Наприкінці минулого року у Польщі вийшла книжки репортажистки і багатолітньої журналістки Польського радіо Ряшів докторки Ґражини Бохенек «Сян. Ріка, що єднає. Ріка, що розділяє». Це зворушлива розповідь про красу, біль і пам'ять прикордоння. Ґражина Бохенек запрошує читача в подорож вздовж Сяну – однієї з найкрасивіших річок Польщі. Річка тут стає не тільки фоном, але й героїнею – свідком драматичних доль людей, які століттями жили по обидва її береги.
Авторка відкриває перед нами незвичайний краєвид Підкарпаття та Бескидів – мовчазні церкви, села, які зникли з карти, та людей, які досі зберігають у пам’яті спогади про минулі події. Це розповідь про поляків, українців, русинів, бойків, євреїв і греків, про спільне коріння та складну історію, яка, незважаючи на рани, все ще об'єднує.
28:56 05 03 na rozdrozu.mp3 НА ПЕРЕХРЕСТІ. Сян і пам’ять уздовж ріки. Розмова з репортажисткою Ґражиною Бохенек
– Цікаво, що ідея цього видання з'явилася не в моїй голові, а в голові редактора, який на той час керував видавництвом Mando, тобто краківським видавництвом, але цей редактор походить з Ряшева, з Підкарпаття. Проте, проживаючи вже багато років у Малопольщі, він має дещо інший погляд, трохи зсередини, а трохи ззовні, як спостерігач. Саме йому спало на думку розповісти про цю місцевість, в якій я проживаю, зробивши таким собі провідником, таким собі свідком, осьовою конструкцією саме річки, річки Сан.
Моя перша думка, коли я почула про цю ідею, була така, що на цю тему вже було написано безліч різних публікацій, дуже спеціалізованих, чудових, і до них важко щось додати. Я мала таке відчуття, що я якось занурена в цю тему, хоча також визнаю, що це ніколи не було моєю особистою головною темою в журналістській роботі, але я неминуче стикалася з нею. Натомість саме Славік мав таку думку, щоб все-таки придивитися до цієї теми, але поєднуючи історію з сьогоденням, бо це не є сфера, і саме ця специфіка різних історичних умов відома в усій Польщі.
І справді, я ніби визнала, що він має рацію, що те, що для мене є очевидним і таким природним, і що, як мені здається, є в надлишку і можна знайти скрізь, зовсім не є доступним для всіх інших. Крім того, я також усвідомлюю, що про цю історію часто говорять саме в категоріях певного, ніби вже закритого змісту. Саме історія як певний закритий розділ. А я помічала, і зараз бачу це ще більше, що ця історія дуже сильно впливає на життя людей сьогодні. Вона впливає на ставлення до відмінностей, до будь-якої іншості. І саме це я хотіла зробити темою, тобто переглянути сьогодення, але з урахуванням того, що колись сталося. Перш за все, на найбільш драматичні елементи історії польсько-українсько-єврейського прикордоння. Воєнні роки, повоєнні роки, коли національні ідентичності виявилися настільки важливими і так сильно вплинули на те, як розділилася спільнота, яка жила на цій території.
А що було головною зачіпкою, аби розповісти цю історію саме таким чином?
– Вихідною точкою було представити максимально широку картину, що враховує різні перспективи та різні думки. Я була переконана, що в розповіді про історію прикордоння домінує дуже польська нарація. Що ми чуємо, і я кажу це як представниця цієї польської спільноти, що ми живемо в країні, яка є такою однорідною, монокультурною, моноконфесійною, і ми знаємо свою власну історію, трохи відходячи від досвіду інших груп. Трохи витісняючи їх. Іноді це свідома дія, але іноді навіть зараз несвідома, така несвідома.
Тому я хотіла, щоб ці інші голоси прозвучали, саме ці українські голоси, в тому числі бойківські, бо тут ми маємо різні погляди, чи то єврейські голоси, чи то голоси грецької громади, бо грецька громада також з'явилася на цій території. І я хотіла, щоб все це зустрілося в одній історії. Тобто, не заперечуючи, звичайно, власних досвідів і роздумів, відкритися також для цих інших голосів, трохи відмінних від того, що загальновідомо.
Це, наприклад, голоси у контексті українців чи бойківської спільноти, це – голоси тих, що живуть, нащадків депортованих, або ж тих, які повернулися чи завжди там були, адже були села, звідки людей у 40-х роках не переселяли ані до радянської України, ані на захід і північ Польщі, але, мабуть, є сліди, що свідчать про різноманіття, наприклад, церкви, кладовища. А що ще?
– Що стосується матеріальних аспектів, то це дійсно церкви, або руїни церков. Це дуже часто зруйновані кладовища. Я також бачу певний рух знизу з боку різних груп, які намагаються повернутися до історії, витягнути з неї те, що було цінним, будувати мости, шукати шляхи порозуміння. Повернення до історії, звичайно, неможливе, але йдеться про те, щоб не тримати цю історію в такому забуття, щоб все-таки про неї нагадувати. І тут дуже цікавими є голоси всіх тих людей, які або працюють на користь цього діалогу, або у своїх власних сімейних історіях відкривають певні зв'язки, про які вони не знали. І мене вразило, як часто це трапляється, як дуже схожий сценарій нібито реалізується, який ці люди переживають.
Тобто люди, наприклад, мого віку, дізнаються, що їхні батьки чи бабусі й дідусі були саме з бойківської чи української громади. Я тут роблю розрізнення, бо ці люди по-різному ідентифікують себе, тому я це повторюю, хоча з етнографічної точки зору бойки чи лемки є частиною української громади. Але саме це приховування батьками чи дідусями і бабусями супроводжувалося турботою про молодше покоління, щоб вони не зіткнулися з якимось образливим сприйняттям.
З'являлися такі розповіді про те, як слова «ти, українець» є найгіршою лайкою. І саме цього батьки, дідусі і бабусі хотіли позбавити своїх дітей. І тепер саме це молоде покоління трохи шкодує, що певні речі їх оминули, що певна спадщина їх оминула. А з іншого боку, вони також розуміють своїх батьків, з чого це випливало. І саме такі процеси зараз відбуваються. Тож усі ці голоси, які кажуть, що історія вже давно позаду і що це якісь закриті двері, це неправда, бо з нею доводиться постійно зіштовхуватися...