Повномасштабна війна Росії проти України змусила мільйони українців залишити свої домівки і шукати прихисток поза межами Батьківщини. Близько 230 тисяч з них опинилися на іншому кінці Європи — в Іспанії. У Королівстві Іспанія загалом проживає 330 тисяч громадян України, з яких 230 тисяч становлять воєнні біженці. 60% громадян України зосереджені в п’яти провінціях: Мадрид, Барселона, Малага, Аліканте, Валенсія.
А є ще трохи більше ніж 2%, які живуть у дуже цікавому регіоні — Країні Басків. Там українців налічується близько 7 тисяч, з них майже 5 тисяч прибули сюди вже після великої війни.
Взагалі Країна Басків колись була відома всьому з огляду на діяльність ЕТА — лівонаціоналістичної організації, яка боролася шляхом терору за незалежність баскських земель. Проте Країна Басків вже має за собою цю трагічну і неоднозначну сторінку історії. Це один з найбагатших і найбільш розвинених регіонів іспанської держави. Це автонома спільнота з найбільш широкими повноваженнями.
Проте Країна Басків це не лише автономія, але баски прикладом історичної нації. Це територія в складі іспанської держави, де присутній потужний незалежницький рух зі своєю специфікою і своєю давньою історичною традицією й еускерою — найдавнішою мовою Європи, яка є неіндоєвропейського походження, є офіційною в Еускаді, так на еускері називається баскська автономна спільнота.
Над походженням і феноменом розвитку еускери досі ламають голови лінгвісти і мовознавці, а вона процвітає, нею творять цікаву, сучасну літературу. Слід сказати, що баскські землі є в складі й Іспанії, і Франції, а разом вони — Басконія. Баскською мовою відповідник — Еускаль Еррія, що в перекладі з еускери означає «земля еускери», тобто земля, де розмовляють баскською мовою.
Як живуть українці в цьому вкрай цікавому і мальовничому куточку Європи?
Про це мова піде в репортажі мого колеги Назара Олійника, який побував у Більбао — найбільшому баскському місті. Там він відвідав Український осередок імені Лесі Українки, яким опікується місцева українська асоціація.
Отож, на порозі осередку Назара зустріла його господарка, яка розповіла йому про роботу осередку і теж познайомила з тими, кого він гуртує довкола себе як куточок рідної України в далекій Країні Басків:
«Вітання усім, мене звати Оксана Дем’янович. Я голова української Асоціації "Ucrania-Euskadi" — "Україна – Країна Басків", якщо перекласти на українську мову. Асоціація діє в трьох провінціях Країни Басків: Ґіпускоа, Араба і Біскайя. Зараз ми знаходимося в українському осередку імені Лесі Українки, при якому існує українська школа імені Лесі Українки.
І зараз якраз ми на перерві між молодшою групою, бо будуть починати старші дітки. Ми дуже хочемо, щоб робота осередків надалі продовжувала свою діяльність і розвивалася для того, щоб наші діти могли якнайкраще засвоїти всі наші знання про Україну, а також бути тими послами, що поширюють правдиву інформацію про Україну. Саме через дітей можна донести інформацію до місцевого населення, адже наші діти ходять у місцеві школи тут».
Оксана Дем'янович і Назар Олійник. foto: ucraniaeuskadi.com
Оксана Дем’янович пояснила, як місцеве населення ставиться до того, що відбувається в Україні:
«Важливо зауважити, що в Країні Басків існує велика частина суспільства, яка підтримує Україну. Можливо, зараз це не так сильно видно, але я б сказала, що багато людей знають про Україну, тому що багато чорнобильських асоціацій проводили освітницьку, просвітницьку діяльність, привозячи сюди дітей з Чорнобильської зони. Тому є багато людей і сімей, які мали прямий доступ до тих дітей, спілкувалися з ними, навіть співжили разом.
Але важливо сказати, що інша частина суспільства, яка не мала такого прямого контакту, керується масовими тенденціями. Тому зараз більше на публічному телебаченні піднімаються теми інших країн, і тема України порушується лише тоді, коли очікуються якісь важливі зміни, домовленості чи інші події. Українські прапори на домах місцевих практично не видно, хоча ті, хто підтримував Україну, і досі її підтримують».
Скориставшись перервою між заняттями, вдалося поспілкуватися з деякими мамами найменших дітей, які приводять свою малечу в український осередок у Більбао:
«Мене звати Марія, я мама Богданчика, якому три рочки. Я родом з Дніпропетровської області, селище Жовті Води, а тут у Більбао в осередку, тому що тікала від війни. Я більше 10 років жила в Харкові, і війну зустріла там. Спочатку тікала до Львова, а потім доїхала до Іспанії».
Жінка народжувала свого сина у Львові в перинатальному центрі під час російської атаки:
«Це була перша масова атака по всій Україні. Це був другий день першої масової ракетної атаки по всій Україні. Коли я народжувала, виключалося світло, включалися генератори, адже були удари по інфраструктурі. І під звуки вибухів ми народили Богданчика. Він не просто так народився — він нам даний Богом».
Марія розповіла, як і чому потрапила в Країну Басків:
«Через Румунію на потязі, а потім… У мене були знайомі в Елльоріо, недалеко від Більбао. Я з Богданчиком спочатку приїхала до друзів, які вже давно тут проживали. Так сталося випадково, зірки склалися, що вибір припав на Іспанію та Більбао, саме тому, що тут вже були мої друзі. Це був їхній вибір, а мене прийняли з Богданчиком. Мій син вже другий рік ходить у баскський садочок і трохи говорить щось баскською мовою, він виховательку і діток розуміє. Він почав говорити зовсім недавно, йому три роки. А я ходжу в мовну школу і вчу іспанську мову, баскську вивчаю лише у середовищі».
Марія поділилася своїми враженнями від містечка на березі Біскайської затоки, де вона зараз живе зі своїм трилітнім сином:
«Зараз я в дуже гарному місці, називається воно Бермео. Навіть коли я починаю казати, що дуже люблю Україну і хочу туди повернутися, я думаю: "Все, не хочу, мені не потрібна Іспанія". Але Бермео настільки красиве, що я з Богданчиком йду гуляти, дивлюся на місця і думаю, яке щастя, що ми тут.
Бермео — маленьке, старе містечко, колоритне всередині, ми живемо в старому місті. Коли я вперше приїхала, подумала: "Хм, що тут особливого? Чи не бачила я такого у Львові?”. Старе місто в Бермео мені нагадує Львів, а краєвиди — море і скелі — нагадують Крим. Я відчуваю себе трохи як вдома, і місто дуже мальовниче, красиве. Тут є історія рибалок, бухти, човни.
Ми з Богданчиком дуже любимо туди ходити, дивитися, і я щаслива, що ми тут в безпеці».
Ще одна історія:
«Мене звати Лілія, я народилася в Харкові, прожила там 24 роки. Потім ми з чоловіком переїхали у Львів у 2014 році. Там відкрили офіс. А сюди ми приїхали майже три роки тому, якраз 20 листопада буде три роки, як ми тут. У мене дитина народилася за два місяці до початку повномасштабного вторгнення. Спочатку не вірила, що все буде так довго, тому виїхали не одразу, бо у Львові було порівняно безпечно. Батьки мої переїхали з Харкова, вони жили з нами якийсь час, а батьки чоловіка зі Слов’янська теж переїхали, і ми спочатку жили всі разом.
Коли ми вибирали, куди їхати, відкрили мапу, деякі країни були для нас занадто дорогі. Ми вирішили не просити допомогу, бо мали віддалену роботу і самі себе забезпечували. Ми хотіли вивчити іспанську, тому зупинилися на Іспанії, а країна Басків завжди виглядала привабливою. Ми ніколи тут не були, але чули хороші відгуки: океан, гори, гарно розвинена частина Іспанії».
Ліля поділилася своїми враженнями того, як баски і місцеве населення сприймають війну Росії проти України:
«Мені здалося, що багато хто не дуже в курсі. Коли кажу, що ми з України, багато хто співпереживає, а дехто просто каже "добре", і на цьому все. Але це далеко від них, і я можу зрозуміти».
Жінка так відповіла на питання про те, чи вона з сім’єю планує повернення на Батьківщину після закінчення війни:
«Це складне питання, але якщо буде можливість, думаю, залишитися тут, бо дитина вже інтегрувалася, ходить у школу, загалом тут подобається. Три роки минули — нове життя. Я дуже сумую за Україною, але не буде так, як раніше».
Дуже тепло відгукується про Український осередок імені Лесі Українки в Більбао жінка на ім’я Христина, чий син Тимур ходить сюди на заняття. Вона зі Львова і в Більбао живе з березня 2022 року:
«Дітки в осередку вчать українську мову, історію козацтва, українську історію. Тут важливо, що вони мають українське дитяче ком’юніті, яке допомагає зберігати пам’ять про Україну, традиції і звичаї. Ми дуже щасливі, що дітки можуть комунікувати з українськими дітьми і дізнаватися нове».
Про адаптацію в Більбао вона каже:
«Спочатку було важко, перший рік складний: ми не знали мови, він не розумів, що говорять. Потроху призвичаївся, вивчив мову, вже говорить баскською й іспанською краще, ніж мама».
Назар також поспілкувався з маленьким Тимуром. Малеча спочатку сама з зацікавленням ставила питання журналісту з Української служби Польського радіо, але коли він витягнув мікрофон, стала менш сміливою. На допомогу прийшла голова осередку Оксана Дем’янович, яка допомогла його і решту дітей трохи розговорити:
« –Як тебе звати, Тимур? – Так. Скільки років? – П’ять.
–Що тобі тут найбільше подобається у цьому осередку? – Ну, не знаю: пані Алла, те що тут вилізаємо, і ті всі штуки.
– Скільки друзів в тебе тут і в садочку? – Тільки один, Лука. – А ну, є ще один [в садочку], його звати Ісан.
–Ти любиш мультики дивитися – Я тільки хочу, щоб війна закінчилася
–А що як війна закінчиться, щоб ти хотів зробити? – Їхати в Україну».
П'ятирічний Тимур під час інтерв'ю з журналістом УСПР. foto: Оксана Дем'янович/ ucraniaeuskadi.com
А дівчинка Анастасія розповіла, що вона їде в Україну, щоб привітати свою бабусю з Днем народження.
Діти з Українського осередку імені Лесі Українки в Більбао під час спілкування з журналістом УСПР.foto: Оксана Дем'янович/ucraniaeuskadi.com
Діти з Українського осередку імені Лесі Українки в Більбао під час спілкування з журналістом УСПР.foto: Оксана Дем'янович/ucraniaeuskadi.com
Вчителька-вихователька молодших груп в Українському осередку імені Лесі Українки у Більбао, яку діти дуже люблять з огляду на її материнську теплоту:
Її звати пані Алла, вона родом з Бучі і приїхала в Більбао ще перед повномасштабним вторгненням:
«Я вчитель-вихователь в цій школі, вже працюю третій рік. Працюю з дітками молодших років від трьох до шести. Дуже мені подобається з ними працювати. В нас є різні діти: ті, що народилися тут і мають батьків іспанського [і баскського] походження, а є дітки, які приїхали з України.
Всі разом вчимо українську мову, вчимося розмовляти, бо діткам, які народилися тут, складніше з цим. Тому що вони з самого народження ходять до іспанських шкіл. Але діти мають великі успіхи, дуже стараються, дуже хочуть навчатися. І мабуть тому, що у них свідомі батьки, які привели їх сюди, у цей осередок, щоб діти знали культуру, мову, дізнавалися про Батьківщину своїх батьків. І зростали в любові до нашої країни, України».
Вчителька-вихователька, пані Алла дає інтерв'ю Назару Олійнику. Foto: Оксана Дем'янович/ucraniaeuskadi.com
Вона каже, що зазвичай заняття в суботу і тривають дві з половиною години. Проте інколи бувають тематичні заняття, свята і вечори:
«Діти приходять, наприклад, на Різдво. Це у нас завжди велике свято в українських традиціях. Ми колядуємо, водимо козу, ходимо по вулицях. Тобто все так, як відбувається в Україні. Привчаємо дітей, показуємо, розказуємо про нашу культуру».
Повна версія програми у прикріпленому звуковому файлі.
Матеріал підготував Назар Олійник