Францію продовжує лихоманити глибока політична й урядова криза. «Старий» новий прем’єр-міністр Себастьєн Лекорню заявив у понеділок, 13 жовтня, під час першого засідання свого кабінету, що «єдиним завданням» уряду є власне подолання нинішньої політичної кризи. Лекорню визнав, що момент є «важким».
Прем’єр, якого президент Емманюель Макрон призначив повторно після його відставки з огляду на брак парламентської підтримки, попри заклики висунути когось поза межами його політичного табору, наголошував, що його уряд відображає різноманітність.
Уряд Лекорню, який має спробувати розв’язати політичний глухий кут, як і попередні кабінети, не має парламентської більшості. Вже в понеділок крайні ліві та крайні праві подали до парламенту вотуми недовіри уряду. Його доля залежатиме від позиції Соціалістичної партії і від того, чи визнає вона урядові плани, представлені в програмній промові, такими, що відповідають її вимогам.
Його уряд — уже четвертий у Франції протягом року. Франція шукає вихід із політичної кризи. Прем’єр Себастьян Лекорню у своєму експозе у вівторок, 14 жовтня, оголосив про безпрецедентні поступки лівим силам, збільшуючи тим самим свої шанси на політичне виживання.
Прем’єр не мав вибору, позаяк у разі відсутності поступок голоси центролівиці могли б переважити під час четвергового голосування щодо вотуму недовіри у Національних зборах Франції й призвести до падіння його хиткого уряду. Лекорню погодився виконати три вимоги соціалістів: відмовитися від повноважень, які дозволяють уряду проштовхувати закони в парламенті без обговорення; пообіцяти підвищити податки для великих статків і — що найважливіше — «призупинити пенсійну реформу 2023 року до президентських виборів». Ці слова соціалісти зустріли оплесками.
Це переломний момент. Досі центристські угруповання відмовлялися призупинити цю реформу — найважливішу ініціативу другого президентського терміну Макрона, — пояснюючи, що підвищення пенсійного віку з 62 до 64 років є необхідним через кризу державних фінансів.
Перспектива вотуму недовіри французькому уряду віддаляється, бо без голосів центролівиці решта опозиції не має достатньої сили, щоб повалити кабінет прем’єра Лекорню. Проте шанси на виживання номінанта Макрона і його уряду залишаються під великими знаком питання.
Анатомію цієї кризи і меандри для програми «Міжнародний(без)лад» люб'язно погодилася пояснити політологиня та міжнародна оглядачка Алєксандра Рибінська. До слова, вона свого часу закінчила Інститут політичних наук у Парижі:
«Ця проблема фактично почалася у 2024 році — після виборів, які були оголошені через те, що президент Емманюель Макрон залишився незадоволений результатами парламентських виборів. Його партія не отримала достатнього рівня підтримки, щоб він міг розраховувати на більшість у парламенті.
Система П’ятої Республіки у Франції функціонує добре лише тоді, коли президент має комфортну парламентську більшість. Якщо ж ні — країна потрапляє у політичну кризу. Саме тому Макрон розпустив парламент, сподіваючись, що нові вибори забезпечать його партії сильнішу більшість і зміцнять його позиції. Проте цього не сталося — і саме з цього моменту бере початок нинішня політична криза. Після цих виборів президент не може знову розпустити парламент принаймні протягом року».
Водночас, як каже політична оглядачка, найбільш серйозні проблеми президент Франції має з боку крайньоправих і крайньолівих сил, які попри взаємну ворожість, неформально об’єднані у намірі остаточно добити Макрона та його партію. А решта політичних опонентів теж несхильна до підтримки номінантів голови держави:
«Маємо ще Марін Ле Пен і її "Національне об’єднання" та крайню ліву "Нескорену Францію" Жана-Люка Меланшона. Обидва ці табори є відверто ворожими до Макрона і вимагають його відставки.
Марін Ле Пен відкрито заявляє, що президентська каденція Макрона має бути скорочена і він повинен піти у відставку. У таких умовах формування уряду стало надзвичайно складним завданням для президентського табору».
Як відзначає Алєксандра Рибіньська, бажаючих стати прем’єром у таких обставинах майже немає і тому Макрон змушений був дати другий шанс Лекорню, який тепер сформував більш технічний, аніж політичний кабінет:
«Це спроба вийти за межі партійних поділів, хоча чимало аналітики сумніваються, що це вдасться. Від падіння першого уряду Лекорню до формування його другого кабінету минуло лише 48 годин і політична ситуація у Франції радикально не змінилася. Адже основна причина кризи залишається незмінною — президент не має парламентської більшості. Він змушений домовлятися з різними політичними силами, які висувають свої вимоги».
Експертка попереджає, що це «мовчазне» парламентське співробітництво не буде безкоштовним:
«Соціалісти, наприклад, погоджуються підтримати уряд лише за умови, що Макрон скасує пенсійну реформу, яку він проштовхнув у 2023 році — фактично єдине досягнення його другого президентського терміну, за яке він заплатив високу політичну ціну.
Тоді у Франції відбувалися масові вуличні протести, страйки, блокади вулиць. І тепер від президента вимагають, щоб він відмовився від цієї реформи. Якщо ні, то соціалісти відкличуть підтримку. З іншого боку, центроправа опозиція та Марін Ле Пен вимагають радикальних змін у міграційній політиці, що є абсолютно неприйнятним для лівих.
Таким чином, Макрон опинився у майже безвихідному становищі: вимоги лівих несумісні з вимогами правих, а новий прем’єр має знайти компроміс між цими ворогуючими таборами — завдання, яке неможливо виконати».
Попри те, чи Макрон однозначно приречений на поразку? Чи є ймовірність того, що Макрон не лише добуде до кінця свого президентського терміну, але й уряд Лекорню піде на значні поступки опозиції і кризу буде подолано?
«Макрон, звичайно, може залишитися, позаяк, по суті, ніхто його не може змусити до відставки. Зрештою, він налаштований рішуче, аби залишитися до кінця свого строку.
Натомість, те, що йому загрожує так це те, що коли новий уряд не отримає довіри парламенту, це, ймовірно, призведе до його розпуску й нових виборів. Адже немає сенсу на тій же основі пробувати створити новий уряд. А при таких низьких рейтингах президента — нині лише близько 13–14% французів оцінюють його діяльність позитивно, а це антирекорд в історії П’ятої Республіки — повторні вибори можуть завершитися для його партії ще гірше. Адже якщо президент має слабку підтримку, то відповідно і його партія має таку ж підтримку. Це означає ще меншу ймовірність здобути більшість».
Отже, як каже оглядачка, Франція переживає серйозну політичну кризу, з якої президент, схоже, не бачить виходу:
«Тут немає добрих рішень, особливо з огляду на те, що наближаються президентські вибори 2027 року, і більшість тих партій, які сьогодні висувають вимоги Макрону, роблять це також тому, що всі вони хочуть висунути власного кандидата на цих майбутніх виборах. Фактично, вони вже ведуть виборчу кампанію, а тому ще менш схильні до компромісів. Отже, ситуація справді повністю зайшла в глухий кут.
Навіть якщо відбудуться вибори, вони нічого не вирішать, адже політичні поділи у Франції зараз настільки глибокі, що нічого не зміниться.
У кращому разі можуть лише посилитися позиції крайніх сил: з одного боку, крайньої лівиці, а з іншого — крайньої правиці в особі Марін Ле Пен. Це ті політичні сили, які, по-перше, не перебувають при владі й не були при ній останніми роками, тому французи сприймають їх як тих, хто не несе відповідальності за створення цієї кризи».
Алєксандра Рибінська також пояснює в чому криється така вкрай різка непопулярність Макрона, який є головою держави з 2017 року. Адже свого часу він був на гребні популярності, представлявся молодим обличчям, політиком нового типу і символом надії французів на повернення сили і процвітання країни. Вона зазначає, що тут йдеться не лише про вкрай непопулярну пенсійну реформу, невдачі в економіці і наплив нелегальних мігрантів:
«Емманюель Макрон — це політичний продукт, і це слід чітко підкреслити. Він з’явився в момент, коли французька центроправиця і центролівиця — тобто дві великі традиційні партії, які керували Францією протягом десятиліть — були дуже ослаблені.
Це явище спостерігається в усій Західній Європі — відвернення громадян від центристських партій, від ліберальних партій. І ця тенденція торкнулася також Франції. Водночас зміцнилася партія Марін Ле Пен, її підтримка стрімко зростала, і постало запитання: що робити?
І тоді було придумано рішення — Емманюель Макрон. Він мав стати президентом понад політичними поділами, президентом ані лівим, ані правим. Саме так він себе й позиціонував».
Цей проєкт створили політичні технологи, насамперед з кола соціалістів, які бачили в Макроні нового президента, на чому наголошує Рибіньська:
«Ідея полягала в тому, що якщо французи відкидають класичну лівицю та класичну центроправицю, то слід дати їм когось, хто запропонує "трохи того і трохи цього". Так Макрон став президентом, який одночасно був і тим, і іншим — проводив частково ліву політику, частково праву. Трохи посилив риторику у питанні міграції. Однак жодної з головних проблем — передусім фінансової кризи, спіралі боргів, економічного занепаду Франції, деіндустріалізації, а також проблеми міграції, що ще більше загострилася, — він так і не вирішив».
Рибіньська зазначає, що французи закидають, що Макрон — це фактично штучний продукт, для якого було створено штучну партію «Вперед, Республіко!»:
«Це абсолютно неприродна партія в тому сенсі, що традиційні політичні сили, як і партія Марін Ле Пен, мають своє коріння в регіонах, у місцевих самоврядуваннях, тоді як партія Макрона такого підґрунтя фактично не має.
Це політичний продукт, який існує лише для того, щоб забезпечувати підтримку Макрона в парламенті — і нічого більше».
Отже, як наголошує співрозмовниця програми «Міжнародний (без)лад», Макрон як продукт просто не спрацював і себе не виправдав:
«Французи мають відчуття, що їх обдурили. Очікувалося нове відкриття з Макроном — щось зовсім нове, щось для кожного. А виявилося, що насправді не було нічого — ні для кого. Тому політичний проєкт, яким є Макрон, так званий макронізм, фактично вичерпався. І навіть якщо Макрон допрацює до кінця свого мандату, самого проєкту вже не існує — він мертвий. Французи це відчувають. Це щось порожнє, позбавлене змісту, що слугувало лише тому, щоб не допустити до влади або крайню правицю, або крайню лівицю».
Експертка наголошує, що дуже складно сказати, чи центристські сили знову зможуть затримати похід крайньоправого «Національного об’єднання», незалежно хто від нього кандидував би на найвищий пост у державі з огляду на затяжну і гостру кризу V Республіки, дуже важку ситуацію в економіці і суспільстві:
«Франція перебуває у дуже важкій ситуації. Макрон якось сказав, що Францією не можна керувати. Він мав на увазі те, що французи хочуть реформ, але не хочуть, щоб вони їх чогось позбавили. "Так, реформи потрібні, але чому саме я маю від чогось відмовитися?" — так мислить більшість. Це робить реформування країни надзвичайно складним. І це той гордіїв вузол, який доведеться розв'язати тому, хто прийде після Макрона».
Алєксандра Рибіньска звертає увагу на деякі проблеми, котрі вже надто пізно вирішувати:
«Можна, звісно, говорити про посилення імміграційних правил для тих, хто прибуває зараз, для тих, хто перебуває у Франції нелегально, можна провести більше депортацій. Однак у Франції живуть мільйони людей, які вже мають французьке громадянство, походять із родин іммігрантів, мешкають в іммігрантських ґетто й абсолютно не ототожнюють себе з Францією та не дотримуються її законів. У зв’язку з цим їх не можна позбавити громадянства. Їх не можна нікуди вислати, а проте вони є і становлять проблему.
7,7 мільйона осіб у Франції — це люди або іммігрантського походження, або самі іммігранти, тобто 11% суспільства. І проблема вже настільки масштабна, що, на мою думку, жодних простих рішень не існує».
Очевидно, що ослаблена Франція, яку лихоманять кризи та перспектива приходу до влади політиків проросійського штибу — Ле Пен чи Барделли — не є доброю новиною для України й нашої частини Європи. Проте, попри все, Макрон, навіть із традиційною для Франції русофілією, залишався союзником України. Виникає запитання: чи вдасться йому втримати до кінця терміну повноважень цю дипломатичну, військову та фінансову допомогу українцям? І що чекати Україні, якщо через кілька років до влади прийдуть Ле Пен чи той же Меланшон?
Алєксандра Рибінська переконує, що не варто переоцінювати Макрона і його проукраїнський курс:
«Попри те, що Емманюель Макрон, безумовно, підтримував Україну — і йому за це честь і хвала — водночас ми дуже добре знаємо, що Франція й далі купує в Росії газ, зокрема зріджений газ, а потім перепродає його, між іншим, Німеччині. Звісно, формально це — газ, який надходить через Казахстан і вважається казахським, але ми чудово розуміємо, що ці санкції не є герметичними, і що такі держави, як Німеччина та Франція, продовжують купувати російський газ. Отже, з боку цих країн є певне лицемірство. І, звичайно, політичне та економічне послаблення Франції означає, що, хоча й Німеччина також ослабла, вона все одно зміцнює свою позицію, зокрема й стосовно Парижа.
І це, безперечно, має значення для того, хто в Європі визначатиме напрям політики щодо України. І цим центром тяжіння, без сумніву, буде Берлін, а не Париж, хоча, звісно, у військовому сенсі Франція набагато сильніша за Німеччину. Тим не менш, у цьому трикутнику — Франція, Велика Британія, Німеччина — саме Німеччина сьогодні має найсильніші позиції. Однак в найближчі два роки, до 2027-го, до виборів, я не думаю, що в питанні підтримки України щось істотно зміниться».
Алєксандра Рибінська вважає, що сьогодні проросійськість Ле Пен і її політсили є перебільшеною і принципово не відрізняється від суті французького істеблішменту.
Повна версія програми в прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник