Професор Бруський: Прихід до влади Пілсудського міг стати останнім імпульсом, що спонукав Кремль віддати наказ вбити Петлюру

Про вбивство Головного отамана Армії УНР і голови Директорії УНР в екзилі Симона Петлюри та роль Москви у цьому — розмова з професором Яном Яцеком Бруським (Яґеллонський університет).

Пілсудський і Петлюра на тлі палацу Бельведер у Варшаві (фрагмент колажу з пленерної виставки «Юзеф Пілсудський та Симон Петлюра — творці польсько-українського союзу 1920 року», авторства професора Станіслав Стемпіня та к.і.н. Яцека Магдоня з ІНП)

foto:https://muzeumsp.pl/wydarzenia/jozef-pilsudski-i-symon-petlura-tworcy-sojuszu-polsko-ukrainskiego-1920-roku/

Цьогоріч виповнилося 100 років від часу загибелі Симона Петлюри. Смерть цього видатного діяча Української революції 1917—1921 років від куль атентатника досі криє в собі чимало запитань, які не мають однозначних відповідей. Голова Директорії УНР в еміграції та Головний отаман Армії УНР був застрелений на вулиці Расіна в Парижі 25 травня 1926 року. Вбивцею був єврейський анархіст Самуїл Шварцбард, але версія, озвучена ним на суді, про те, що він діяв самостійно, керуючись особистими мотивами помсти, одразу викликала чималі сумніви. Шварцбард переконував, що вбив Петлюру через його нібито відповідальність за антиєврейські погроми в Україні. Водночас є чимало свідчень і обставин, які вказують на можливий зв’язок вбивства з червоним Кремлем, а сам Шварцбард міг бути лише знаряддям у чужій грі.

Попри поразку визвольних змагань, Петлюра залишався ворогом, і то ворогом небезпечним для Совєтського Союзу. Він діяв в еміграції і мав плани протибольшевицької боротьби, зокрема сподівався на підтримку Польщі, попри гіркоту невдачі польсько-українського союзу 1920 року. Симон Петлюра покладав великі надії на Юзефа Пілсудського та відновлення їхнього союзу, відомого як Варшавська угода 1920 року. І власне така нагода, здавалося, визріла, коли в результаті Травневого перевороту 1926 року Пілсудський знову став на чолі Польщі. Але цей шанс обірвали кулі вбивці на паризькій вулиці.                    

Цю справу для програми «У дзеркалі історії» прокоментував професор Ян Яцек Бруський із Яґеллонського університету — автор таких монографій, як: «Петлюрівці. Державний центр Української Народної Республіки в еміграції, 1919—1924» та «Між прометеїзмом і реалполітік. II Річ Посполита щодо Совєтської України у 1921—1926 роках».

Професор Бруський, говорячи про руку Москви в цьому політичному вбивстві, зазначає, що це припущення, і що твердих документальних доказів цього не має.

Водночас він навів аргументи на користь того, що Самуїл Шварцбард діяв як більшовицький агент, коли застрелив з револьвера Симона Петлюру на паризькій вулиці. Професор каже:

«Особисто для мене найбільш переконливим доказом, є свідчення відомого перебіжчика Пєтра Дєрябіна, офіцера КГБ, який вже після Другої світової війни давав свідчення спеціальній комісії Сенату США. Там він чітко сказав, що саме на найвищих щаблях московського апарату КГБ було загальновідомо, що совєтські спецслужби організували дві показові операції на території Франції.

Перша — це дещо пізніше викрадення російського білогвардійського генерала Алєксандра Кутєпова, а друга — саме вбивство Петлюри. Він чітко говорив, що ці операції фактично наводилися як приклад чекістських дій, совєтських операцій на Заході. Ми знаємо, що подібні замахи в той самий час готувалися і проти інших діячів антибільшовицької еміграції. У цьому випадку я маю на увазі не українських емігрантів, а грузинських. Приблизно в той самий час, коли було здійснено замах на Петлюру, готувався замах і на іншого антибільшовицького діяча — посла демократичної Грузії в Стамбулі Сімона Мдівані. Його безпосередньо замовив Лаврєнтій Берія, який на той час був заступником начальника ГПУ в Грузії.

І цей замах, фактично вже підготовлений, майже остаточно узгоджений і готовий до здійснення, в останню мить було скасовано. Ймовірно, для того, щоб не створювати враження якоїсь серії замахів, скоординованої акції терору. Вони хотіли дещо приховати слід, який вів до Москви, бо на той час Петлюра вже загинув».

Щодо особи атентатника історик зазначив наступне:

«Залишається дискусійним питання щодо самого замаху, тобто чи був свідомим агентом ОГПУ Самуїл Шварцбард. Мені здається, що, радше за все, це була психічно неврівноважена людина, якою вміло маніпулювали совєтські спецслужби. Ми бачимо сліди діяльності цих агентів в оточенні Шварцбарда».

Співрозмовник програми «У дзеркалі історії» говорить про ймовірну пряму кореляцію між приходом до влади у Польщі Юзефа Пілсудського та рішення ліквідувати у Франції Симона Петлюру так:

«Тут постає, як мені здається, цілком слушне основне застереження: було дуже часу мало, бо менше двох тижнів, аби підготувати подібний замах, який все ж вимагав дуже багатьох попередніх підготовчих заходів.

Втім цю проблему, як мені здається, можна досить переконливо пояснити. Особисто я переконаний, що підготовка до замаху тривала значно довше, що Петлюра перебував на прицілі совєтських спецслужб, ймовірно, щонайменше від початку 1926 року, якщо не раніше.

Натомість інформація про те, що Пілсудський переміг у Варшаві і що ця перемога була просто захоплено сприйнята українською еміграцією, стала тим останнім імпульсом, який спонукав совєтське керівництво віддати наказ про здійснення вбивства».

Дослідник наголошує, що рішення про ліквідацію колишнього Головного отамана армії УНР, ймовірно, визрівало довший час і було пов’язане з двома процесами, які розвивалися паралельно. Професор зазначає:

«З одного боку, щонайменше від осені 1925 року на столи кремлівських керівників регулярно надходили звіти про те, що невдовзі у Варшаві відбудеться державний переворот і що Пілсудський повернеться до влади. Такі повідомлення надходили переважно саме від розвідки, пов’язаної з ОГПУ, але також і від військової розвідки.

Роль Кассандри особливо виконував Фелікс Дзеєржинський, який застерігав Сталіна та інших членів Політбюро перед небезпекою. Починаючи з кінця 1925 року постійно порушувалося питання про те, що пілсудчики готують переворот, що вони знову візьмуть владу, і що природним наслідком цього буде те, що Пілсудський знову звернеться до концепції 1920 року, зокрема, можливо, не лише до відновлення польсько-української політичної співпраці, а й, можливо, до якихось агресивних військових планів, наприклад, нового походу на Київ.

Водночас треба одразу сказати, що в Москві сприймали це не лише в польсько-українському контексті, а й постійно — причому майже параноїдально — побоювалися Великої Британії і розглядали Польщу та всі центри антибільшовицької еміграції як своєрідних виконавців агресивної політики Лондона щодо Совєтського Союзу».

Професор Бруський додає, що, окрім цих побоювань, у Кремлі із занепокоєнням спостерігали за активізацією діяльності української еміграції і особисто самого Петлюри, а також польського чинника у цьому. Історик каже:

«Петлюра перебував у Польщі до грудня 1923 року. У зв’язку з дуже істотним погіршенням політичного клімату у Польщі він був змушений виїхати за кордон. Спочатку перебував в Угорщині, потім у Швейцарії, а зрештою опинився у Франції. І після певного періоду кризи, саме наприкінці 1924 року, а потім у 1925 році, відбулося відновлення активності цього еміграційного осередку. Фактично навколо Петлюри починає формуватися новий еміграційний центр у Парижі. До речі, додаймо, і це дуже важливо для всієї цієї історії, що це відбувається за значної польської допомоги. Щоправда, в середині 1923 року Пілсудський відійшов на узбіччя суспільного життя, оселився у своїй резиденції в Сулеювку, але водночас постійно стежив за політичною сценою і намагався реалізовувати свою політичну програму більш завуальованими методами».

Як каже історик, в Пілсудського були відповідні важелі впливу для цього. 

«У польському державному апараті — у таких сферах, як дипломатія та розвідка — залишилася численна група пілсудчиків, зокрема прихильників програми, яка згодом отримала назву прометеївської. Тобто програми підтримки прагнень до незалежності народів, поневолених Росією. На практиці це полягало в тому, що прихильники цієї програми прагнули відновити співпрацю з осередками антибільшовицької, неросійської еміграції та створити під опікою Польщі щось, що можна було б назвати антиімперським, антиросійським інтернаціоналом. І, звичайно, у такому баченні українці мали бути, так би мовити, стрижнем цього руху.

У середині 1924 року починаються дуже таємні, завуальовані польські заходи, спрямовані саме на створення такого руху, який об’єднав би Польщу з різними еміграційними осередками», — каже професор.

У цьому контексті дослідник підкреслив діяльність Тадуеша Голувка — близького соратника Пілсудського, який був знавцем Росії і фахівцем зі східної проблематики. Він зазначає:

«На українському напрямку найбільш активним був Тадеуш Голувко. Це дуже цікава постать — соціалістичний публіцист, близький соратник Пілсудського, який мав ту перевагу, що, з одного боку, був одним із найбільш відданих пілсудчиків, які мали безпосередній доступ до маршала, а з іншого — користувався великою довірою з українського боку. Він також мав розгалужені дружні зв’язки з українськими діячами. Тут я лише нагадаю, що тодішній прем’єр-міністр уряду Української Народної Республіки в еміграції Андрій Лівицький, до речі, згодом наступник Петлюри, був хрещеним батьком сина Голувка, Стефана. І саме Голувко під прикриттям таких собі журналістських поїздок, але насправді за підтримки польського Міністерства закордонних справ, зокрема тих кіл у МЗС, які були пов’язані з Пілсудським, здійснює низку поїздок, подорожує всією Європою, курсуючи між Стамбулом, Прагою, Парижем і Варшавою. У цей час він контактує з представниками різних еміграційних груп, зокрема з представниками кавказької еміграції, але передусім з українцями. Він кілька разів перебуває в Парижі, зустрічається і розмовляє з Петлюрою. Наприкінці 1925 року, ймовірно, саме через його посередництво були передані польські кошти, які згодом уможливили видання часопису "Тризуб". Це був напівофіційний орган уряду Української Народної Республіки в еміграції, який, до речі, видавався аж до 1940 року». 

Співрозмовник програми «У дзеркалі історії» зазначає, що Симон Петлюра починає все більше розгортати міжнародну активність. Професор пояснює:

«На зламі 1925 і 1926 років Петлюра починає замислюватися — і це знаходить відображення в його дуже багатому листуванні — над розгортанням широкої міжнародної лобістської діяльності на підтримку української справи.

Він, як і польські прометеїсти, про яких я вже згадував, думає про те, щоб шукати підтримки Великої Британії. Тож певною мірою тут побоювання Дзержинського були обґрунтованими. На початку 1926 року до Парижа приїжджає професор Олександр Шульгин, який перебирає портфель міністра закордонних справ в уряді в екзилі та має активізувати міжнародні контакти української еміграції.

Потім у таку подорож європейськими столицями і зрештою до Парижа вирушає вже згаданий мною прем’єр-міністр Андрій Лівицький, який на той час постійно перебував у Варшаві. Все це мало призвести до консолідації еміграції навколо постаті Симона Петлюри та до активізації її політичної діяльності».

Ян Яцек Бруський наголошує, що все це не залишалося поза увагою Кремля, про що дуже чітко демонструють дії більшовиків:

«Після тривалого періоду повного ігнорування того факту, що за кордоном існує якийсь там Петлюра, що за кордоном існує якийсь там український уряд, раптом навесні 1926 року у своїх виступах двічі звертається до діяльності, як він її називав, уряду без території голова Ради народних комісарів совєтської України Влас Чубар. Тож це було дуже симптоматично.

Натомість те, що, як я підозрюю, найбільше занепокоїло совєтську сторону, так це те, що українська еміграція починає налагоджувати контакти з Україною. Тобто й на території Східної Галичини, але передусім на території підсовєтської України, де колишній начальник охорони Головного отамана, полковник Микола Чеботарів, за допомогою польської розвідки організовує канали переправлення людей та пропагандистської літератури. І це знаходить відображення в таємних матеріалах ОГПУ, де приблизно в березні-квітні 1926 року констатується, що в Україні відбувається активізація діяльності "контрреволюційних елементів", зокрема українських, орієнтованих на цей діючий на Заході уряд Петлюри.

І дуже промовистим є завершення одного із совєтських циркулярів того часу, де було сказано, що більшовики повинні тепер прискорити темпи роботи, щоб паралізувати будь-яку українську діяльність, перш ніж відбудеться формування нового підпілля».

Співрозмовник програми «У дзеркалі історії» наголошує, що все сказане вище складається в певну картину, яка може бути поясненням, як ця справу бачили у Кремлі. Професор каже:

«З одного боку — це побоювання перед Пілсудським і Польщею, яка знову може стати елементом якоїсь антисовєтської коаліції на сході.

А з іншого — це побоювання щодо української еміграції і особисто перед Петлюрою, який залишався надзвичайно популярним. Його ім’я в Україні в цей час залишалося надзвичайно популярним. До того ж в момент, коли у Варшаві відбувається переворот, серед українських емігрантів з’являються ентузіастичні заяви на підтримку травневого перевороту Пілсудського.

І нарешті в Парижі починає ширитися чутка — буквально за кілька днів до вбивства Петлюри — що він готується виїхати до Варшави, щоб особисто зустрітися з Пілсудським. Я зараз абстрагуюся від того, чи мала ця чутка підстави, чи ні, чи була вона правдивою, чи ні, але вона почала поширюватися. І мені здається, що все це разом призвело до того, що ті люди, які ухвалювали у Москві відповідні рішення, зрештою вирішили, що якщо здійснювати замах, то саме тоді».

Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.

Матеріал підготував Назар Олійник