Упродовж історії трапляються події, які назавжди залишаються травмами в спільній пам’яті народів. Для частини Східної Європи ХХ століття такою трагедією стала Катинь. Один із найвідоміших воєнних злочинів Радянського Союзу, масове вбивство польських військовополонених, десятиліттями намагалися приписати нацистам. Серед засуджених на розстріл були переважно офіцери та резервісти, члени політичних партій і цілком аполітичні люди — головно поляки, але також євреї, білоруси та українці.
Географічно Катинь — це село у Смоленській області Росії. Водночас ця назва стала узагальненим означенням злочину, який органи НКВС здійснили за секретним рішенням Політбюро від 5 березня 1940 року. Навесні того ж року в кількох місцях — передусім у Катинському лісі, у тюрмі міста Калінін (нині Тверь) та в Харкові — стратили понад 20 тисяч польських громадян.
Довгі роки правда про Катинський злочин приховувалася і перекручувалася. Пам’ять про нього зберігали дослідники, передусім ті, хто працював в еміграції, а також родини загиблих. Лише у 1990-х роках вони змогли вперше відвідати могили в Катині, Харкові та інших місцях поховання.
Одним із найболючіших свідчень залишаються листи офіцерів до рідних. Ось фрагмент останнього листа поручника Вінцентія Волка до дружини Емілії: «Найдорожча дружиночко і любі батьки. Тішуся, що хоча б так можу з вами поговорити, дізнатися щось більше про вас і про наше найдорожче малятко. Боже, як я хотів би побачити тебе, кохана, нашу дитинку і батьків. Ти навіть не уявляєш, як я хочу взяти на руки маленького Вітека. Передайте вітання і поцілунки Збишкові і татові. Вітек».
Серед тих, хто після війни домагався правди про Катинь, був співзасновник Літературного Інституту і паризької «Культури», художник і офіцер армії генерала Андерса Юзеф Чапський. Він належав до приблизно чотирьохсот польських офіцерів, яким вдалося уникнути розстрілу.
У вересні 1939 року Чапського мобілізували як резервіста до полку уланів. Невдовзі він потрапив у радянський полон. Перші спогади про нього описані у «Старобільських спогадах»:
«Ми дійшли до кордону. Міст через Збруч. По один бік — дуже високий дерев’яний хрест серед хвилястих стерень, по другий — убоге містечко. Перше радянське місто — Волочиськ. Інший світ. У стані повного психічного і фізичного виснаження нас, близько двох тисяч офіцерів, загнали до корівників. Було зовсім темно, коли зачиняли всі двері. Робився нестерпний сморід. Люди сварилися в темряві. І раптом хтось тихо почав щось наспівувати. І всі заспівали — як один. У співі був якийсь дитячий порив, повний віри й сліз…».
У радянських таборах Чапський провів майже два роки. Він постійно робив нотатки і малював своїх співв’язнів. «Старобільські спогади» — це хроніка людей, яких він зустрів на своєму шляху. Він довгий час не знав, що з ними сталося.
«Я постійно спотикаюся об слова молитви: "Прости нам провини наші…". У мені досі живий біль, пов’язаний із тими людьми, з тими друзями. У Старобільську було стільки пристрасті, стільки надії, що вони створять іншу Польщу. І я не можу з цим погодитися. Адже це справді небувалий злочин», — спогад Юзефа Чапського з інтерв’ю для Польського радіо.
Після підписання угоди Сікорський–Майський у 1941 році Чапський отримав від генерала Владислава Андерса завдання розшукувати зниклих польських офіцерів, які не відгукнулися на заклик приєднатися до польського корпусу у складі радянської армії. У книзі «На нелюдській землі» він описував, як зростали списки зниклих. Звідусіль надходили списки прізвищ, сотні листів із проханнями розшукати. Генерал Андерс надсилав телеграми чиновникам НКВС, комендантам таборів. Але добре, якщо знаходився один засланий із тисячі розшукуваних.
Катинь стала особистою трагедією і для режисера Анджея Вайди. Його батько, капітан Якуб Вайда, офіцер 72-го піхотного полку, потрапив у радянський полон після вступу Червоної армії до Польщі у вересні 1939 року. Навесні 1940-го його розстріляли в Харкові.
«Єдина моя інформація про батька з того часу стосується 1939 року. До нас прийшов солдат з його підрозділу і приніс перший лист. Батько писав, що живий і здоровий. Потім прийшло ще кілька листів. А потім кореспонденція обірвалася», — розповідав Польському радіо Анджей Вайда у 2007 році напередодні виходу стрічки «Катинь».
Основою фільму стала книга Анджея Мулярчика «Post mortem. Катинська історія». Режисер вирішив показати трагедію очима родин загиблих. У головній героїні Вайда зобразив свою матір.
Ввважається, що капітан Якуб Вайда спочиває у братній могилі в П’ятихатках під Харковом, хоча останки і його документи не були знайдені.
Перші докази відповідальності СРСР, польській стороні передав у 1990 році Михайло Горбачов. У 1992 році президент Росії Борис Єльцин оприлюднив копії так званого «катинського рішення» з підписами Сталіна та членів Політбюро. У 1990-х роках відбулися польсько-російські та польсько-українські ексгумації. У результаті з’явилися військові кладовища в Катині, Мєдному, Харкові та Биківні.
Росія не визнала цей злочин геноцидом. Для України історія Катині звучить особливо гостро. Російська війна проти України також спрямована не лише на захоплення територій, а й на контроль над пам’яттю, історією та правдою про минуле.
Христина Срібняк