Професор Мотика: Прирівнювання УПА до АК не відповідає історичній правді і є морально неприпустимо

У Варшаві пройшла дискусія довкола книжки «Гри пам’яттю. Про історичну політику Польщі, України і Росії».

Зустріч представників АК-WiN та ОУН-УПА поблизу Руди Ружанецької 21 травня 1945 року

foto: wikipedia/public domain

Історична пам’ять дедалі частіше стає не лише предметом наукових дискусій, а й важливим інструментом сучасної міжнародної політики. Польсько-українські суперечки довкола кривавого конфлікту часів ІІ світової війни і післявоєнного періоду, Волині, діяльності ОУН-УПА, операції «Вісла» чи оцінки спільного минулого впливають не лише на двосторонні відносини, а й на реальну політику на лінії Варшава — Київ. Де проходить межа між історичною правдою та політикою пам’яті? Чи можливо досягти порозуміння без замовчування складних сторінок минулого? Такі запитання виринають у книжці «Гри пам’яттю. Про історичну політику Польщі, України і Росії», що на днях вийшла у Польщі в «Літературному видавництві». Це книга у формі розмови публіциста Анджея Бжезєцького з відомим дослідником теми польсько-українського конфлікту, професором Ґжегожем Мотикою, який є науковим працівником Інституту політичних досліджень Польської академії наук.

У Варшаві в Будинку зустрічей з історією пройшла дискусія щодо цієї книжки. Окрім авторів книги «Гри пам’яттю. Про історичну політику Польщі, України і Росії», учасником дискусії був професор Рафал Внук, який є директором Музею Другої світової війни у Ґданську.

Одним із центральних пунктів обговорення було резонансне рішення президента України Володимира Зеленського надати почесне найменування «Героїв УПА» одній з військових частин ССО ЗСУ України. Це, як відомо, викликало скандал і обурення у Польщі та справу з позбавленням українського очільника ордену Білого Орла з боку президента Республіки Польща Кароля Навроцького.

Професор Мотика, повертаючись до цієї справи, висловив поширену у Польщі думку, що Зеленський цілеспрямовано здійснив такий крок, аби здобути політичні дивіденди і що саме українська сторона відповідає за нинішній гострий конфлікт пам’яті з польською стороною. Професор зазначив:

«Ще можна замислюватися, чи 26 травня усвідомлювали всі наслідки й підтексти підписання цього указу, але неможливо було не знати, що це викличе обурення. Найімовірніше, розрахунок був на те, що це обурення згуртує національний табір навколо Зеленського. Тут ще можна сказати, що щось там недооцінили — масштаб проблем і так далі. Однак потім минуло ще кілька тижнів, коли до Варшави приїхав Буданов, коли всі йому сказали, що ситуація погана, що ми очікуємо таких і таких змін.

Це вже було після заяви президента Навроцького про те, що він зробить такий, на мою думку, надто демонстративний жест, але все ж таки жест, на який польський президент має право».

Говорячи про рішення президента Кароля Навроцького позбавити Володимира Зеленського ордена Білого Орла, професор Мотика звертає увагу, що воно було ухвалене саме в контексті відмови української сторони зробити будь-який жест на зустріч у справі надання одному з підрозділів почесного найменування «Героїв УПА». Водночас історик має свої претензії до польського президента, які полягають радше не в тому, що він зробив, хоча, він вважає це помилкою, а в тому, коли він це зробив.

«Він міг ще зачекати до завершення цієї конференції в Ґданську з питань відбудови України. І очевидно, що, зробивши це саме тоді, коли зробив, він хотів завдати удару як по престижу президента Зеленського, так і по престижу уряду Дональда Туска. Це очевидно. Адже, якби йому не йшлося про друге, то він просто ухвалив би це рішення на тиждень пізніше або, наприклад, 11 липня. Якби це сталося тепер, у цю суботу, ви можете собі уявити, яке символічне значення це мало б. І тоді ніхто не зміг би закинути президентові Навроцькому, що це рішення було ухвалене не з огляду на історію та пам’ять про жертв», — сказав професор.

Натомість Анджей Бжезєцький закликає польську сторону у цьому конфлікті довкола минулого з Україною до тверезого підходу з огляду на національні інтереси Польщі у світлі сьогодення і майбутнього. Він каже:

«Варто пам’ятати про необхідність відокремлювати питання суперечок між істориками, а також між народами, питання історичної пам’яті тощо від поточних інтересів сучасної польської держави, її стратегічних інтересів і від того, якими ми хочемо бачити наші відносини із сусідами через п’ять чи десять років.

Яким сусідом ми хочемо бачити Україну? Чи хочемо мати сусіда, який ображений на нас, роздратований, травмований війною тощо? Чи хочемо мати сусіда, з яким можемо вести діалог? Чи хоче Польща бути країною, яка в Європі виступає проти України?

Тож мені здається, що зараз — хоча це й неможливо — я б хотів, аби обидві сторони зробили певну паузу в цій дискусії. Також неправильно пов’язувати військову чи стратегічну підтримку України з цією проблемою, адже це два різні виміри. Тут йдеться про щось значно більше — про майбутнє, а не лише про минуле».

Зі свого боку, професор Рафал Внук вважає, що, глорифікуючи ОУН-УПА, Україна ставить під питання подальшу євроінтеграцію. На його переконання, Польща повинна використати всі доступні важелі, аби Київ відмовився від цього і польське вето повинно розглядатися як остаточний аргумент у цьому питанні. Професор зазначає:

«Ми можемо дискутувати про те, що сталося на Волині: чи був це геноцид, чи етнічна чистка, чи воєнний злочин. Це суперечки щодо визначень — важливі, суттєві. Але, з моєї точки зору, питання полягає в іншому. Чи українська держава бере за взірець, чи визнає своїми ті цінності, які уособлював рух, що був глибоко антидемократичним, якщо не тоталітарним, глибоко націоналістичним, і який практично ні в чому не перетинається з тим, що ми сьогодні вважаємо європейськими цінностями.

Питання полягає в тому, чи з таким історичним багажем можна вступити до Європейського союзу. На мою думку, тут можуть виникнути проблеми. І зараз ми перебуваємо в ситуації, коли Волинь дає нам підстави поставити питання: чи ми, поляки, є спільнотою інтересів, чи спільнотою цінностей? Якщо ми є лише спільнотою інтересів, тоді ведемо жорсткий торг за принципом "послуга за послугу".

Якщо ж ми будуємо стратегічну спільноту, тоді можемо мислити за принципом: щось за щось. Гаразд, ми підтримаємо вас своїм голосом, але за певних умов. Або ж важливішим є те, щоб ви були в Європейському союзі, нехай навіть із певними обмеженнями, ніж залишалися поза ним, тому що це відповідає нашим інтересам.

І тут виникає дуже цікава річ. Адже з цієї нагоди виявилося, що нашим найбільшим і найефективнішим козирем є наше членство в Європейському союзі. Адже що ми сьогодні можемо зробити з Україною? Ми можемо не дозволити їй вступити до ЄС».

Тим часом професор Мотика переконаний, що у загостренні суперечки довкола УПА винен Київ, який своїм рішенням про надання почесного найменування на честь цього формування вирішив розпочати баталію з метою просунути в ЄС своє бачення цієї сили і її ролі у польсько-українському конфлікті в роки Другої світової і післявоєнний період.

«Розпочалася гра за Європейський союз і за те, якою буде історія України на книжкових полицях Парижа, Лондона чи Берліна. І з української точки зору було вирішено: вибачте, але жодного визнання Волині не буде, тому що, на думку української сторони, жодного Волинського злочину не було. УПА була таким самим формуванням, як Армія Крайова, таким самим формуванням, як французький, норвезький та інші Рухи опору, а можливо, навіть кращим.

Готовий посперечатися, що незабаром з’являться саме такі оцінки. Мовляв, злочини УПА нічим не відрізнялися від злочинів Армії Крайової чи інших військових формувань. І ми можемо цитувати не лише українських авторів, а й польських публіцистів, які саме так і стверджують. У цьому сенсі, якщо тут ідеться про історію, то це суперечка про те, що буде написано в європейських підручниках щодо подій на польсько-українському прикордонні часів Другої світової війни.

І ті, хто сьогодні каже: "Не втягуймося в цю суперечку, не говорімо про це", насправді погоджуються з тим, щоб знак рівності між Армією Крайовою та УПА став моральною й історичною нормою», — каже професор.

Дослідник категорично протестує проти такого підходу:

«З історичного погляду це неправда, а з морального — таке прирівнювання взагалі є неприпустимим. Я говорю це не тому, що я поляк, а тому, що міг би зараз виголосити довгу промову про принципові відмінності між Армією Крайовою та УПА. Починаючи з того, що Армія Крайова була понадпартійною армією, тоді як УПА була військовим формуванням однієї радикально-націоналістичної політичної структури, яка просто фізично ліквідовувала всіх політичних конкурентів, якщо вони не підкорялися її владі. Армія Крайова ніколи не здійснювала настільки масштабної, масової геноцидної етнічної чистки.

Одразу озвуться ті, хто згадає про таких командирів "Огєнь" і "Бури". Перепрошую, але злочини "Огня" і "Бурого" такого рівня і такого масштабу — це те, що має на своїх руках практично кожен сотенний на Волині та в Східній Галичині, а таких сотенних було понад сто.

Ми навіть не здатні перелічити всі їхні прізвища. Саме в цьому полягає різниця масштабів. Якщо польські публіцисти говорять на польському телебаченні, що Армія Крайова дорівнює УПА, то що це означає? Вони говорять таке у Варшаві. А тут, на цих вулицях Варшави, кров повстанців стікала до каналізаційних колекторів. Невже ми справді вважаємо, що кров тих повстанців, які тут загинули, є такою самою, як кров тих, хто 11 липня 1943 року напав на польські села? Адже саме такий висновок безпосередньо випливає з прирівнювання Армії Крайової до УПА».

Ґжегож Мотика при цьому не каже, що УПА не воювала проти німців і совєтів, але це не може бути індульгенцією за іншу сторону її діяльності. Професор наголошує:

«Я не заперечую того, що УПА боролася за незалежність України, і вже давно повторюю це всупереч польським націоналістам. Я не заперечую того, що її бійці мужньо й відважно воювали проти совєтської влади. Але ці масові злочини не можна виправдати, тому що це суперечить і тим європейським цінностям, про які говорив Рафал Внук.

Я побоююся або припускаю, що українська влада дійшла висновку, а можливо, й сама повірила у таку версію історії, яка стверджує, що існувала певна моральна й злочинна "нічия". Проте я побоююся, що нам фактично було нав’язано саме таку історичну битву — з розрахунком на українську перемогу, і саме як елемент тієї "м’якої сили" (soft power), яка має стати складовою того, що саме Україна, а не Польща, буде найважливішою державою регіону в межах Європейського союзу».

Водночас Анджей Бжезєцький не погоджується з думкою Ґжегожа Мотики, що Україна може бути важливішою за Польщу у ЄС. І наголошує, що головна загроза для Польщі — це неоімперська Росія, і Варшава повинна пам’ятати, що в її життєво важливих інтересах — підтримка боротьби українців з Москвою. Він каже:

«Це міраж, що Україна хоче бути тут якимось головним гравцем. Україна перебуває на піднесенні після своїх останніх тактичних перемог над Росією — і це дуже добре. Проте є мільйон причин, не лише історичних і не лише пов’язаних із відсутністю осмислення чи переоцінки минулого, через які сьогодні Україна є своєрідною парією у Європі. Це і проблема бідності суспільства, і проблема корупції, і, зрештою, можна дуже довго перелічувати інші чинники.

Не можна сказати, що в довгостроковій перспективі Україна випереджає Польщу. Але я хотів би сказати ще ось що. Звертаючись до цих великих категорій трагедії, я повністю підписуюся під усім, що говорив Ґжегож: про кров, про поляків, про необхідність пам’ятати про жертви. Я з усім цим погоджуюся. Проте сьогодні, зараз, люди гинуть в Україні. І або ми починаємо змагатися в тому, хто менше допомагає Україні, адже, на жаль, сьогодні саме таке змагання й відбувається, хто дає менше, хто допомагає менше. І тоді ми фактично погоджуємося на те, щоб людей в Україні гинуло ще більше. І я не знаю, чи найкращою формою пам’яті та вшанування жертв Волині сьогодні є згода на ще більше нещастя й смерті».

Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.

Матеріал підготував Назар Олійник