Катинь – один з найбільш ганебних злочинів Совєтського Союзу і водночас один із найяскравіших прикладів послідовної державної брехні, яка не пішла у небуття разом СССР. Її продовжувачем з самого початку свого існування була Російська Федерація –правонаступниця «червоної імперії».
Катинський злочин був здійснений у квітні-травні 1940 року на підставі таємного рішення Політбюро ВКП(б) на чолі з Йосифом Сталіним від 5 березня того ж року. Тоді органи НКВД розстріляли понад 22 тисячі польських військовополонених, в переважній більшості офіцерів. Велика частина з них не були кадровими військовими, а офіцерами запасу. В цивільному житті це були лікарі, юристів, інженери, викладачі, вчителі тощо. Вони потрапили до совєтського полону після нападу СССР на Польщу 17 вересня 1939 року –агресії, здійсненої у змові з нацистською Німеччиною відповідно до пакту Молотова–Ріббентропа.
Рішення про масове вбивство було оформлене після пропозиції наркома внутрішніх справ Лаврентія Берії, який назвав польських полонених «заклятими ворогами совєтської влади» і запропонував їх знищити без суду та слідства. Розстріли відбувалися, зокрема, в Катині під Смоленськом, а також у Харкові, Калініні та інших місцях.
Світ дізнався про злочин 13 квітня 1943 року, коли німці оголосили про виявлення масових поховань у Катинському лісі. Ця дата прийнята у Польщі як День пам’яті жертв Катинського злочину, а місце виявлення найбільш масових поховань послужило для його загального окреслення.
Слід додати, що тоді у 1943 році, катинська справа стала не лише символом трагедії, а й об’єктом політичної гри великих держав: нацистська пропаганда намагалася використати її для розколу союзників, тоді як Кремль категорично заперечував свою відповідальність і перекладав вину на Німеччину.
Ця «катинська брехня» стала частиною офіційної політики СССР від 1943 року і до, фактично, останніх днів його існування, до 1990 року. Проте згодом, у дещо іншій формулі, перебрала Росія, особливо за часів Путіна.
Тему цього совєтського злочину і брехні про нього для програми «У дзеркалі історії» прокоментувати к.і.н. Мацєй Коркуць (Інститут національної пам’яті Польщі):
«Власне, перша справа – це сам злочин й історія того, що сталося у 1940 році в Катині та в інших місцях, де були вбиті польські офіцери з Козельська, Старобільська, Осташкова та інших таборів. Друга – це катинська брехня, яка від самого початку була інструментом політики Сталіна щодо Польщі.
Від моменту, коли ця справа вийшла на яв, а цей злочин мав ніколи не бути розкритим, бо Сталін стверджував у розмові з польським керівництвом, що невідомо, що сталося з цими офіцерами, що, можливо, вони десь утекли до Маньчжурії. Коли ж німці оприлюднили інформацію, у Москві спершу запанувала розгубленість, а потім було вирішено використати це проти Польщі – тобто проти держави-жертви.
Польщу звинуватили у співпраці з режимом Гітлера. Польща тоді звернулася до Міжнародного Червоного Хреста у Швейцарії з проханням про незалежне розслідування. Поляки не звернулися з цим до Гітлера. Саме тоді катинська брехня була використана як привід для розриву дипломатичних відносин з Польщею – відносин, які в таборі союзників були відновлені після нападу Німеччини на Совєтський Союз».
Історик зазначає, що вже напередодні краху СССР совєтське керівництво на чолі Горбачовим під тиском обставин було змушене визнати, хто насправді знищив польських військовополонених у квітні 1940 року. Проте це не означає, що апарат брехні зник:
«Коли у 1990 році Совєтський Союз визнав, що саме НКВД здійснило Катинський злочин, а не німці, і передав польській стороні копії документів, то це було зроблено під тиском, під тиском усвідомлення, що правда вже виходить назовні у таких масштабах, що далі підтримувати брехню неможливо. Тобто, це не був їх акт доброї волі, а вимушений крок: навіть на основі другорядних і третьорядних архівних матеріалів, відкритих за Міхаіла Горбачова, російські історики почали складати факти, які підтверджували, що злочин стався не в 1941 році, а в 1940-му, і що його вчинили не німці, а НКВД.
Отже, росіяни, намагаючись пом’якшити наслідки того, що вже стало невигідним, дійшли висновку, що подальше жорстке заперечення шкодить їм більше, ніж визнання. Водночас вони прагнули визнати цей злочин так, щоб одразу його викривити. У цьому полягає парадокс: вони відкривали документи, але водночас у листопаді 1990 року Горбачов доручив Академії наук СССР, прокуратурі, міністерству оборони та КГБ знайти, щось в історії або, простіше кажучи, сфабрикувати такі факти, які б показували, що поляки також здійснювали злочини.
Тоді почали вигадувати, що совєтські військовополонені часів війни 1920 року нібито було масово знищено, що є цілковитою неправдою і ніколи раніше не стверджувалося самим Совєтським Союзом. Потрібно було створити якусь брехню. Адже, якщо такий злочин розглядався як один із найгірших у часи Другої світової війни, то говорити про нього в категоріях правди означає дозволяти людям робити висновки: якщо Совєтський Союз здійснив такий злочин, то він був злочинною державою. А це, у свою чергу, докорінно змінює погляд на історію Другої світової війни з точки зору участі в ній СССР».
Мацєй Корцуць зазначає, що суть російської маніпуляції полягає також у розмиванні поняття «правда», його релятивізації та намагання переконати громадську думку, і свою, і чужу, що «не все так однозначно»:
«Сьогодні, коли намагаються говорити: «а може, не все відомо», «а може, документи не до кінця правдиві», то це базується на тому, що пересічна особа не відстежує детально документи і не аналізує їх, а лише стикається з розпорошеними повідомленнями, що «ніхто нічого не знає». А якщо «ніхто нічого не знає», то здається, що істина не є очевидною.
Більше того, у російській правовій практиці навіть після проведення розслідування цей злочин кваліфікували як “незаконні дії НКВД” проти власної держави, здійснені таємно. Це ніби це був якийсь приватний злочин, а не виконання державних наказів. Це має розмити також і юридичну оцінку. До того ж росіяни ніколи не оприлюднили повного обсягу матеріалів слідства.
Коротко кажучи, йдеться про те, щоб настільки все заплутати, що навіть попри оприлюднення документів, які однозначно доводять існування наказу про розстріл усіх цих офіцерів, люди не могли зрозуміти, де правда, а де– брехня».
Проблемою сьогодні є також нові технології: з одного боку, маємо загальний доступ до інтернету, знання є доступним, більшість людей має вищу освіту, але для пересічної людини –не кажучи вже про Росію – дедалі важче орієнтуватися в потоці коротких відео, теорій змови та фрагментарної інформації.
Російська дезінформація особливо комфортно почувається в плані маніпуляцій у країнах Третього світу, десь в Азії, Африці чи Латинській Америці, де люди мають доволі загальні уявлення про Польщу та про Другу світову війну. Там стійкі уявлення про Совєтський Союз як про «визволителя» і «борця з фашизмом». Там дуже слабе розуміння злочинної і тоталітарної суті СССР, відповідальність за такі злочини як Катинь. І все це має значення в контексті геополітики РФ, включно з війною проти України. Мацєй Коркуць:
«Для Росії надзвичайно важливо формувати образ історії Совєтського Союзу у Другій світовій війні як держави, що захищає цінності, обороняє Батьківщину, захищає не лише російське, а й білоруське та українське населення. Згодом ця візія трансформується в образ держави, яка всіх “визволяє” – включно з поляками, австрійцями, і навіть фінами. У межах історичної політики, а точніше політики історичних маніпуляцій Путіна, це є надзвичайно важливою вихідною точкою відліку для обґрунтування особливих прав Росії в сучасності, зокрема щодо України.
Інакше кажучи, подання історії як історії “шляхетного” Совєтського Союзу дозволяє закріпити уявлення, що ця держава вела виключно благородну політику. Відповідно, її наступниця – Росія– постає як продовжувач цієї “шляхетної” лінії. Саме тому в сучасному російському наративі так важливо зображати Україну як нелегітимний “укрнацистський” режим. У російських документах прямо використовуються такі формулювання, заявляючи що влада в Україні є “нацистською” або “укрнацистською”. Це робиться для того, щоб перенести дихотомію часів Другої світової війни – де була “хороша Москва” і “страхітливий Берлін”, “хороший Совєтський Союз” і “страхітливий Третій Рейх” – у сучасність.
Таким чином кожну війну, яку сьогодні веде Росія, подають у тих самих категоріях: “добра Росія”, “добра Москва”, а по той бік – завжди якийсь “страшний” і “нелегітимний” режим. Отже, росіяни нібито знову несуть “визволення”».
Власне тому для росіян у їхній фальшивій версії ІІ світової війни вкрай важливо всіма способами відкараскатися від Пакту Молотова-Ріббентропа, наслідком якого й було, зокрема, знищення понад 22 тисяч польських полонених:
«Росія дбає про те, аби переконувати в тому, мовляв: так, Друга світова війна почалася 1 вересня 39-го, але ми не мали до цього жодного стосунку. Вони підтримують тезу, що співпраця з Гітлером, військова кооперація – це не була участь у розв’язанні війни. Однак, як ми знаємо, саме Совєтський Союз уможливив дії Гітлера і сам взяв участь у початку цієї війни.
Це все подається як нібито “забезпечення безпеки” Совєтського Союзу на майбутнє – так, ніби саме це було метою Сталіна 17 вересня 1939 року. Далі, за їхньою логікою, війна для СССР починається лише 22 червня 1941 року. Це і є той фальшивий наратив, який має показати, що участь Совєтського Союзу у Другій світовій війні – це не участь агресора, а участь у війні “бідної країни”, на яку напав Гітлер. І цей образ поширюється по всьому світу, зокрема й на інших континентах.
У цьому контексті Катинь найкраще було б – з точки зору російської політики – замовчувати цю зводити, зводити до чогось другорядного, невиясненого, до перебільшених звинувачень».
Сьогодні, коли Росія чинить військові злочини і злочини проти людяності, справа Катині нагадує про себе особливо чином в контексті страшної правди про Бучу чи безіменні могили під Ізюмом. Мацєй Коркуць:
«Звісно, це різні історичні епохи, і прямого зв’язку між Катинню та Бучею немає – це очевидно.
Однак, на мою думку, фальсифікація будь-яких злочинів завжди має однакову природу. Йдеться про спільність фальсифікації долі жертв і ідентичності злочинців. І тут ми повинні підходити до кожного злочину однаково: він має бути розслідуваний без будь-якого уникання правди – навіть найгіршої. Це стосується і Катині, і Волинського злочину, і того, що Росія робить сьогодні в Україні. Якщо ми хочемо говорити правду про дії Російської Федерації сьогодні – про агресію та злочини – то ми повинні говорити повну правду про кожен воєнний злочин, злочин проти людяності і злочин проти миру».
Мацєй Коркуць теж відповів на питання, чи з огляду на російські військові злочини під час великої війни проти України спостерігається зростання зацікавлення і переосмислення у світі Катинського злочину? Чи зростає кількість публікацій про Катинь іноземними мовами?
Я хотів би, щоб так було. Проте не маю певності, що це посилило інтерес до Катині. Хотілося б, щоб кожна війна, побудована на брехні – як щодо сучасної російської політики, так і щодо того, якою державою був Совєтський Союз під час Другої світової війни – допомагала відкривати правду про історію. Адже розуміння історії дозволяє зрозуміти сучасну політику. Але щоб зрозуміти історію, потрібно знати факти такими, якими вони є, а не їхні фальсифікації.
Я бачу, що на Заході повертається образ Совєтського Союзу, який також потрібен Путіну. Це образ держави, яка в 1939–1941 роках нібито не здійснювала агресії, а проводила “далекоглядну оборонну політику”. Тобто, війна проти Польщі подається не як агресія, а як «відсунення німецької загрози на захід». Війна проти Фінляндії – подається не як агресія, а як “відсунення небезпеки від Ленінграда” з огляду на близькість совєтсько-фінського кордону.
Це тези, створені ще пропагандою Сталіна під час війни, і сьогодні вони знову просуваються. Говорити правду означає говорити про широкий контекст політики Совєтського Союзу, а одним із ключових прикладів цієї правди є саме Катинський злочин.
Я хотів би, щоб світ розумів значення Катині, адже вона викриває саму сутність Совєтського Союзу того часу, а значною мірою також показує, чим є сучасна Росія, яка опирається на СССР, на совєтській інтерпретації Другої світової війни».
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник