Вони належали до різних поколінь, мали різні політичні переконання й життєвий досвід, але їх об’єднала спільна мета — не залишити сам на сам із репресивною комуністичною владою робітників, які зазнали переслідувань. Це історія і феномен Комітету захисту робітників.
Комітет захисту робітників (КЗР) виник 23 вересня 1976 року як відповідь польської інтелігенції на репресії проти учасників робітничих протестів у Радомі, варшавському Урсусі та Плоцьку. У червні того року влада комуністичної Польщі жорстоко придушила виступи проти запланованого підвищення цін на основні продукти. Протестувальників звільняли з роботи, судили й ув’язнювали, а їхні родини залишалися без засобів до існування.
23 вересня 1976 року 14 осіб оприлюднили «Звернення до суспільства та влади Польської Народної Республіки», оголосивши про створення Комітету захисту робітників. Вони вимагали поновити звільнених на роботі, оголосити амністію засудженим і ув’язненим за участь у страйках, оприлюднити масштаби репресій та покарати винних у порушенні закону.
Звернення підписали Єжи Анджеєвський, Станіслав Бараньчак, Людвік Кон, Яцек Куронь, Едвард Ліпінський, Ян Юзеф Ліпський, Антоні Мацєрєвич, Пьотр Наїмський, Антоні Пайдак, Юзеф Рибіцький, Анеля Штайнсберґ, Адам Щипьорський, священник Ян Зєя та Войцєх Зємбінський.
Комітет об’єднав людей різних поколінь, політичних переконань і життєвого досвіду: довоєнних соціалістів, ветеранів Армії Крайової та антикомуністичного підпілля, духовенство, письменників, юристів, науковців і молодих опозиційних активістів. Попри відмінності, їх згуртувало прагнення захистити переслідуваних. КЗР організовував матеріальну, юридичну й медичну допомогу робітникам та їхнім родинам, документував випадки репресій і поширював незалежну інформацію через свої листівки і часописи. Важливою новацією стало те, що його діячі відкрито називали свої імена й адреси, не приховуючи опозиційної діяльності. Комітет став одним із важливих осередків польської демократичної опозиції та сприяв розвитку незалежного профспілкового руху — предтечі славнозвісної «Солідарності».
З нагоди 50-й річниці створення КЗР у Варшаві в Центральному осередку «Зупинка історії» ім. Президента Лєха Качинського Інституту національної пам’яті (ІНП) у Варшаві відбулася дискусія під назвою «Комітет захисту робітників — разом проти системи».
Захід відкрила директорка Архіву ІНП (організаторка заходу) Мажена Крук, яка такими словами звернулася до присутніх:
«Ми зустрічаємося рівно через 50 років після публічного оголошення про створення Комітету захисту робітників. Цей комітет народився із солідарності з робітниками Радома, Урсуса та Плоцька, що зазнали репресій після судових процесів 1976 року. Люди з різних середовищ вирішили спільно стати на бік тих, кого побили, заарештували, засудили або позбавили роботи.
Допомога їм була не лише проявом спротиву репресіям. Вона засвідчувала, що перед кривдою, якої зазнає інша людина, не можна залишатися байдужим. Вона була доказом того, що в єдності є сила. Комітет захисту робітників створив нову форму опозиційної діяльності — відкриту, таку, що апелювала до чинного, хоча й так часто не дотримуваного, законодавства. Організація долала бар’єри між різними середовищами. Так постав один із найважливіших осередків опозиції періоду перед серпнем 1980 року, а набутий тоді досвід дав свої плоди й став підґрунтям для подальшого масового руху "Солідарність"».
Під час заходу в Інституті національної пам’яті був присутній представник Канцелярії президента Республіки Польща Кароля Навроцького, Шимон Стаховяк, який зачитав звернення від голови держави.
У своєму листі Кароль Навроцький також відзначив плюралізм думок, які панували в організації, висловив шану тим, хто повстав проти комуністичного зла, і теж звернувся до «Балади про шосе Е-7» Яна Кшитофа Келюса, який разом з дружиною і друзями прямували цим автошляхом, будучи кур’єрами Комітету захисту робітників. З листа президента:
«Комітет захисту робітників, перетворений після амністії в липні 1977 року на Комітет суспільної самооборони КЗР, став середовищем, з якого виростали наступні громадянські та політичні ініціативи. Можна сказати, що це було місце зустрічі на роздоріжжі, де зійшлися люди, пов’язані з багатьма течіями польської думки, політики та духовності, а згодом вирушили в різних напрямах.
Однак, перш ніж це сталося, упродовж багатьох місяців вони разом долали символічну трасу E-7, залишаючись одними із небагатьох, хто наважувався на це в ті часи. Просто тому, що справді треба було щось робити, адже на вокзалах справді чатували мєнти. І коли я тепер замислююся над їхнім тодішнім вибором, то, крім балади Келюса, згадую ще й інші рядки.
Це з вірша Збіґнєва Герберта "Тернина":
Хтось усе-таки мусить мати відвагу,
хтось мусить почати.
Кілька чистих тактів — це дуже багато.
Це все.
Як президент Республіки Польща, я відчуваю глибоку повагу до людей, які в час випробувань усвідомили, що відповідальність за іншу людину — це також відповідальність за Польщу».
Зі свого боку, голова Інституту національної пам’яті Польщі Матеуш Шпитма теж відзначив хоробрість і етичну поставу членів КЗР, які прийшли на допомогу робітникам, не злякавшись комуністичного режиму. Він зазначив:
«Від цих вчинків милосердя розпочали члени КЗР, в тому числі присутні тут, свою діяльність. Все почалося від підтримки найбільш потребуючих.
Вони дали всій Польщі приклад великої мужності. Ця велика мужність, яка полягала в тому, що протест проти поводження з робітниками можна було підписати власним прізвищем, а часто також зазначити свою адресу й номер телефону.
Дякуємо за те, що ви подолали цей величезний бар’єр страху. Певною мірою можна сказати, що ви навіть випередили Івана Павла II з його словами з 1978 року: "Не бійтеся"».
Тим часом к.і.н. з ІНП Юстина Блажейовська представила присутнім короткий нарис діяльності організації:
«Спочатку до явного Комітету захисту робітників долучилися лише 14 осіб. Всі вони погодилися, що суспільство не має інших способів захисту від беззаконня, крім солідарності та взаємодопомоги.
Упродовж року до КЗР долучилися ще 12 осіб. Його створення стало переломним моментом в історії опору комуністичній владі. Воно започаткувало розбудову незалежних суспільних інституцій у формі студентських, селянських організацій, вільних профспілок, незалежних об’єднань і політичних партій. Почав формуватися цілий непідцензурний видавничий рух.
У травні 1977 року у зв’язку з протестами в Кракові після вбивства комуністичною Службою безпеки студента Яґеллонського університету Станіслава Пияса заарештували 11 членів і співробітників Комітету. Вони вийшли на волю за амністією в липні, як і останні засуджені у судових процесах після протестів червня 1976 року.
Це стало великою перемогою, але водночас означало необхідність змінити формат діяльності. Зрештою, восени 1977 року замість КЗР було створено Комітет суспільної самооборони КЗР».
Історикиня наголосила, що, попри політичні розбіжності, які панували в організації, а згодом зумовили припинення її діяльності, всі її члени були єдині в головних цілях — боротьба за справедливість. Вона зауважила:
«Для людей, які вийшли з середовища незалежницьких кіл, КЗР був невеликим кроком на шляху до чітко визначеної мети — Польщі без комунізму й комуністів. З часом, однак, він еволюціонував у напрямку так званої світської лівиці, зосередженої навколо Яцека Куроня та Адама Міхніка, які вбачали можливість реформування ПНР через домовленість із комуністичною партією. Потреба об’єднує, успіх розділяє, але, попри дедалі гостріші конфлікти, головною причиною яких були світоглядні та політичні розбіжності, Комітет суспільної самооборони КЗР продовжував діяти аж до виникнення "Солідарності".
Формально він існував до 23 вересня 1981 року. В останній заяві йшлося — і тут я процитую: "Серед нас були люди різних поколінь, традицій та ідейних орієнтацій. Нас об’єднувала турбота про всіх скривджених і побитих. Ми керувалися переконанням, що справедливої Європи не може бути без незалежної Польщі на її мапі”.
Це твердження безпосередньо відсилало до слів із папської проповіді Івана Павла II, виголошеної на площі Перемоги у Варшаві».
На заході в Інституті національної пам’яті, приуроченому 50-літтю з часу створення Комітету захисту робітників, були присутні члени цієї організації.
Серед них Антоні Мацєревич — співзасновник та ініціатор створення Комітету захисту робітників, співавтор звернення до суспільства та влади ПНР від 23 вересня 1976 року. Він був членом редакційної колегії видань Комітету захисту робітників: «Комунікат», «Голос» та інших. Під час воєнного стану його інтернували, а у вже після 1989 року він обіймав посади міністра внутрішніх справ і міністра національної оборони Польщі.
Виступаючи перед присутніми, Антоні Мацєревич наголосив, що рушійною силою в домопомоговій акції робітникам відіграли харцежи, тобто польські скаути з 1-ої Варшавської харцерської дружини імені Ромуальда Трауґутта «Чорна одиничка», на чолі якої стояв Мацєревич. У цьому контексті він згадав Яна Ольшевскього — тоді адвоката, а згодом прем’єра Польщі у 1991—1992 роках, який взяв участь у створенні Комітету захисту робітників.
«Ми почали організовувати Комітет захисту робітників разом із Яном Ольшевським — тим адвокатом, який був найвидатнішою постаттю не лише з правового погляду, що є беззаперечним, а й із політичного. Він не діяв назовні, не виступав публічно, але його концепції, його діяльність і його залученість мали фундаментальне значення. Без нього ми, безперечно, були б незрівнянно слабшими. Треба також сказати, що від самого початку це мала бути відкрита організація, спрямована на здобуття незалежності.
Такий був задум, але передусім у той момент ми прагнули захистити робітників через масштаб драматизму їхнього становища, а водночас і з огляду на силу їхнього впливу на весь народ, на загальну ситуацію та на тиск, який вони чинили на тодішній комуністичний уряд. Ми були впевнені, що відкривається величезна можливість змін, і що в зв’язку з цим ми підемо на ризик, створивши відкриту структуру. Я кажу про відкриту діяльність, але насправді тоді, 17 липня, коли ми ухвалили це рішення разом із Яном Ольшевським, увечері я пішов до Войцєха Онишкєвича й попросив його насамперед узятися за організаційну роботу».
Антоні Мацєревич теж наголошує, що праві, незалежницькі організації мали сумніви щодо створення та включення в роботу КЗР і його група включила в цей проєкт ліві кола, розуміючи, що без цього він не вдасться. Він зазначає:
«Дуже багато правих угруповань не наважилися вступити до явного Комітету захисту робітників, оскільки вважали, що це закінчиться цілковитим розгромом і унеможливить подальшу політичну діяльність.
А ми усвідомлювали, що молодь уже подорослішала, що вона сповнена рішучості, що ситуація змінилася і що можна ризикнути. Саме такою була наша справжня роль. А згодом, як ви знаєте, через два місяці вдалося переконати долучитися до нашої діяльності й представників середовищ, які також мали ліве минуле. Вирішальну роль у цьому відіграв Ян Юзеф Ліпський.
Саме він під час нашої розмови втрьох переконав і Яцека Куроня все-таки вступити до Комітету захисту робітників. Адже він казав: "Якщо ми не вступимо, вони створять його самі"».
Ще одним з учасників згаданої дискусії був Пьотр Наїмський — один із головних натхненників та ініціаторів Комітету захисту робітників. У вільній Польщі, зокрема, очолював Управління охорони держави, обіймав посаду міністра до справ стратегічної інфраструктури.
Пьотр Наїмський так згадує допомогову акцію харцерів і студентів учасникам робітничих виступів у червні 76-го року, зокрема це була збірка грошей для робітників і їхніх сімей:
«Гроші збирали в колах знайомих, а також у середовищах, із якими ми у Варшаві мали контакти ще до червня 1976 року. Ми підтримували зв’язки з товаришами в Любліні, Ґданську та Кракові. Найчастіше це були середовища студентського душпастирства, але не лише вони. Наприклад, у Кракові існували два незалежні студентські середовища: одне було пов’язане з домініканцями в Кракові, а друге — це, я б сказав, постхіпівське середовище, молодь студентська — інтелектуально розвинена й активна».
Пьотр Наїмський відзначив принципово важливу роль Католицької церкви і особисто Кароля Войтили — тоді кардинала, а вже незабаром Папи Римського, яка надала підтримку цим акціям, а згодом вже і КЗР. Наїмський розповів:
«Те, що кардинал Войтила санкціонував нашу діяльність, очевидно, створювало зв’язок із церковними структурами або принаймні можливість контакту з ними — звісно, неофіційного. І це було дуже важливо, позаяк значну частину коштів, призначених для допомоги, просто збирали в парафіях і передавали далі. І це справді мало надзвичайно велике значення».
Серед учасників дискусії був також Войцєх Онишкевич — співорганізатор акції допомоги робітникам, співавтор звернення від 23 вересня 1976 року, який офіційно увійшов до складу Комітету захисту робітників у січні 1977 року. Він був ініціатором створення часопису «Робітник», який видавав КЗР.
Войцєх Онишкевич погоджується з Антоні Мацєревичем, що харцери були рушійною силою організації, але зазначає, що не можна говорити, що лише вони були за незалежну Польщу, бо представники лівого крила КЗР теж були за неї. Він наголошує:
«У серці кожен був за незалежність. Якщо ми скажемо, що, наприклад, Ян Юзеф Ліпський не належав до незалежницького крила КЗР, то це буде просто образою.
Він був учасником Варшавського повстання. Людиною, яка, по суті, присвятила все своє життя тому, щоб ми зрештою досягли того, чого досягли. І тепер виходить, що він нібито не був прихильником незалежності. Я цього не розумію. Всі мали незалежність у серці. Натомість ми розходилися в поглядах на те, як її здобути».
Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник