X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

Акція «1920 рік. Пам’ять під час пандемії» переросла у широкий проєкт

10.06.2020 19:22
Український та польський журналісти Дмитро Антонюк і Павел Боболович продовжують відвідувати місця поховання польських та українських солдатів, котрі загинули 1920 року у боях з більшовиками
Аудіо
  • Акція "Рік 1920. Пам'ять під час пандемії" українського і польського журналістів Дмитра Антонюка і Павела Боболовича переросла у ширший проєкт
Paweł Bobołowicz i Dmytro Antoniuk
Paweł Bobołowicz i Dmytro Antoniuk Foto: Archiwum Pawła Bobołowicza/Володимир "Штурм" Правосудов

9 травня 2020 року український та польський журналісти Дмитро Антонюк та Павел Боболович вийшли на київський Хрещатик в одностроях польських легіонерів та воїнів армії Української Народної Республіки та з українським і польським прапором в руках. У такий спосіб вони вшанували століття Варшавського договору, союзу Пілсудський-Петлюра.

Говорить ініціатор акції «1920 рік. Пам’ять під час пандемії», український журналіст, перекладач, краєзнавець Дмитро Антонюк:
– Це наша громадська ініціатива як неофіційних представників Польщі та України — можна так сказати. Спочатку планувалося, що в Києві відбудуться великі врочистості з відзначення сторіччя союзу Пілсудський-Петлюра та сторіччя параду, який 9 травня 1920 року пройшов у Києві та який приймав, на той час, полковник армії УНР Марко Безручко та генерал Польського війська Едвард Ридз-Сьміґли. Ми початково планували зробити трішки іншу акцію. Відомо, що польські розвідники 6 травня в’їхали до Києва трамваєм, який прямував з приміської дільниці Пуща-Водиця до Хрещатика. Ми теж хотіли проїхатися цим трамваєм, котрий досі їздить з Пущі-Водиці, щоправда, вже не до Хрещатика, а до Контрактової площі. Є навіть такий анекдот, в якому питається, чи поляки заплатили за квиток на цей трамвай. Отже, ми планували запросити до акції реконструкторів, які би були у формах того часу, проїхатися цим трамваєм і приєднатися до врочистостей на Хрещатику. Але почалася пандемія коронавірусу, і ми подумали, що все, нічого не вийде.

Але якось до мене подзвонив Павел Боболович і запитав, чи можна на моєму авто поїхати до КПП «Дитятки» — це в’їзд до Чорнобильської зони — 26 квітня, щоби там зробити матеріал про річницю цієї трагедії. Я подумав — чому б ні? Додам, що я теж є гідом у Чорнобильській зоні. Ми туди поїхали. А після того спало на думку, що можна би зробити цю акцію на Хрещатику нам удвох. Павел одразу пристав на цю пропозицію, і навіть згадав, що у нього є друзі, котрі мають військові однострої тих часів — польський та український. Але друзі мешкають у Львові, й треба їхати до Львова. Отже, первісний план був такий, щоби поїхати до Львова, взяти ці мундири і повернутися до Києва на 9 травня, щоби вийти у цих мундирах на Хрещатик, взяти польський та український прапори і так відзначити соту річницю параду і визволення Києва від більшовиків. До Львова ми поїхати 4 травня, по дорозі ми планували заїхати до Берестечка, де залишилися могили польських та українських вояків. А також до Рівного, тому що тут є таблиця, яка вшановує пам’ять Марка Безручка. Ми теж знали, що на Дубенському цвинтарі у Рівному є пам’ятники як польських воїнів, так і українських офіцерів з 1920 року. Але по дорозі я згадав, що у Новограді-Волинському, колишньому Звягелі, і в Корці, які лежали на нашому шляху до Львова, теж є такі поховання. Нам допомогли їх знайти місцеві католицькі ксьондзи. І так далі ми проїхали аж до Львова через Рівне, Здолбунів, де теж виявилися поховання як українців, так і поляків.

Ця траса виявилася неймовірно насиченою такими місцями. У Львові ми дістали ці однострої, далі поїхали через Тернопіль, Летичів, Вінницю, Липовець, Бар, Браїлів, і так повернулися до Києва. 9 травня, як ми і планували, у нас була кульмінація нашого проєкту на Хрещатику, на розі Хрещатика і Городецького, де власне рівно сто років тому, 1920 року, Ридз-Сьмігли і Марко Безручко приймали цей парад в Києві.


Як неодноразово підкреслював польський журналіст Павел Боболович (радіо «Wnet»), акція «1920 рік. Пам’ять під час пандемії» (Rok 1920. Pamięć w czasach zarazy) – вийшла з потреби серця та почуття обов’язку. «Ми хотіли віддати шану солдатам, польським та українським, котрі боролися проти більшовиків». Кульмінацією акції став день 9-го травня, 100-та річниця Переможного параду на Хрещатику. Але це не була крапка. Ініціатива продовжується, додає Павел Боболович:

– Ми отримали дуже багато сигналів, зокрема, від осіб, з якими ми познайомилися під час першого етапу подорожі, але теж від наших слухачів, читачів, котрі говорили про чергові місця поховань польських та українських солдатів. Багато людей нас запрошували приїхати до них, розказували про бої 1920 року, які ще не досліджено, і ми вирішили, що потрібно їхати далі. Тому після цих кількох тисяч кілометрів першого етапу ми проїхали чергову тисячу кілометрів другого етапу подорожі, який завершився минулого тижня. Ми відвідали Житомирську область, місто Житомир. Житомир — дуже важливе місце на цьому шляху, адже саме звідси почалася Київська операція. 3 травня з Житомира військові підрозділи вирушили у напрямку Києва. Ми з Дмитром відвідали теж Коростень. Це символічне місце, оскільки тут відбувалися бої у різні моменти 1920 року. Тут точилися бої і в квітні 20-го року, і коли польські та українські війська, на жаль, були змушені відступати у червні 1920 року, а також у жовтні того ж року, коли відбулася остання військова акція, яка могла завершитися повторним здобуттям Києва, але так не сталося. Це важливе місце, але в Коростені немає жодного знаку, який би вшановував польських і українських солдатів. А ми знаємо, що тут спочивають солдати, які загинули у боях з більшовиками — напевно тут спочиває Вацлав Полічкєвич. Неподалік Коростеня розташований Новий Дорогинь, де теж спочивать учасники боїв 1920 року. Загалом, цих місць — сотні, ми вважаємо, що їх потрібно відвідати, вшанувати і перенести до загальної суспільної пам’яті. Тому ми вирішили продовжувати цю подорож увесь 2020 рік.


Як готуєтеся до цієї подорожі? Де знаходите дані про чергові місцевості, в яких, як кажете, нерідко немає якихось спеціальних пам’ятних знаків на могилах польських та українських солдатів, учасників боїв з більшовиками?

– Ані Дмитро Антонюк, ані я — не історики. Хоча Дмитро — це видатний краєзнавець, котрий дуже добре знає історію України, історію місць, які лежать на нашому шляху. Натомість нам допомагає величезна група людей, істориків. Передусім, хочу згадати про Польський інститут в Києві, котрий надає нам велику підтримку в контексті історичних даних. Хочу назвати теж українського історика Андрія Руккаса, книжка котрого про 1920 рік є, можна сказати, основою. Ми теж сягаємо по довоєнні видавництва. Наприклад, цікавими є спогади генерала Війська польського Тадеуша Кутшеби. Чудова книжка Марека Ґедека з картами та позначеними місцями боїв теж нам дуже допомагає під час цієї подорожі. На своєму шляху ми теж зустрічаємо дуже багато людей, котрі живуть у місцях, де точилися бої, і дбають за пам’ять про польських та українських солдатів. Передусім, я маю на увазі римо-католицьких священників. Але, наприклад, у Новому Дорогині такою особою, котра знає історію своєї місцевості і дбає про неї, є православний священник Іван Голуб, і він там був нашим поводирем, можна сказати. Нам теж дуже допомагають українські журналісти польського походження, неоціненна роль видань «Kurier Galicyjski», «Monitor Wołyński». Ми збираємо ці всі дані, й вони складаються у карту, в певному сенсі історичну, але теж — карту людей, котрі є вартовими пам’яті, дбають про місця поховання або знають про місця спочинку учасників боїв з більшовиками.


Якою є пам’ять про 1920 рік?

– Ми не вели в цьому напрямку соціологічних досліджень, але такі дослідження, я гадаю, були би цікавими теж з польського боку. Оскільки рік 1920 у Польщі добре знаний, остільки під кутом Союзу Пілсудський-Петлюра він є набагато менш відомий. В Україні цю пам’ять з більшою ретельністю все-таки намагалися витерти у совєтські часи. Більше того — навіть якщо в якійсь формі пам’ять про 1920 рік залишилася у суспільній свідомості, то в зовсім іншому контексті. Так, в Україні є пам’ятні місця, пов’язані із 1920 роком, але ці місця вшановують більшовиків. Наприклад, на міському кладовищі у Рівному стоїть величезний обеліск Будьонного — під Рівним точилися важкі бої. Додам, що на цьому ж цвинтарі, може зі сто метрів далі від цього великого обеліска, стоять безіменні хрести. Під цими хрестами лежать останки польських солдатів, котрі воювали з більшовиками у 1920 році. Силами місцевих громадських діячів ці хрести відновлено, але там немає жодної інформації ані про тих, хто там лежить, ані навіть якого року вони стосуються. На цьому ж цвинтарі спочивають теж останки українських солдатів, котрі боролися з більшовиками, і ці поховання виглядають набагато скромніше, ніж більшовицькі. У згаданому раніше Коростені теж є пам’ятник більшовикам, котрі боролися з поляками. Не згадую вже про два великі пам’ятники, що нагадують про Щорса, а він теж є символом антиукраїнської боротьби. У громадському просторі набагато простіше знайти пам’ятники, пам’ятні знаки, якісь вшанування совєтів, котрі боролися проти поляків та українців. Тому маємо надію, що ця наша акція допоможе у популяризації та розповсюдженні знання про історію 1920 року. 

У цьому контексті варто згадати, що зараз у Київському метро, на прекрасній станції «Золоті ворота» триває виставка, присвячена Союзу Пілсудського-Петлюри. Це чудова виставка і вона викликає у киян зацікавлення.

Упродовж цієї подорожі, її чергових етапів Ви разом з Дмитром Антонюком збираєте величезну кількість цінного матеріалу. Чи плануєте на завершення акції «1920 рік. Пам’ять під час пандемії» опублікувати його у вигляді, наприклад, книжки?

 Це неймовірна історія. З одного боку, такий проєкт планується заздалегідь, і на його початку автори передбачають, якими будуть його результати. Ми, натомість, трішки змушені робити все спонтанно і реагувати на змінні умови. Але вже на цьому етапі ми, після вступних розмов з кількома установами, знаємо, що хочемо зробити підсумок цього проєкту. Беремо до уваги дві форми. Перша — це виставка. Адже ми здобуваємо неймовірно багату документацію, не тільки аудіо, хоча вона є дуже цікавою — розмови з людьми. Маємо теж багату фото- та відеодокументацію. Тому наприкінці цього року плануємо зробити мультимедійну виставку, ми вже подали заявку до МЗС. Друга форма — це публікація, яка би стала теж добрим підсумком подорожі та місць, які відвідуємо. Я думаю, що через цю епідемію, ми повинні перенести дії, пов’язані зі сторіччям союзу Пілсудський-Петлюра, на наступний рік і продовжити цю соту річницю подій 1920 року. Тим паче, що 1921 рік, через Ризький договір, не вписався шляхетною ниткою в нашій історії.

Що Вас особисто під час цієї подорожі вразило? Яка зустріч залишиться надовго в пам’яті?

– Одним із зворушливих моментів була розмова у Новому Дорогині (село в Житомирській області — ред.). Можна сказати, це місце на кінці світу, дослівно. Щоби туди потрапити, ми їхали дорогою, яка звужувалася, зменшувалася... Це Друга Чорнобильська зона... Полісся, краєвиди якого нагадують XIX сторіччя... Наприкінці цього села є церква, а далі — маленький цвинтар, де є одна з нещодавно віднайдених могил. І там ми зустріли неймовірну людину — це місцевий священник Православної церкви (РПЦ, оскільки вона тут домінує) Іван Голуб. Ця людина бореться за пам’ять про 1920 рік, і більшовиків прямо називає більшовиками і зайдами з Москви. Розповідь отця Голуба про те, як збережено пам’ять про українських і польських вояків, котрі боролися проти більшовизму, була надзвичайно зворушливою. Місце на самому кінці села, де колись поклали камінь — щоби позначити місце, де спочивають останки солдатів, котрі загинули у боях в 1920 році. Стражником цієї пам’яті є Іван Голуб. На цьому цвинтарі отець прочитав православну молитву, і це був дуже зворушливий момент. Насправді, чудових людей, яких ми зустріли на своєму шляху, — дуже багато.

Чергові етапи проєкту «1920 рік. Пам’ять під час пандемії» (Rok 1920. Pamięć w czasach zarazy) можна відстежувати на профілі цього проєкту в соцмережі Фейсбук - «1920».

Запрошуємо послухати звукову версію передачі у доданому файлі 

Яна Стемпнєвич, Войцєх Янковський