X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

Польсько-український діалог: що з нами робить історія?

30.12.2019 18:23
Про сучасний стан польсько-українських відносин на тлі історії говорять професор Ґжеґож Мотика, директор Інституту політичних досліджень Польської академії наук у Варшаві та професор Ігор Галаґіда з Історичного факультету Ґданського університету
Аудіо
 ,
Збіґнєв Ґлюза, Ігор Галаґіда і Ґжеґож МотикаУСПР

В середині грудня у Варшаві, під егідою Осередку КАРТА, відбулася невелика дискусійна панель, присвячена питанню про те, в якій ситуації перебуває сьогодні польсько-український діалог. У заході взяли участь дослідники, що професійно займаються польсько-українськими відносинами в дуже багатьох сферах.

Учасників дискусії представив засновник і очільник Осередку КАРТА Збіґнєв Ґлюза:

- Ґжеґож Мотика, ще будучи маґістром, підписував перше польсько-українське повідомлення (про зустріч істориків – ред.) у 1994 році. І відтоді він з нами, фактично, у всіх наших діях. З професором Ігорем Галаґідою ми також мали співпрацю по суті. Я гадаю, що Ви маєте такий практичний досвід, й не лише у контексті знання ситуації, в якій ми опинилися, що Ви можете почати від визначення цієї ситуації вже після всіх наших дій, котрі мали дотепер у польсько-українських відносинах місце. Коли вже майже досліджено чимало аспектів історії, зокрема і завдяки Вам. І раптом виявляється, що в настільки багатьох питаннях ці справи ставляться під сумнів. Отже, якби ви мали якось визначити колективну ситуацію обох цих суспільств і присутності історії для них, а також те, що ми з нею намагаємося робити, то в якому місці ми опинилися? Я не говорю зараз про політику, геополітику, про польську чи українську внутрішню ситуацію, але про те, що історія робить з нами.

Першим на питання відповів професор Ґжеґож Мотика, директор Інституту політичних досліджень Польської академії наук у Варшаві:

- Я не дуже згоджуюся з формулюванням: «Що з нами робить історія?». Гадаю, що це, однак, людина, як на це не дивитися, є творцем історії і того, що відбувається з її долею. Це вона приймає рішення. І в цьому сенсі майбутнє цілковито відкрите і залежить від наших дій. Те, що польсько-український діалог протягом останніх декількох років виглядає так, як виглядає, є результатом, сумою дій конкретної групи людей – не чиновників […], особливо з обох МЗС, що протягом останніх років намагалися залагоджувати суперечки. Але це наслідок дій політиків з обох сторін, котрі приймали такі, а не інакші рішення. Ці дії – я не хочу тут нікого звинувачувати в недобрих намірах – випливають, певною мірою, з легковажного відношення до історії, з переконання, що вона неважлива, що історичні проблеми вирішуються самі. А з історією, - я часто використовую таке порівняння, - є так само, як з привидами у фільмах жахів: спочатку протягом всього фільму хтось каже, що вони не існують, аж раптом виявляється, що у шафі якийсь привид минулого, однак, живе, що несподівано звідти вилазить і виникають проблеми.

Ґжеґож Мотика висловив, однак, певну надію на поліпшення щодо майбутнього цих відносин:

- Протягом декількох останніх років напевно сталася криза у польсько-українському діалозі. Зараз, власне, такий момент, коли дехто заявив про його поліпшення, але де факто існує шанс на поліпшення. Декларації, що з’явилися, пов’язані, зокрема, зі скасуванням заборони на ексгумацію, призначенням нового директора українського Інституту національної пам’яті – все це дає шанс, аби зробити крок уперед, якщо відкрите вікно можливостей спробувати використати. І тут не йдеться навіть про те, що хтось його не хоче використовувати (хоча є й такі), але дуже часто в нашій праці проблема полягає в тому, що багато хто просто боїться щось заради цього робити. Наприклад, мені дуже цікаво (шкода, що мені не спало на думку перевірити цього раніше), чи директор польського Інституту національної пам’яті привітав із призначенням нового директора українського Інституту національної пам’яті і запропонував йому зустрітися, аби обговорити, наприклад, якісь спірні питання? Або просто вислав телеграму з привітанням – такий малий, незначний жест, що міг би щось змінити?

У чому, отже, на думку Ґжеґожа Мотики полягає проблема польсько-українських відносин?

- Люди забувають, що одне страждання не анулює іншого страждання. Страждання українців через погану національну політику Другої Речі Посполитої не скасовують того, що сталося на Волині та у Східній Галичині під час Другої світової війни. Страждання українців, вигнаних до України у 1944-46 роках не нівелюють страждань поляків, вигнаних з Волині та Західної України в той же час. Врешті, не забуваймо про страждання тих українців, що були виселені під час акції «Вісла». І якщо ми хочемо вирішити всі ті проблеми, що з’явилися за цей час, то необхідно триматися простого принципу, що весь цей біль і страждання, що взаємно одне одного не скасовують, треба поважати. […] Звісно, можна також навести цілу низку конкретних справ, що їх сьогодні треба було б і можна було б зробити, що негайно поліпшили б ситуацію. Наприклад, це одна, хоч символічна, ексгумація воєнних жертв з одного боку, та відновлення легальних зруйнованих українських пам’ятників у Польщі – з іншою. А замість цього ми маємо ліквідацію назви вулиці блаженного греко-католицької церкви єпископа (Йосафата – ред.) Коциловського в Перемишлі.

Своєю чергою, значно більш песимістичне бачення на ці питання представив професор Ігор Галаґіда з Історичного факультету Ґданського університету:

- Протягом багатьох років, 30 або 20 років тому я був, насправді, оптимістом. Але, дивлячись з сьогоднішньої перспективи на те, де сьогодні є польсько-український діалог, то наріжні камені кризи у польсько-українських відносинах, у історичній площині, звісно, сягають, однак, дев’яностих років. Тоді ще можна було мати надію. Проте ми дуже часто сьогодні забуваємо, що тоді Польща і Україна розпочинали свій шлях з дещо різних рівнів, навіть якщо йдеться про дослідження історичних питань, волинські злочини чи загалом польсько-українського конфлікту у широкому розумінні цих слів. Польсько-українські семінари (на початку дев’яностих років – ред.) справді були дуже цінною ініціативою. Однак, я завдав собі роботи і почав гортати томи (що після них вийшли – ред.), і в мене склалося враження, що, однак, польські та українські історики, котрі тоді сіли разом до обговорення, мали дещо різний досвід, інакші пріоритети. І якщо, наприклад, Україна, яка у дев’яності роки почала виходити з радянських часів, більше почала досліджувати Голодомор і сталінські репресії, не була готова до дослідження польсько-українського конфлікту, то польська історіографія серйозно почала займатися цими питаннями найпізніше ще наприкінці вісімдесятих років. Навіть на основі текстів видно, що українські історики не були готові до цього діалогу навіть по суті.

Різниця між Польщею і Україною у цій сфері помітна також і на інституційному рівні:

- Наприклад, важко порівнювати польський та український Інститути національної пам’яті з огляду на бюджет, наукові дослідження, кадри тощо. І така різниця у польсько-українському дискурсі найбільш стала помітною на початку ХХІ століття. Зрештою, зверніть увагу, що проект «Польща-Україна. Складні питання» також у дуже сильно похитнувся, коли з’явилася глибока криза довкола спору про акцію «Вісла». Тоді з нього вийшло Об’єднання українців у Польщі через те, що частина істориків почала акцію «Вісла» просто якоюсь мірою виправдовувати.

Історія має залишатися насамперед предметом занять істориків, - переконує професор Ігор Галаґіда:

- На те, що сьогодні відбувається в у польсько-українських відносинах, в польсько-українському дискурсі, гадаю, вплинула – і це, може, дещо провокативна теза – надмірна популяризація історії. Донедавна, а саме в дев’яностих роках, популяризацією історії займалися такі вибрані часописи, як «Mówią wieki» та «KARTA», і робили це прекрасно. Натомість, дуже швидко у певний момент історія зійшла до рівня майже щоденної преси. Сьогодні немає, мабуть, такого тижневика, що не мав би власного історичного додатку. Така популяризація історії призвела до того, що представлене нею бачення, а зокрема бачення польсько-українських відносин, подано у спрощеній, примітивній формі. Натомість розвиток соціальних мереж призвів до того, що про ці відносини можна сьогодні написати або сказати майже будь-що. Саме тому я є дуже великим песимістом щодо того, що накопичені в суспільстві емоції вдасться у найближчому часі подолати.

Антон Марчинський