Темою нашої розмови є ініціатива із дуже інтригуючою назвою: «Кордон для кордону». І справді з-під південного кордону Польщі наші гості звертаються до українців, а насамперед до українок, їхніх дітей, а також до літніх людей, аби підтримати їх у Польщі, у винятково драматичному становищі. Таких ініціатив у Польщі, на щастя, дуже багато. Але також треба усвідомлювати, що більшість людей, котрі тікали від війни в Україні, намагаються, однак, тікати до великих міст: Варшава переповнена, а схоже діється і в інших таких містах, як Краків, Познань; коли ж вже казати про Вроцлав, то великою мірою це вже майже українське місто: кажуть, що кожен четвертий мешканець тут – українець або українка. Натомість, ми небагато знаємо про те, що у зв’язку з цим відбувається у маленьких містечках, на додаток на самому краю Польщі. І мало знаємо про ініціативи, котрі там з’являються.
Мої сьогоднішні гості, Аґата Томашевська і Катажина Рибєц, ініціаторки та учасниці програми «Кордон для кордону», живуть у такій, власне, польській провінції. Їхнє місто Цєшин знаходиться на півдні Сілезького воєводства, воно розташоване безпосередньо на польсько-чеському кордоні навпроти Чеського Тешина, і насправді колись становило із ним одне ціле, а розділене між двома країнами було лише 1920 року по ріці Ользі.
Отже, наші гості розкажуть про те, як виникла така ідея, у чому полягає специфіка проекту, ким є ті, кому учасниці ініціативи допомагають у Цєшині, а також як багато тих, хто, можливо, такої допомоги прийняти не хоче.
Розповідає Аґата Томашевська:
- Ми є неформальною групою людей, котрі вирішили свій приватний час присвятити тим, хто потребує підтримки. Але можна сказати, що ми почали свою діяльність ще приблизно рік тому, коли ми почули про те, що відбувається на польсько-білоруському кордоні. І група «Кордон для кордону» виникла як спротив щодо ситуації порушення права, що дотепер там відбувається. Ми відчували певну безсилість, бо ми далеко звідти. Але ми хотіли підтримати активістів і організації, що там були і залишаються до сьогодні активними. Разом із цим, під час нашої діяльності відбувся напад Росії на Україну, і ми тоді також вирішили працювати заради тих людей, котрі тікають від війни до Польщі. Люди з України почали дуже швидко потрапляти до Цєшина і його околиць. Але й представниці нашої групи почали їздити на кордон із Україною та надавати там всіляку допомогу. Коли йдеться про перевезення дарів та допомогу в організації поїздок людей, котрі тоді опинилися на українсько-польському кордоні, ми діємо безперестанку, вслухаючись у потреби тих людей, котрі опинилися у Цєшині та його околицях, і з котрими ми маємо приємність співпрацювати. Наші наміри та можливості такі, що ми, звісно, не в стані забезпечити проживання, харчування чи освіти на професійному рівні, оскільки ми є простою групою волонтерок і волонтерів. Але ми робимо все, аби бути в цій ситуації разом. Аби ті люди, котрі опинилися у Цєшині, легше знайшли собі місце у польській дійсності. І, з іншого боку, ми концентруємося на діях на довгу перспективу, як, наприклад, на організацію розмовних занять для тих, хто бажає вивчати польську мову та відшліфовувати її у спілкуванні із поляками. Але також ми організовуємо різноманітні зустрічі, майстеркласи, прогулянки, походи у гори та інші форми проведення часу разом, знайомства і можливості відволіктися від щоденних турбот, пов’язаних, безперечно, із тим, що відбувається в Україні.
- А отже, моє початкове враження було помилкове, бо йшлося про інший кордон. Або ж інакше: із часом Ваша діяльність була перенесена з-під східного кордону до південного. У чому конкретно ця діяльність полягала?
- Якщо вже йдеться про діяльність для людей з української спільноти, котрі перебувають зараз у Цєшині, то перш, ніж діяти інтуїтивно і брати за взірець те, що роблять великі міста, ми вирішили тих людей, котрі опинилися у Цєшині, запитати про їхні потреби. Отже ми провели анкетне опитування, адресоване їм. Воно проводилося на складі із дарами та в Інтернеті. Це були анонімні анкети, в яких ми питали про найнагальніші потреби. Там було багато побажань, але найбільше зосереджувалося на вивченні польської мови. Це дослідження проводилося у травні. Всі, хто заповнив цю анкету, підійшли до наших запитань серйозно, та хотіли своєю інформацією поділитися із нами. Безперечно, окрім вивчення польської мови, йшлося про потребу у праці. Але одне дуже пов’язане з іншим, оскільки вимогою працедавця є, однак, володіння державною польською мовою. Були також побажання щодо додаткових освітніх занять як для дорослих, так і для дітей. І, безперечно, ми намагаємося на ці потреби відповідати. Це було в травні. До кінця червня тривали різноманітні курси польської мови, що організовувалися мовними школами і містом. Але ми усвідомлювали, що наближаються канікули і що на цей час ми би могли організувати індивідуальні розмовні заняття для охочих. Отже, ми провели спеціальні заняття для охочих про те, як навчати іноземців. Адже недостатньо бути носієм мови. Треба, однак, мати якусь базову кваліфікацію для цього. Таким чином, ми об’єднували волонтерів у пари з охочими, котрі мали бажання навчитися розмовляти польською.
Звертаюся до Катажини Рибєц, яка успішно веде такі заняття, аби вона розповіла, як це виглядає:
- Свої розмовні заняття я веду весь час з червня. Я займаюся із двома жінками з України. Ми чудово знаходимо спільну мову і, власне кажучи, можна сказати, що завдяки цим заняттям ми стаємо друзями та допомагаємо одна-одній у різноманітних життєвих справах. Тобто, я більше допомагаю, але завдяки цим розмовам ці пані вчать мене тому, як виглядає Україна, як там живеться. Це неймовірно цікаво. З цими жінками я зустрічаюся регулярно, по годині кожного тижня, а часом і частіше, позаяк, коли вже ці заняття розкрутилися, за два місяці ми вже почали співпрацювати так, аби вирішувати багато повсякденних питань. Отже, ці жінки почали дедалі більше цікавитися життям тут, більше хотіли тут лишитися. А отже, їм треба було трохи допомогти. Але я не вирішую за них справ, я лише показую що, як і де. Вони, натомість, неймовірно сміливі й самостійні, тож сьогодні. На цьому рівні володіння польською, вони чудово дають собі раду в місцевій адміністрації, у працедавців. Це після двох місяців таких літніх зустрічей і розмов.
Катажина Рибєц продовжує розповідь про те, як виглядають такі заняття:
- Кажу відразу, що за ці перші два місяці занять відбувалося знайомство із життям у Польщі. Ці заняття відбувалися не лише у замкненому приміщенні, в аудиторії, але й ми весь час зустрічалися із людьми, йшли до міста, опинялися у різних суспільних ситуаціях, в крамницях; це було показування, переклад і розмова на звичайні, повсякденні теми. І після цих двох місяців я їх запитала, чи вони би хотіли здобути в Польщі освіту, отримати нові вміння, та розповіла про безкоштовні школи для дорослих, що є у Цєшині; запитала про те, в яких професіях вони би себе бачили. Адже ці жінки мусять себе тут утримувати. Весь цей час вони працюють, але зазвичай це нерегулярна праця, бо володіння мовою, однак, незначне, і працедавці не дуже хочуть давати таким людям роботу. Найчастіше, це дуже некваліфікована праця, пов’язана, наприклад, із прибиранням, із миттям посуду десь у ресторанах, або із допомогою в магазині, себто всюди там, де не потрібно знати мову. Тож ми склали список навчальних закладів у околиці й подивилися, що вони можуть запропонувати. Виявилося, що ці жінки охоче б здобули медичні або пов’язані з медициною професії. Отже, вже з червня обидві ці пані ходять до школи для дорослих. А на додаток мають дуже важку нерегулярну працю, адже мусять за щось жити: на додаток до тієї соціальної допомоги, яку вони отримують від нашої держави, ще змушені підпрацьовувати. Також тричі на тиждень після обіду ходять до цих шкіл. Одна з них, пані Анна з Києва, навчається у медичному вчилищі на асистента стоматолога. А друга, пані Яна з Харкова, в тому ж училищі навчається професії масажиста.
- Як виглядає їхнє життя у Цєшині?
- Одна з цих жінок, пані Анна, мешкає у Цєшині у приватної родини. В неї двоє дітей дошкільного віку, а також донечку, що ходить до першого класу початкової школи. Діти вже чудово розмовляють польською. І ця пані Анна має настільки добру ситуацію, що її маленькі діти, котрі ходять до змішаного польсько-українського класу (а в цьому випадку там перевага польських дітей), змушують її говорити польською. І, скажу вам, вона насправді за три місяці занять зі мною мала колосальний прогрес. Натомість ситуація пані Яни з Харкова дещо гірша, бо вона мешкає не в Цєшині, а в Устроні неподалік звідси. Це такий курорт, і там наш староста віддав людям з України два санаторії – величезні готелі, де всі ці люди живуть разом. Скажу щиро, що я там була, і ой… це виглядає як ґетто. Бо це просто два готелі, переповнені людьми з України. Пані Яна має двох дітей і стару маму. Донечка ходить до другого класу. А також вона має 15-річного сина Юру, що, на жаль, через мовні і програмні різниці у школах продовжує ходити до останнього класу початкової школи. Отже, становища цих двох родин суттєво відрізняються одне від одного. Яна щоденно з праці і з цієї школи повертається до цього готелю. Так само і її діти. І вони живуть у такому ґетто, де розмовляють лише українською. І хоча діти ходять до школи в Устроні, але це настільки маленьке містечко, що там є лише дві початкові школи, і не було можливості прийняти українських дітей до одних класів із польськими. Тож вони ходять тільки і виключно до українських класів. Отже в школі вони розмовляють українською, один лише вчитель звертається до них польською, а коли вони повертаються до того готелю, то й там також весь час спілкуються українською. Тому Яні все це дається значно важче. Вона заповзялася ходити до того медичного вчилища, бо вона дуже амбітна, але коли ми щотижня зустрічаємося і я намагаюся розмовляти з нею про медицину, масаж, аби перекладати їй термінологію з анатомічного атласу, то, повертаючись усміхненою. Вона, однак, дуже втомлюється і завжди каже, що це кошмар, і що вона докладатиме всіх зусиль, бо це дуже для неї важливо.
Катажина Рибєц наголошує на особливій мотивації своєї знайомої Яни – мотивації драматичній і непохитній:
- Яні немає куди повертатися. Вона жила у багатоповерховому будинку в Харкові, величезному будинку в Харкові, який просто розбомбили. Їй немає де жити, чоловік живе в Україні то там, то там, десь підпрацьовує. І вона змушена лишитися у Польщі, бо просто не має матеріальних можливостей, аби повернутися до України. (…) Анна є з Києва і також не хоче туди повертатися, бо вона, своєю чергою, самотня, не має чоловіка, і якщо хоче повернутися до роботи, то мусила б розраховувати на соціальні установи – насамперед на дитсадки, а їх у Києві позамикали. Тож вона не має куди віддати дітей для догляду. Отже наразі вона тут, і дійшла висновку, що треба вирішувати справи, нічого не чекаючи. Коли, натомість, я їжджу до Яни до Устроня, то люди, на жаль, сидять у цих готелях і нікуди не виходять. Це виняткові випадки, як Яна, що повна рішучості поїхала з Устроня до Цєшина, до всіх тих установ, звернулася до нас, взагалі нас знайшла. Працює в тих санаторіях і щовечір приїздить до вчилища у Цєшині, а додому повертається о 21. А догляд за дітьми переклала на літню матір, що сидить у тому готелі і також не хоче з нього виходити. На щастя, Яна настільки пробивна, що влаштувала для неї медичні процедури у нашій лікарні у Цєшині, тож час від часу мама їде сюди на лікування разом із нею.
Скажу вам, що все це виглядає дуже сумно в настільки великому готелі. Бо готелі переповнені, по декілька осіб в одній кімнаті, часом це чужі один для одного люди. У коридорах натовпи дітей, що там бавляться. І навіть сама Яна каже, що не розуміє, чому ці люди не хочуть виходити назовні, знайти роботу, і навіть не відправляють дітей до шкіл. Видно, вони просто чекають на те, що відбуватиметься далі. А на додаток, вони перелякані і просто не хочуть брати участі в житті назовні.
- У зв’язку із цим просто саме напрошується питання: якщо такі люди не виходять поза це справжнє ґетто, то за рахунок чого вони живуть? І тут вже не йдеться про інтеграцію в суспільство, а про суто матеріальний аспект їхнього життя. Напевно, вони можуть мати якісь заощадження. Але, можливо, місцева влада якось їх підтримує, окрім того, що надає це житло? Тут варто нагадати, що деякі види соціальної допомоги були вже скасовані державою.
Катажина Рибєц:
- Якщо державна допомога є, то вона для всіх така сама. Знаю, що напевно залишилися виплати на дітей. Отже, якщо хтось має дітей, то отримує на них гроші. У цих готелях обов’язково є чотириразове харчування – сніданок, другий сніданок, обід і вечеря. Якщо діти ходять до шкіл, то мають там гарячий обід. А за рахунок чого живуть окрім цього? Знаю, що декотрі жінки з цих готелів знаходять тимчасову працю в інших санаторіях в Устроні. Отже якось підпрацьовують. Але щодо дуже багатьох людей я просто не маю уявлення, за рахунок чого вони живуть. Моя приятелька Яна щоденно йде на роботу, і кожного дня працює з 6 до 14, після чого їде до вчилища у Цєшині і повертається пізно ввечері, й так щодня, у тому числі й у неділю. Бо це лікувальні санаторії, там є туристи, і медичні процедури відбуваються без перерви. Своєю чергою, Анна з Цєшина має нерегулярну роботу. Не може працювати постійно, оскільки вона є податковим інспектором з Києва, має безкоштовну відпустку, і їй не можна шукати іншої праці. А від тієї роботи, що має у Києві, відмовитися боїться, бо не знає, що буде із нею далі. Гадаю, що вона чекає із таким рішенням аж доки за півтора роки закінчить тут своє навчання. Тоді вона зможе сказати, чи лишається тут, чи повертається до Києва, аби працювати в (податковій – ред.) адміністрації. Натомість вона живе зі своїми дітьми у дуже гарної родини, що забезпечує її дітям навчання у приватній школі і приватному садочку, платить за це. Також разом зі своїми дітьми відправляють її діток на літній відпочинок. І загалом вона має з боку цих людей величезну підтримку.
Про те, натомість, наскільки багато таких людей у Цєшині та околицях? Чи є якась статистика? Як їх сприймають місцеві та чи насправді завдяки такому драматичному досвідові скресла крига міг поляками та українцями у цьому маленькому місті на півдні Польщі, коли ці люди з двох країн врешті наживо зустрілися і почали жити пліч-о-пліч, ми поговоримо із нашими співрозмовницями за тиждень. А моїми співрозмовницями, нагадаю, були Аґата Томашевська і Катажина Рибєц з ініціативи «Кордон для кордону», що втілюється у життя в Цєшині, що в Сілезькому воєводстві, на самому кордоні із Чехією.
Антон Марчинський