Познанський Червень 1956 року став першим масовим суспільним виступом у країнах соціалістичного табору, коли відкритий виклик комуністичній владі кинули саме ті, від імені кого вона нібито правила, — робітники. 28 червня близько 100 тисяч мешканців Познані, ядро яких становили працівники машинобудівного гіганта — Заводу імені Йосифа Сталіна (до цього і згодом завод Цегельського), вийшли на генеральний страйк через погіршення умов життя, низькі зарплати та свавілля влади. Мирна демонстрація швидко переросла у справжнє повстання: протестувальники захопили зброю в міліцейських відділках і в'язниці, вперше в історії комуністичного блоку перейшовши межу мирного спротиву. Влада відповіла танками та армією, жорстоко придушивши виступ під кінець 30 червня. Підтверджена кількість протестувальників складає 58 осіб, серед них 13-літній Ромек Стшалковський — наймолодша жертва серед протестувальників.
Однак Познанський Червень став не лише наслідком соціально-економічного невдоволення. Важливим каталізатором стала десталінізація, розпочата після ХХ з'їзду КПРС у лютому 1956 року та «таємної доповіді» Микити Хрущова, яка викрила злочини сталінського режиму. Як наголошують історики, критика культу Сталіна зруйнувала атмосферу страху, похитнула віру в непомильність партії та відкрила простір для публічної дискусії. У Польщі ерозія сталінської системи посилилася після смерті Болеслава Бєрута, що спричинило боротьбу за майбутній курс країни. Саме в цій атмосфері робітники відчули, що настав момент відкрито заявити про свої права й вимоги.
28 червня у Польщі відзначають Національний день пам’яті Познанського Червня.
Про цю вкрай важливу сторінку не лише історії Польщі, але й загалом історії Центрально-Східної Європи в програмі «У дзеркалі історії» розповіли професор Конрад Бялецький, який є працівником Інституту національної пам’яті у Познані та Університету імені Адама Міцкевича, а також професор Рафал Речек, який очолює відділення Інституту національної пам’яті у Познані і теж є викладачем Університету імені Адама Міцкевича.
Конрад Бялецький пояснив в чому полягали специфічні проблеми, характерні саме заводу Цегельського який тоді носив ім’я Сталіна і що саме зумовило такий потужний соціальний вибух.
«Робітники — і не лише на цьому підприємстві — постійно скаржилися на завищені виробничі норми. Як відбувалося їхнє підвищення? Якщо з’являлися передовики виробництва, які нібито виконували норму на 300, 400 чи навіть 500%, то дуже часто це було певною мірою фікцією.
Однак керівництво підприємств використовувало це як зручний привід для підвищення норм всім працівникам. Мовляв, якщо хтось здатен виконати норму на 300 чи 500 %, то, мабуть, сама норма встановлена занадто низько. І в результаті норми постійно зростали, тоді як заробітна плата залишалася незмінною. Інакше кажучи, робітники об’єктивно заробляли дедалі менше».
Дослідник додає, що до того ж зовсім не виправдала себе запроваджена як засіб стимулювання відрядна система оплати праці:
«Вона передбачала простий принцип: чим більше виробиш продукції, тим більше заробиш. Але що робити, якщо ти працюєш на заводі, який залежить від постачання комплектуючих з інших підприємств?
Познанські робітники із заводу Цегельського часто згадували, що протягом перших двох тижнів місяця вони, як самі казали, просто вешталися територією підприємства, тому що не могли виробляти ні верстати, ні локомотиви, ні іншу продукцію, оскільки бракувало необхідних комплектуючих.
Натомість у другій половині місяця ці деталі нарешті надходили, і тоді, щоб виконати виробничий план, людям доводилося працювати по кільканадцять годин на добу, що, безумовно, що не сприяло безпеці та відповідним умовам праці».
Історик звертає увагу на ще один надзвичайно важливий аспект, пов’язаний із машинобудівним заводом Цегельського, який зумовив протестний вибух серед його працівників.
«У листопаді 1955 року робітники дізналися, що впродовж кільканадцяти місяців із їхньої зарплати незаконно відраховували податок. Коли підрахували загальну суму цих відрахувань за всі місяці, виявилося, що для кожного працівника вона майже дорівнювала дворічному заробітку. Йшлося приблизно про 30% заробітної плати, які безпідставно утримувалися як податок. Це були величезні гроші.
Робітники звернулися до Центральної ради профспілок, до дирекції підприємства, до відповідних партійних органів із проханням втрутитися.
Вони навіть поїхали до Варшави й зустрілися з тодішнім міністром машинобудівної промисловості. Переговори відбувалися, здавалося б, на досить високому рівні. Всюди вони чули одну й ту саму відповідь: «Так, ми вас розуміємо, ви маєте рацію, питання буде вирішене». Проте минають тижні, потім місяці – і нічого не змінюється.
26 червня до Варшави вирушає делегація «останньої надії» — вже не лише від заводу Цегельського, а й від інших познанських підприємств. Конрад Бялецький:
«Після переговорів, які проходили в доброзичливій атмосфері, делегати повернулися до Познані й повідомили своїх колег: “слухайте, цього разу, здається, питання нарешті вирішено”.
Проте вже наступного дня до Познані прибуває той самий міністр машинобудівної промисловості Роман Фідельський і оголошує зовсім інші рішення, ніж ті, про які було домовлено напередодні.
У цій ситуації робітники, які вже раніше передбачали можливий розвиток подій, домовилися між собою. Працівники заводу Цегельського узгодили свої дії з робітниками інших познанських підприємств і дійшли висновку — 28 червня ми виходимо на вулицю».
Як каже професор Конрад Бялецький, робітники на цьому етапі вирішили владі продемонструвати своє прагнення нарешті вести переговори з кимось, хто справді ухвалює рішення. Робітники насамперед сподівалися зустрітися з тодішнім прем’єр-міністром Юзефом Циранкевичем або першим секретарем Центрального комітету Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) Едвардом Охабом.
«О шостій годині ранку нічна зміна третього цеху заводу Цегельського не розходиться по домівках, а залишається на території підприємства.
Робітники ранкової зміни, які щойно прийшли на завод, разом із працівниками нічної зміни розходяться по інших цехах, закликаючи своїх колег виходити на вулицю. О 6:35 лунає другий заводський гудок. Для робітників інших познанських підприємств він стає сигналом: «Виходимо, щоб продемонструвати наше невдоволення». І цей натовп із різних районів Познані рушає до вулиці Червоної Армії, де тоді розташовувалися дві найважливіші адміністративні будівлі: у замку містилася Міська народна рада, а поруч — будівля Воєводського комітету Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП). Саме тому вранці 28 червня там збирається майже стотисячний натовп».
Ця велилюдна демонстрація дуже швидко, буквально за кілька годин —переростає в повстання, фактично в озброєний виступ. Змінюються й вимоги протестувальників. Якщо спочатку лунають гасла: «Вимагаємо зниження цін!», «Підвищення зарплат!», «Геть норми виробітку!», то згодом вони змінюються на: «Геть росіян!», «Геть москалів!», «Геть окупантів!». Стрімко несеться пожежа бунту.
Професор Павел Речек зазначає, що ця маніфестація стала надзвичайно яскравим відображенням трьох вимірів боротьби за права та громадянські свободи у тодішній комуністичній Польщі.
«З одного боку, ми маємо економічні гасла — “Хліба!”. Вони були реальним втіленням того, про що говорив пан професор Бялецький. Голод був не абстрактним поняттям, а болісною реальністю, яку щодня переживали сім’ї польських робітників. Саме ці робітники тепер вийшли протестувати проти влади, яка, за власними словами, правила від їхнього імені, адже проголошувала себе “робітничо-селянською владою”. Це перший вимір протесту. Другий вимір — це звернення до Бога, прагнення свободи віросповідання. Поляки добре усвідомлювали, що Католицька церква також зазнає переслідувань і перебуває під постійним наглядом комуністичної держави. Вже три роки в ізоляції, в інтернуванні, перебуває Примас Польщі Стефан Вишинський. У в'язниці на вулиці Раковецькій жорстоких катувань зазнав його особистий секретар — єпископ Антоній Бараняк.
Третій вимір — політичний. Це вимога свободи як такої».
Стотисячний натовп, що зібрався на тодіщній площі Йосифа Сталіна, з вимогою зустрічі з найвищими представниками влади. Рафал Речек:
«До натовпу виходить голова Міської народної ради Францішек Фронцьковяк. Він вислуховує делегацію робітників, однак не має повноважень відповісти на їхні вимоги. Потім до них виходить секретар з питань пропаганди Воєводського комітету ПОРП Вінценти Красько. Він також не має відповідних повноважень. Більше того, представники влади фактично не усвідомлюють масштабів ситуації.
На площі перед будівлею Міської народної ради з'являється автомобіль із гучномовцями — пересувна радіомашина. Саме тоді, як згадують учасники робітничого протесту, поширюється чутка, що делегацію робітників, яка за два дні до цього їздила до Варшави, нібито заарештували у в'язниці на вулиці Млинській. “Треба йти їх визволяти!” — вирішили робітники.
Проте, це була лише чутка. Насправді делегатів ніхто не затримував. Проте натовп вже рушає вперед, а напруження дедалі зростає. До цього мирні гасла поєднуються з дедалі сильнішим обуренням, викликаним зверхністю та байдужістю влади, яка відмовлялася реагувати на вимоги протестувальників. Чимало учасників протесту встигли зайти до будівель Міської народної ради та Воєводського комітету партії й побачити, як там є в середині».
Дослідник додає, що у спогадах очевидців часто згадується й суто людський аспект. Побачивши, як живуть і в яких умовах працюють представники «влади робітників і селян», які сніданки для них накриті, які делікатеси стоять на столах — продукти, яких самі робітники ніколи навіть не бачили. Через люди відчули ще більший гнів і вони роз’юшені рушили далі.
«Частина протестувальників прямує до в'язниці на вулиці Млинській і починає її штурмувати. Зрозуміло, як і будь-яка пенітенціарна установа, вона була оточена високим муром. Проте навпроти саме будувалися житлові будинки. На будівельному майданчику стояла велика драбина, які тоді були звичним обладнанням. Протестувальники забрали її. На архівних фотографіях добре видно, як люди приставляють драбину до муру, піднімаються по ній, перелазять через стіну й потрапляють на територію в'язниці. Відчинивши ворота, вони впускають всередину інших демонстрантів.
Тут варто згадати про позицію начальника в'язниці, який категорично заборонив охоронцям відкривати вогонь по робітниках, що штурмували установу. Завдяки цьому протестувальники змогли проникнути до в'язниці та звільнити всіх ув'язнених — як політичних, так і кримінальних. За свідченням джерел, їх було понад двісті. Крім того, вони захопили зброю зі зброярні, що знаходилася на території в'язниці».
Тим часом інша частина протестувальників, які перебували біля адміністративних будівель, вирушила на вулицю Кохановського – до ненависного для багатьох місця, де органи державної безпеки комуністичної Польщі вчиняли численні злочини проти власних громадян. Павел Речек:
«Прямуючи туди, люди природним чином проходять вулицею Домбровського повз будівлю тодішньої страхової установи. Це був і досі залишається ріг вулиць Міцкевича та Домбровського. На даху цієї будівлі, а також на її верхніх поверхах були встановлені пристрої для глушіння сигналів закордонних радіостанцій. Йдеться насамперед про “Радіо Вільна Європа””, “Голос Америки” та інші голоси вільного світу, які поляки та інші народи Центрально-Східної Європи намагалися слухати, хоча саме через ці глушильні установки це було надзвичайно складно.
Знищення цих пристроїв стало символічним актом неприйняття комуністичної дійсності, її брехні та обмеження доступу до правди. Потім демонстранти прямують на вулицю Кохановського. Саме там за кілька хвилин розгорнеться трагедія, і вулиці Познані спливуть кров’ю».
Влада від самого початку добре знала, як збирається розв’язати цю проблему з протестуючими робітниками у Познані. Для придушення демонстрації та виступу відразу було залучено армію. Командування цим угрупованням було доручене генералу Станіславу Поплавському. Проти робітників, які були озброєні лише частково, було кинуто справді потужне військове угруповання– приблизно про десять тисяч військовослужбовців і чотириста танків. Фактично з цього моменту почалася вже справжня і водночас нерівна битва. Повсталі робітники знищили чи підбили понад 30 танків.
Нічого подібного до всесвітньовідомих подій у Будапешті восени 1956 року ще не було в історії комуністичного блоку. Це був абсолютно винятковий епізод в історії Польщі часів Польської Народної Республіки. Історики відзначають величезний вплив Познанського Червня, цього відчайдушного антикомуністичного виступу робітників на подальший протестний рух поляків, кульмінацією чого стала «Солідарність».
Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник