Станіслав Стемповський — польський міністр УНР і наставник Єжи Ґедройця

Станіслав Стемповський належав до небагатьох польських політиків свого часу, які вважали незалежну Україну не загрозою, а природним союзником Польщі. Він був єдиним польським міністром уряду УНР, підтримував Симона Петлюру, а пізніше став одним із наставників Єжи Ґедройця.

Родина Стемповських.

Біблілтека Варшавського університету

Коли після Другої світової війни Єжи Ґедройць почав переконувати польську еміграцію, що незалежна Україна є необхідною умовою безпеки Польщі, його погляди багатьом здавалися надто сміливими. Проте вони не виникли на порожньому місці. Однією з людей, які сформували таке бачення польсько-українських відносин, був Станіслав Стемповський — міністр уряду Української Народної Республіки та один із найпослідовніших прихильників порозуміння між поляками й українцями.

Польський правник і економіст Адам Праґєр писав про нього:

«Мало хто знає, ким був Станіслав Стемповський, і важко відповісти на це запитання кількома словами. Він, по суті, не був ані політичним активістом, ані вченим, ані письменником. Його мемуари — це єдиний літературний твір. Він не залишив після себе жодних праць із соціальної чи політичної думки, ані квітучої журналістики. Проте він був видатною людиною, можна сказати, винятковою. Найвизначнішим твором його життя був він сам».

Станіслав Стемповський народився 1870 року в селі Гута Чернелівецька на Поділлі, нині це територія Хмельницької області. Він походив із польської землевласницької родини, але зростав серед українського населення. Саме тому Україна ніколи не була для нього абстракцією чи політичним проєктом. Він добре знав місцеве життя, вільно розмовляв українською мовою і рано зрозумів, що система, в якій польська шляхта панує над українським селянством, не має майбутнього.

Станіслав Стемповський був людиною кількох культур і мов. У родині спілкувався польською, на Поділлі — українською, освіту здобував російською мовою, знав французьку та вивчав німецьку. Цікаво, що польську літературну мову він опановував уже під час навчання в університеті в Дорпаті — нинішньому естонському Тарту.

«Це був особливий навчальний заклад. Хоча професорський склад був доволі консервативним, там панував дух великої толерантності. Університет приймав навіть студентів, яких вигнали з інших вишів за політичну діяльність. Сам Станіслав Стемповський тримався дещо осторонь від середовища молодих поміщиків, які марнували батьківські гроші. Саме тоді він усвідомив, що почувається поляком, купив граматику польської мови й свідомо обрав свою національну ідентичність», — розповів історик Тадеуш Цегельський.

Після завершення навчання Станіслав Стемповський переїхав до Варшави, де швидко долучився до активного суспільного життя. Його приваблювали ідеї соціальної справедливості та демократичних перетворень, які поширювалися серед польських інтелектуалів наприкінці ХІХ століття. Він опинився у середовищі, пов’язаному з соціалістичним мислителем Людвіком Кшивицьким. Це була лівиця, яка поєднувала боротьбу за соціальні права із прагненням відновити польську державність. Як пояснює Тадеуш Цегельський, ця традиція істотно відрізнялася від революційного інтернаціоналізму Рози Люксембург.

«Польська соціалістична традиція бачила майбутнє інакше. Людвік Кшивицький обстоював концепцію подвійного визволення: політичного — від російського панування, і соціального — через розширення прав громадян, розвиток профспілок та захист працівників. Це було надзвичайно цікаве середовище. Жінки, яких сьогодні ми назвали б емансипантками або суфражистками, самі вирішували свою долю. Саме там Станіслав Стемповський познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією», — зазначив Тадеуш Цеґєльський.

Втім спокійне варшавське життя тривало недовго. Через підозри у зв’язках із революційними колами його заарештувала російська влада. Після слідства Станіслава Стемповського не відправили на каторгу чи заслання. Суд засудив його до трирічного перебування під наглядом поліції у власному маєтку на Поділлі.

Повернення на Батьківщину стало важливим етапом його життя. Позбавлений можливості відкрито займатися політикою, Станіслав Стемповський зосередився на громадській діяльності. Він організовував кооперативи, сільськогосподарські гуртки, читальні, підтримував освіту та передплачував українські газети для місцевих селян. Водночас допомагав розвивати польські школи. Для нього розвиток обох громад не був суперечністю. Його діяльність принесла помітний результат. Коли революційні події 1917 року докотилися до Поділля, і озброєні банди почали нападати на поміщицькі маєтки, місцеві українські селяни стали на захист Станіслава Стемповського. Сучасники часто згадували цей випадок як доказ того, що взаємна повага здатна виявитися сильнішою за національні та соціальні поділи.

Особливо важливими для формування його поглядів стали події революції 1905 року. Багато польських землевласників сприйняли селянські виступи як аргумент на користь жорсткішої політики щодо українців. Станіслав Стемповський зробив протилежний висновок. Він вважав, що конфлікти виникають не лише через революційну агітацію, а й через багаторічну соціальну нерівність та небажання польських еліт зрозуміти українське суспільство. Саме тоді він почав відкрито критикувати політику польських націонал-демократів щодо українського питання.

Після революції 1905 року Станіслав Стемповський дедалі активніше долучався до громадської діяльності. Він представляв польські інтереси в організаціях, пов'язаних із виборами до Державної думи Російської імперії, водночас різко критикуючи політику польської національної демократії щодо українців. На його переконання, майбутнє польсько-українських відносин неможливе без взаємної поваги та відмови від колоніального мислення. У міжвоєнній Польщі Станіслав Стемповський працював у Міністерстві сільського господарства, де відповідав за створення й розвиток спеціалізованої бібліотеки. Для нього це була не формальна адміністративна посада, а можливість впливати на модернізацію польського села.

«Станіслав Стемповський чудово розумів економічні проблеми аграрної держави і знав, що лише невелика частина польських землевласників справді розумілася на сучасному сільському господарстві. Вести маєток прибутково було дуже складно. Промислові товари коштували дорого, тоді як сільськогосподарська продукція залишалася дешевою. Якщо власник не мав економічних знань або доброго управителя, борги швидко сягали сотень тисяч злотих. Саме тому Стемповський так наполегливо виступав за розвиток аграрної освіти», — пояснив історик.

Він підтримував створення університетських програм, технікумів і професійних шкіл для майбутніх аграріїв, переконаний, що без сучасної освіти польське село не зможе розвиватися. Після падіння Російської імперії Станіслав Стемповський активно включився в українське політичне життя. Він співпрацював із польськими демократичними організаціями в Україні, був обраний до Українських установчих зборів і підтримував тісні контакти з українськими політичними колами.

Особливе місце у його спогадах займає постать Симона Петлюри. Станіслав Стемповський захоплювався його рішучістю, але водночас тверезо оцінював становище Української Народної Республіки. Він описував нестачу зброї, спорядження, єдиного командування та надзвичайно складні умови, у яких українська держава боролася за своє існування.

Для Станіслава Стемповського союз Юзефа Пілсудського і Симона Петлюри був історичним шансом. Він належав до небагатьох польських діячів, які вважали незалежну Україну не загрозою, а природним союзником Польщі. 

Тадеуш Цегельський пояснює, що цей союз був частиною ширшої політичної концепції Пілсудського:

«Прометеїстський проєкт передбачав, що відроджена Польща стане центром співпраці народів, які жили між нею та Росією: країн Балтії, Білорусі й України. Частина цього задуму виявилася нездійсненною, але саме Україна залишалася його ключовим елементом. Симон Петлюра, хоч і не був професійним військовим чи політиком, виявився достатньо далекоглядним, щоб у надзвичайно складний момент прийняти пропозицію Пілсудського».

У 1919 році ситуація залишалася невизначеною не лише для України, а й для Польщі. Західні кордони відродженої польської держави ще не були остаточно встановлені, тривали територіальні суперечки, а на сході майбутнє вирішувалося на полі бою.

Після тривалих переговорів у квітні 1920 року Польща та Українська Народна Республіка уклали політичну й військову угоду, яка увійшла в історію як Варшавський договір.

Саме тоді Станіслав Стемповський став одним із найважливіших польських експертів з українських питань. Завдяки його авторитету серед українських політиків польська сторона запропонувала включити його до уряду УНР. У 1919–1920 роках він обіймав посаду міністра охорони здоров'я Української Народної Республіки, ставши одним із небагатьох поляків в уряді Симона Петлюри.

Тадеуш Цегельський переконаний, що сьогодні ця сторінка історії залишається маловідомою, хоча має велике значення для сучасного польсько-українського діалогу.

«Пам'ять про Станіслава Стемповського фактично повернули із забуття лише останніми роками. Це тривалий просвітницький процес. Не буває так, що одного дня народи раптом починають розуміти одне одного. Завжди знайдуться люди, які захочуть цей діалог зруйнувати. Саме тому Стемповський — зі своїм спокоєм, терпінням і величезною інтелектуальною культурою — міг би бути покровителем польсько-українського порозуміння», — зауважив історик.

Станіслав Стемповський, 1948 рік.

Похід польської та української армій завершився поразкою. Після підписання Ризького мирного договору 1921 року Польща визнала радянську Україну, війська УНР були інтерновані, а союз із Петлюрою фактично припинив існування. Симон Петлюра деякий час залишився на території Польщі. Попри вимоги радянської влади видати його, польський уряд цього не зробив. Деякий час головний отаман УНР був змушений жити напівлегально, постійно змінюючи місце перебування.

За свідченнями істориків, саме тоді Станіслав Стемповський став одним із людей, які допомагали Симону Петлюрі. Кілька місяців він переховувався в будинках Станіслава Стемповського та Генрика Юзевського за мовчазної згоди польської влади. Згодом Петлюра залишив Польщу, переїхавши через Угорщину, Австрію та Швейцарію до Франції. Сам Стемповський пережив і Петлюру, і Юзефа Пілсудського. До кінця життя він залишався активним прихильником польсько-українського порозуміння.

Хоча після Другої світової війни ім'я Стемповського майже зникло з публічного простору. У комуністичній Польщі не було місця для людини, яка була міністром уряду Української Народної Республіки, підтримувала Симона Петлюру, поділяла федеративні ідеї Юзефа Пілсудського та водночас очолювала масонську організацію. Працював у Польсько-українському товаристві, підтримував українську політичну еміграцію, допомагав молодим українським діячам і не змінював свого переконання: Центрально-Східна Європа може бути безпечною лише тоді, коли її народи співпрацюють як рівноправні партнери.

Лише після падіння комуністичного режиму дослідники почали поступово повертати його постать до історії польсько-українських відносин.

Христина Срібняк