«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітні традиції державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто ПРОГОЛОШУЄ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення самостійної української держави – УКРАЇНИ».
Ці кілька рядків тексту, з яких складається Акт проголошення незалежності України, за який 24 серпня 1991 року проголосували 346 депутатів Верховної Ради тоді ще УРСР, засвідчили перед світом народження нової держави на політичній карті світу — України. Держави, яка стала найбільшою за площею країною Європи з населенням понад 52 мільйони людей. А вже 1 грудня того самого року українці на референдумі категорично й рішуче висловилися за незалежність України: понад 90% тих, хто взяв участь у голосуванні, підтвердили рішення, ухвалене Верховною Радою 24 серпня.
Що відбувалося того вікопомного 24 серпня 1991 року? Які чинники та які люди стояли за проголошенням незалежності? Про це та багато для програми «У дзеркалі історії» розповів професор Юрій Шаповал — провідний український дослідник історії ХХ століття з Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені Івана Кураса НАН України.
Назар Олійник: Юріє Івановичу, наскільки рішення про прийняття Акту про державну незалежність України було реакцією на путч ГКЧП, а наскільки результатом цього процесу, який визрівав і відбувався вже у попередній період, маю на увазі передовсім прийняття 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет?
Юрій Шаповал: Тут безумовно ми можемо говорити, що це рішення, цей акт відновлення української незалежності був якби на перетині двох чинників. З одного боку, це був результат цієї ситуації, визрівання національно-демократичного руху. І от згадана Вами Декларація про державний суверенітет, яка була прийнята 16 липня 1990 року, вона про це свідчила.
Потім треба згадати Революцію на граніті, треба згадати виступ студентів, який призвів до відставки уряду. Піднесення Народного Руху — це також було надзвичайно масштабне явище. Треба теж згадати про діяльність Народної Ради в парламенті, тобто фракції, яка протистояла комуністам.
А другий фактор, про який не можна не сказати — це серпневий путч, заколот у Москві, спроба цього комітету, який хотів запровадити надзвичайний стан по всьому Радянському Союзі. Ця провокація путчистів, їхній виступ став теж каталізатором. Чому? Тому що він дуже виразно показав небезпеку збереження Радянського Союзу. І це була загроза силового реваншу. Вони самі на це не розраховували, але путчисти остаточно дискредитували союзний центр. Путч, таким чином, став ферментом, став детонатором, який змусив політичну еліту негайно діяти.
Н.О.: Повертаючись на декілька днів перед подіями 24 серпня 1991 року: зрозуміло, що путч ГКЧП розвивався і відбувався в Москві. Весь світ слідкував уважно за тим, що там відбувалося в серці “червоної імперії”. В тіні, зрозуміло, залишалися інші частини СССР, а зараз нас цікавить Київ. Чимало говориться про те, як цей путч відбувався в Києві. Він був майже непомітний, і є лише згадка про історію хитрої гри Леоніда Кравчука, тодішнього спікера Верховної Ради з головою путчистів генералом Варєнніковим. Як Ви бачите Кравчука в цій ролі, коли він опинився між двох вогнів? Чи путч взагалі в Києві міг відбутися незалежно від подій в Москві?
Ю.Ш.:Бачите, тут був один дуже серйозний фактор. В Україні був один мільйон двісті тисяч вояків радянської армії. Це була така серйозна мілітаризована зона.
Я дуже добре пам'ятаю, як були заведені ці військові частини до Києва. Вони абсолютно мовчазно заходили, але було ясно, що це натяк для всього населення, в тому числі і для політиків, і для Кравчука також це теж був сигнал.
Що стосується самої особи Кравчука, то, безумовно, він блискуче поєднував з собі дві ролі. З одного боку, це роль такого майстерного модератора, який міг знаходити контакти з різнополюсними політичними силами, як не дивно. І з іншого боку — це був прагматичний політик, який діяв, виходячи з поточного моменту, витискав з цього моменту максимум можливого.
Якщо говорити про те, як визначають Кравчука, багато хто з коментаторів, з політологів називають його суверенкомуністом або навіть націоналкомуністом.
Я думаю, що це не зовсім точні визначення. Я думаю, що ці дві якості, про які я сказав, вони його визначали. Чому? Як модератор він філігранно грав між опозицією і “групою 239”, цією комуністичною групою, яка була в парламенті.
І завдяки Кравчуку не сталося такого силового протистояння або розколу парламенту. Він майстерно маневрував.
А друга оця якість — це якість його як прагматичного політика. Він дуже чітко зрозумів, що Радянський Союз розвалиться, що збереження тієї моделі союзу, яку Горбачов там уже пропонував в агонії, воно неможливо. І Кравчук почав переконувати комуністичну більшість проголосувати за проголошення незалежності.
Як Ви розумієте, його позиція, як голови Верховної Ради, надала у цьому всьому процесу легітимності, і вона, як би, умиротворила, заспокоїла оцю консервативну частину.
Н.О.: Ви сказали про Леоніда Кравчука як про модератора. От він був радше модератором процесу, кульмінацією чого стало 24 серпня 1991 року і надзвичайне засідання Верховної Ради, чи він був, скажімо так, головним ініціатором всього цього, звичайно, граючи в свою гру з Народною Радою, з демократичною групою депутатів Верховної Ради?
Ю.Ш. Ну, бачите те, що відбувалося тоді в Верховній Раді — я це дуже добре пам'ятаю — це взагалі був небачений сплеск. В Києві цей момент я переживав. Люди ходили по Києву з портативними радіоприймачами і слухали прямий репортаж, який ввівся прямо з Верховної Ради, і слухали це засідання, ловили буквально кожне слово. Тобто, увага до цього була прикута страшенно величезна, тому що були дуже палкі дискусії. Була дуже висока напруга в залі, і атмосфера коливалася від страху до піднесення. Це було не все так просто.
Народна Рада, тобто демократи, демократична опозиція, вони вимагали негайного проголошення незалежності, заборони КПУ і створення власних Збройних Сил. А коли вже сталася ця поразка путчистів, комуністична більшість, оця “група 239”, звісно, була деморалізована.
Я Вам скажу, що я розмовляв з кількома їхніми представниками тоді у парламенті. Я їх запитував: “чому ж ви голосували за незалежність”? І знаєте, як пояснили ці комуністи? Вони дуже просто пояснили: “ми хотіли позбутися Горбачова”. Вони Горбачова просто ненавиділи. Це було видно, і вони цього не приховували. Таким чином, оця комуністична номенклатура, вона вбачала в проголошенні незалежності можливість врятуватися від цих ідіотських інвектив з московського центру, зберегти посади, контролювати ситуацію вже в новій державі. А потім Бог його знає, надіялися, що може ця держава впаде, і вони знову будуть при владі, а Горбачова не буде. Тому вони голосували так.
І не забуваємо ще одну річ. Була ж пропозиція винести Акт на загальнонаціональний референдум 1 грудня 1991 року. Ну, от ці аргументи, вони власне і спрацювали, і логіка була от такою — і в одній групі, і в іншій. Вони зійшлися, хоча здавалося, що вони ніколи не можуть вони зійтися, а вони зійшлися на цьому рішенні — 346 голосів за незалежність.
Н.О.: Як повставав сам текст Акту проголошення незалежності? Його авторами називаються депутати від Народної Ради: Левко Лук'яненко, Степан Хмара, Дмитро Павличко й інші. Як створювався цей історичний документ?
Ю.Ш.: Ну, я був знайомий з Левком Григоровичем Лук'яненком, так якось сталося. Я тоді підпрацював на телебаченні, на ІСTV, навіть я програму зробив тоді про нього. І ми говорили з ним про це неодноразово. По-перще, він не приховував, що цей сам документ писався, як він висловлювався, на коліні вранці 23 серпня 91-го року.
Щодо авторів, то автором був Левко Лук'яненко і Леонтій Сандуляк. Цього персонажа менше знають. Це був один із основників Народного Руху України — перший його голова в Чернівецькій краєвій організації, перший посол України в Румунії. І вони написали цю першу версію. А тоді на доопрацювання ця версія потрапила в руки кількох осіб. Я точно знаю, що це був Дмитро Васильович Павличко, тому що Павличко мені про це сам розповідав. Це був Ігор Юхновський і В'ячеслав Чорновіл.
І от вони були там, і інші якісь пропозиції ще, але оці люди, вони виправили. І в чому правка полягала? Вони просто — оце мені Лук'яненко говорив — просто викинули якісь радикальні чи ідеологізовані формулювання. Бо Левко Лук'яненко, Ви знаєте, 27 років в неволі провів. Там був вирок смерті, він в камері смертників відсидів — потім відмінили цей вирок.
Тобто, він був людина, ну, направду, такої долі драматичної досить, але людина мужня. Тому він був схильний до такого ригоризму. А оці люди, яких я назвав, вони вилучили радикальні чи такі ідеологізовані формулювання, щоб забезпечити максимальну кількість голосів, щоб якби не було такої гостої реакції на текст.
Тобто, оця дипломатія перемогла, коли вони змогли після першої версії оці речі врегулювати. Ну, і ще, може, цікаво буде тим, хто не знає — у Левка Лук'яненка саме 24 серпня День народження. Це так зійшлося, він народився в один день з відродженням незалежності України.
Н.О.: Ми от зараз говоримо і крутимося довкола, власне, політиків, депутатів, довкола людей, які творили цей Акт. А от, з іншого боку, теж був український народ, була вулиця, яка була стихією. Тобто, 24 серпня 1991 року можна говорити про певну синергію. Це було так, що приймався цей Акт, писався і приймався в якомусь вакуумі, в якихось умовах кабінетного характеру, але теж десятки тисяч українців з сині-жовтими прапорами стояли і вимагали, власне, прийняття цього Акту, а потім символізмом стало внесення, власне, великого синьо-жовтого прапору, який був з українцями під час подій ГКЧП у Москві, з яким вони були на барикадах.
Ю.Ш. Ну, безумовно, я пам'ятаю це дуже-дуже добре. Я навіть ходив під Верховну Раду. Вулиця відіграла роль потужного пресингового чинника. Розумієте, от те, що потім сталося, і Майдани наші — це все було невипадково. Це все зароджувалося саме в той момент. Я дуже добре пам'ятаю мітинг під стіноми Ради 24 серпня, коли там скандувалися ці гасла на підтримку незалежності, тобто, це був емоційний моральний тиск на депутатів, можна так сказати, особливо на комуністів.
Сама присутність такої кількості людей, які були на вулиці біля Верховної Ради, вона для цієї депутатської більшості, для цих лівих сил, вона не давала їм можливості і затягнути розгляд цього питання, ні звести все до формальних заяв, тому що було ясно, що або люди їх не випустять, або щось відбудеться дуже для них неприємне. Тобто, оцей пресинг вулиці, він абсолютно був, і це те, що неможливо було ніколи в Москві.
А тут голос народу, в прямому сенсі слов — не в іронічному, не в метафоричному — а в прямому сенсі слова, от він був почутий депутатами Верховної Ради от тоді, 24 серпня. І так народжувалося це рішення про відновлення української державності.
Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник