Українська Служба
Додати як бажане джерело в Google

Додайте нас до пріоритетних джерел у Google, щоб наші новини відображалися у Вас на початку результатів пошуку.

Гомер Гуцульщини — Станіслав Вінценз

14.08.2026 21:00
Станіслав Вінценз дивився на польсько-українське пограниччя передусім через людей, культуру і пам’ять. Народжений у Східній Галичині, він зробив Гуцульщину центром своєї творчості, зберіг у «На високій полонині» її багатомовний і багатокультурний світ, а згодом став одним із важливих співрозмовників Єжи Ґедройця. Для Вінценза діалог означав здатність чути іншого, приймати відмінність і шукати спільне — переконання, яке він зберіг навіть після втрати своєї батьківщини.
Stanisław Vincenz
Stanisław VincenzVincenz.pl/domena publiczna

Станіслав Вінценз — польський письменник, філософ, етнограф і гуманіст, народжений у Східній Галичині. Більшу частину свого життя він присвятив Гуцульщині, її культурі, пам’яті та усній традиції. Його багатотомна епопея «На високій полонині» стала одним із найважливіших польськомовних творів про цей регіон. Вінценз також був близьким співрозмовником Єжи Ґедройця і одним із тих інтелектуалів, які впливали на формування його бачення України та польсько-українських відносин.

Станіслав Вінценз народився 1888 року в Слободі Рунгурській неподалік Коломиї. Значну частину дитинства провів у Криворівні на Гуцульщині, де його дідусь мав маєток. Саме тут Вінценз зростав у багатокультурному середовищі, де поруч жили українці, поляки, євреї, вірмени та представники інших спільнот.

Гуцульський світ він пізнавав не як сторонній спостерігач. Він чув місцеву говірку, знав фольклор, обряди, звичаї та вірування. Цей досвід згодом став фундаментом його письменницької роботи.

Літературознавець Анджей Станіслав Ковальчик наголошує, що зв’язок Вінценза з Гуцульщиною був значно глибшим за етнографічний інтерес.

«Він народився в Карпатах, його нянькою, годувальницею була гуцулка, і, ймовірно, спочатку він навчився саме гуцульської говірки. Це був світ його раннього дитинства, його першого входження в культуру».

За словами Ковальчика, ще до знайомства з польською культурою та західноєвропейською університетською традицією Вінценз увійшов у світ вірувань, звичаїв і духовності карпатських горян. Саме тому, коли він почав усвідомлювати себе письменником, Гуцульщина стала природним предметом його творчості.

Освіта Вінценза формувалася у важливих інтелектуальних центрах тогочасної Центральної Європи. Він навчався у Львові, де вивчав право, біологію, санскрит, психологію та філософію, а докторський ступінь з філософії здобув у Відні.

Професорка Ева Пачовська наголошує на значенні Львова для формування Вінценза як інтелектуала. На її думку, це було місто, де модерність постійно зустрічалася з історією, а нові наукові та мистецькі ідеї швидко входили в місцеве культурне життя.

«Львів тоді справді був столицею польської модерності — важливим осередком культури, науки й літератури. Це було унікальне місце зустрічі модерності з історією».

Саме з цього середовища вийшов Вінценз — людина, яка одночасно знала європейську філософську традицію і культуру карпатського пограниччя.

Його біографія була пов’язана не лише з літературою. Під час Першої світової війни він служив в армії, а після відновлення незалежності Польщі працював у військовій юстиції. У 1920 році йому довелося ухвалювати рішення щодо групи молодих робітників, заарештованих за підозрою в більшовизмі. Він розмовляв із ними всю ніч, а вранці відпустив.

Згодом Вінценз працював у польському ПЕН-клубі, перекладав Волта Вітмена, дружив з Ярославом Івашкевичем, Казімєжем Вєжинським та іншими польськими письменниками. Проте поступово повертався до Гуцульщини, де почав записувати й осмислювати історії, які до того переказував усно.

Важливу роль у цьому рішенні відіграв швейцарський філософ Рудольф Марія Гольцапфель. Саме він переконав Вінценза записувати гуцульські оповіді.

Так поступово народжувався його головний твір — багатотомна епопея «На високій полонині».

Перший том вийшов 1936 року у варшавському видавництві. Оригінальний рукопис був величезним: перший том налічував понад 500 сторінок, тому для видання його скоротили.

«На високій полонині» часто називають головним твором життя Вінценза. Письменник працював над ним десятиліттями, а гуцульський світ поступово перетворився в його творчості на простір для роздумів про людину, свободу, добро і зло.

Перший том вийшов напередодні Другої світової війни — у час, коли Європа вже рухалася до катастрофи. На цьому тлі особливо виразною стає одна з центральних ідей Вінценза: світ має свій лад, а людське життя є частиною природного та космічного порядку.

Анджей Станіслав Ковальчик вважає, що досвід Європи 1920–1930-х років неможливо повністю відокремити від світогляду письменника.

«Вінценз був не лише почесним гуцулом, а й європейцем, який добре знав кілька європейських мов, багато подорожував — до Англії, Німеччини, Австрії, Франції. Він уважно стежив за тим, що відбувається навколо, і добре відчував пульс Європи».

Спостерігаючи за посиленням авторитаризму в Європі, Вінценз поступово відходив від політичної діяльності. Його відповіддю на кризу епохи дедалі більше ставала робота інтелектуала і письменника.

У наступних томах «На високій полонині» тема зла стає ще виразнішою. Вінценз показує, що порушення природного та морального порядку має наслідки для всієї спільноти. Один із центральних конфліктів другого тому пов’язаний із вирубуванням лісу. Величезні лісові угіддя скуповують і знищують заради прибутку. Коли ліс перестає затримувати воду, гірські потоки виходять із берегів, а повінь стає катастрофою для людей. Так Вінценз говорить про значно ширшу проблему: про людську пиху і переконання, що людина може безкарно підпорядкувати собі природу.

Водночас «На високій полонині» є книгою про свободу. У ній гуцульська громада постає як спільнота, яка прагне зберегти власний спосіб життя та чинить опір визискуванню.

«Тема свободи, вільності, опору агресорам і визискувачам — одна з центральних у Вінценза», — зазначає Ковальчик.

Письменник показує конфлікт між вільними гуцулами та силами, які прагнуть підпорядкувати їх собі. У цьому протистоянні він бачив універсальну проблему, особливо важливу для ХХ століття: де проходить межа між владою і свободою людини.

Одна з особливостей «На високій полонині» — поєднання локальної культури з античною традицією.

Професорка Ева Пачовська звертає увагу на те, як Вінценз працює з гуцульськими переказами та образами героїв.

«Одним вухом Вінценз слухає оповіді гуцульських горян про опришків, про розбійництво, про людей, які мають власний кодекс честі й ведуть свою боротьбу за певний лад світу. А друге його вухо спрямоване до Гомера, до античних героїв і давніх оповідей про героїчні постаті».

Гуцульські герої в його книзі набувають майже міфічних рис. При цьому письменник не відриває їх від конкретного місця — Карпат, їхньої історії, мови та пам’яті.

«З одного боку, це оповідь про конкретне місце — Карпати, його історію та пам’ять. А з іншого — Вінценз включає цю локальну пам’ять, місцеву й народну культуру в простір універсальної світової культури».

Саме в цьому поєднанні локального та універсального Пачовська бачить одну з головних мистецьких особливостей Вінценза.

Для розуміння місця Вінценза в польсько-українському діалозі важливо вийти за межі його літературної творчості. У польській історії ХХ століття «українське питання» часто розглядали передусім крізь призму політики: територій, державності, Східної Галичини, національних конфліктів і польсько-українських відносин. Вінценз дивився на цю реальність передусім через людей і культуру. Гуцульщина для нього була простором співіснування різних народів і мов. У його спогадах та художніх творах поруч існують українці, поляки, євреї та представники інших спільнот. Особливе значення мала багатомовність цього світу.

Ковальчик наголошує, що навіть після того, як Вінценз сам став вигнанцем і втратив батьківщину, він не відмовився від переконання у можливості співіснування різних культур.

«Вінценз намагався врівноважити реальність воєнних конфліктів ХХ століття, підкреслюючи ідеалістичний елемент, від якого просто не міг відмовитися: переконання, що люди колись зможуть співіснувати, порозумітися, говорити різними мовами».

Вінценз був також важливим співрозмовником Єжи Ґедройця — редактора паризької «Культури».

Вони познайомилися ще до Другої світової війни, а після війни відновили контакти 1946 року за посередництва Єжи Стемповського. Згодом Вінценз став одним із важливих радників Ґедройця: читав тексти, які планувалися до публікації, рекомендував авторів, допомагав встановлювати контакти з письменниками та літературознавцями.

У «Культурі» він публікував фрагменти «На високій полонині» та свої есеї. В архівних матеріалах його навіть описують як учасника своєрідної «невидимої редакції» журналу.

Його присутність у колі «Культури» важлива і для історії польського осмислення України: Вінценз допомагав Ґедройцю дивитися на українську проблематику не лише крізь політичні конфлікти, а й через культуру, історичну пам’ять і досвід людей.

Ще один важливий ключ до світогляду Вінценза — його двотомне зібрання есеїв, нарисів, роздумів, літературно-культурологічних текстів і спогадів «Po stronie dialogu».

Книгу підготував до друку син письменника Анджей Вінценз уже після смерті автора. Сам Станіслав Вінценз помер 1971 року, а обидва томи вийшли у Варшаві 1983 року.

Для Вінценза діалог був значно більшим за обмін інформацією. Це спосіб подолати страх, відчуження і ворожість.

«Діалог — це порозуміння, контакт із людьми, розуміння їхньої інакшості, подолання ворожості, відчуження, ненависті та страху».

За словами Анджея Зємільського, Вінценз був неперевершеним оповідачем, а розмова була невіддільною від його способу бачити світ.

«Це не просто спогади про інших людей — це спогади про самого себе разом з іншими людьми».

У цьому підході поєднувалися антична філософська традиція, народна мудрість, фольклор і академічна культура. Для Вінценза вони не існували окремо.

«Вінценз поєднував людську культуру, поєднував етнос і академічну науку в одне ціле. Так він хотів бачити світ. І саме за допомогою цього хотів його інтерпретувати».

Станіслав Вінценз залишив по собі значно більше, ніж літературний портрет Гуцульщини. Його творчість зберегла світ, у якому різні мови, культури та релігійні традиції могли співіснувати в одному культурному просторі.

Він дивився на Гуцульщину зсередини, але водночас бачив її як частину ширшої європейської історії. У його книжках локальна пам’ять зустрічається з Гомером, народна оповідь — із філософією, а досвід конкретної спільноти — з універсальними питаннями свободи, відповідальності, добра і зла.

Саме тому Вінценз залишається важливою постаттю для розмови про Україну та Польщу. Його спадщина нагадує, що культура прикордоння складається не лише з конфліктів і політичних кордонів. Вона також народжується з багатомовності, пам’яті, взаємного слухання і здатності бачити в іншому не загрозу, а співрозмовника.

Матеріал підготований на основі архівних записів Польського радіо / опрацювала Христина Срібняк