходити з цього села, тому що хтось один або невеликими групами їхали до великого міста, щоб купити щось, щоб обміняти, тому що вони мали з собою різні речі, яких казахи не мали, і казахи також допомагали з їжею, адже це була велика сім’я.
І така підтримка була з боку казахів для моєї родини, ми теж пам'ятаємо і цінуємо це, а потім вони вже опинилися у місті Тайнша, там також було дуже багато репресованих, вони вже там жили і там починалося перше будівництво такого постійного житла, будинку, зробленого просто з глини. І також було так, що в будинку вони просто жили разом з тваринами, наприклад, з кониками. Було важко, тому що були сильні морози і, незважаючи на це, треба було готувати їжу, треба було ще тепло одягатися, і моя родина завжди пам'ятала, що були ті сережки, які вони продали, і я пам'ятаю, що сказали, що за ці гроші купили одну хлібину, тому що вони просто не знали, як все це виглядало в Казахстані.
Слухайте програму у доданому звуковому файлі
Мар'яна Кріль