X
Шановний Користувачу,
25 травня 2018 року набуло чинності Розпорядження Європейського парламенту і Ради (ЄС) 2016/679, прийняте 27 квітня 2016 р. (RODO). Заохочуємо до ознайомлення з інформацією про обробку персональних даних на порталі PolskieRadio.pl
1.Адміністратором даних є Polskie Radio S.A. з головним офісом у Варшаві, al. Niepodległości 77/85, 00-977 Warszawa
2. У справах, пов’язаних з Вашими даними, слід звертатися до Інспектора охорони даних, e-mail: iod@polskieradio.pl, тел.: 22 645 34 03
3.Персональні дані оброблятимуться у маркетингових цілях на основі наданої згоди.
4.Персональні дані можуть надаватися виключно з метою належного надання послуг, обумовлених у політиці приватності.
5.Персональні дані не надсилатимуться за межі Європейського економічного простору або до міжнародних організацій.
6.Персональні дані зберігатимуться протягом 5 років від закриття облікового запису, відповідно до законодавчих положень.
7.Ви маєте право на доступ до своїх персональних даних, їх виправлення, перенесення, усунення або обмеження обробки.
8.Ви маєте право на внесення протесту щодо подальшої обробки, а у випадку висловлення згоди на оброку персональних даних – на її відкликання. Використання права на відкликання згоди не розповсюджується на обробку, що мала місце до моменту відкликання згоди.
9.Ви маєте право на подання скарги до наглядового органу.
10.Polskie Radio S.A. повідомляє, що в процесі обробки персональних даних не приймаються автоматизовані рішення та не застосовується профілювання.
Більше на цю тему Ви знайдете на сторінках персональні дані та політика приватності
Розумію
Українська Служба

Спогади живих. Фільм Сергія Буковського про трагедію Голодомору

28.11.2020 01:11
Ми намагалися через фільм "Живі" вписати історію Голодомору у світовий контекст, показати, що це не лише українська трагедія, а це трагедія світу, - розповідає видатний український документаліст Сергій Буковський
Аудіо
  • Інтерв’ю із режисером Сергієм Буковським про особливості роботи над темою Голодомору у документальному кіно
   , -
Плакат до фільму "Живі", прес-матеріалиПрес-матеріали

З нагоди Дня пам’яті жертв Голодомору ми згадаємо про документальний фільм «Живі» видатного українського документаліста, режисера Сергія Буковського. Фільм вийшов у 2008 році. У ньому є декілька сюжетних ліній, зокрема, історія британського журналіста Ґаретта Джонса, який намагався висвітлити події, що відбувалися в Радянській Україні у 30-х роках минулого століття, що став персоною нон-грата у СРСР, а також історії живих – тих, що вижили у час Голодомору, дітей цієї страшної найбільшої трагедії в історії України.

До вашої уваги інтерв’ю із режисером Сергієм Буковським про особливості роботи над темою Голодомору у документальному кіно.

Так, як ви зазначали не в одному інтерв’ю, у фільмі є дві сюжетні лінії. Але для мене важливою є ще одна лінія, а саме – спокій, статичність цього фільму, що проявляється через героїв, їхні історії… Для мене це дуже важливий акцент у вашому фільмі. Для вас як для документаліста, для режисера, що найважливішим є у показі цієї важкої теми, що є визначальним, аби це промовило до глядача? Що є важливим у показі тематики, яка забута і про яку не пам’ятають або довгий час не пам’ятали?

Це дуже широке питання. Думати і говорити про це можна дуже довго. Взагалі, це стосується не тільки історичної теми в документальному кіно, а в кіно взагалі. Ми безумовно довго думали перед тим, як починати робити цю картину. Перші фільми на тему Голодомору, які я дуже добре пам’ятаю, були зроблені на початку «перебудови». До того ж, про Голодомор-геноцид взагалі не можна було говорити. Це було табу. Всі знали, принаймні, мої старші колеги знали про це, говорили, але пошепки. Безумовно, стартом для нашої роботи була дуже велика увага до цієї теми третього президента України Віктора Ющенка, він дуже цим опікувався. Сьогодні у Києві ми маємо музей-меморіальний центр Голодомору саме завдяки йому. Я переглянув з Вікторією Бондар, з нашими авторами чимало фільмів, які почали знову і знову зніматися. Їхній ключ і пафос був сфокусований на дуже страшній сторінці Голодомору. Мова йшла взагалі про канібалізм. Слово «геноцид» у них було кожним третім словом. Тоді, коли ми взялись за цю роботу, то подумали, що наш підхід до теми Голодомору у документальному кіно буде зовсім інакший. Ми хотіли зробити емоційну, а не інформаційну картину. Я думаю, що це головна різниця між телебаченням, телевізійною документалістикою і кіно. Ми спиралися на факти, але, разом з тим, ми хотіли зробити так, аби це впливало на свідомість, на емоції глядача, щоб він разом з цими бабусями і разом з Ґареттом Джонсом пережив цю історію знову і знову. Тому ми намагалися бути не те, що спокійними, ми намагалися наші емоції приховувати.

Офіційний трейлер фільму Сергія Буковського "Живі"

На мою думку, у фільмі ми зробили декілька правильних сценарних драматургічних речей, які спрацювали. На що взагалі впливає кінотекст? І не лише це, а й література, драматургія, п’єса, музика… Це впливає на три головні почуття тих, хто дивиться, слухає, сприймає, це – страх, сміх, співчуття. І в нашому фільмі все це є. Але ми це вводили поступово. Інтродукція до фільму була, скажімо так, несподівана для цієї теми. Для перших десяти хвилин ми вибрали найсмішніше з близько 100 годин відео, які ми записали. У цих 10 хвилинах ми представляли наших майбутніх героїв. Це були якісь смішні речі, які не стосувалися теми стрічки. Я пам’ятаю реакцію залів у США, у Колумбійському університеті, на фестивалі у Швеції, у Польщі… Лише в Росії не було показано фільму. Абсолютно всі на початку сміялися. Сміх в залі – це оплески, це означає, що все зроблено правильно. І тоді поступово наші герої стали своїми. Далі ми крок за кроком цю історію почали розкручувати.


Один із героїв фільму, фото: кадр з фільму "Живі" Один із героїв фільму, фото: кадр з фільму "Живі"

Так, тут є дві сюжетні лінії і ще одна лінія – історичний контекст. Одна лінія – це історія Ґаретта Джонса, вона зроблена майже як детективна, адже вона тримає напругу, «тримає» історію, «тримає» цей сюжет, зводить це до певної цілісності. Ми його історію намагалися показати так, ніби він їде в наш час на Харківщину і люди розповідають не нам на камеру, а йому. А третя лінія – додаткова, і вона зробила свою справу. Це – документи, які ми використовували у фільмі, це листи з Харкова. У нас був дуже гарний консультант, історик Андреа Ґраціозі, який написав книгу, що так і називається «Листи з Харкова». Тоді столиця Радянської України була у Харкові і там знаходились всі посольства, а посольства звітують своєму керівництву у своїх країнах. Це була звичайна оперативна інформація, що відбувається в Україні. Найцікавіші документи були використані у фільмі. Більше того, ми знімали оригінали цих документів. До речі, там чимало польських документів. Ми намагалися через цей фільм вписати цю історію у світовий контекст, що це не лише українська трагедія, а це трагедія світу. Всі ці лінії ми поєднали в один фільм. Це спрацювало, щоб люди цьому співчували. Це закон драматургії, коли спочатку треба сміятися, щоб в кінці всі заплакали і відчули це, як свою власну трагедію.


Одна з героїть фільму - баба Настя, фото: прес-матеріали
Одна з героїть фільму - баба Настя, фото: прес-матеріали

Ще хочу звернути увагу на одну деталь, як ми шукали героїв. Було дуже багато людей, які працювали над фільмом, було дві групи, рісерчери, але у фільмі є герої навіть наших знайомих, які розповідали, що у їхніх родинах є історії. Це торкалося кожного. Ми також усвідомлювали дуже велику відповідальність, адже люди, яких ми знімали, - це вже останні свідки Голодомору, це діти Голодомору. Цим людям на той час було понад 80 років.

Окрема історія – це те, як ми з ними працювали. Головним було не записати інтерв’ю, а те, як попрощатися, бо здебільшого це були дуже одинокі, самотні, нещасні люди. Але вони були живі, привітні, відкриті, з неймовірним почуттям гумору.

А як ви працювали з цими героями? Як ви їх відкривали? Так, як ви зазначили, у фільмі ми бачимо смішні моменти, але такі короткі репліки, як от «краще б наше покоління не народжувалося… Мені давно було здохнуть, а я досі жива…» викликають дуже глибокі емоції і сльози…

Це – баба Настя, одна з моїх найулюбленіших бабусь. Ми дуже часто потім її відвідували, адже вона жила на Київщині, це не так далеко від Києва. Я думаю, що, на превеликий жаль, баби Насті вже нема. У цьому випадку треба мати велике терпіння у тому сенсі, аби не питати відразу про головне. Потрібно трохи зачекати, аби людина відчула себе трохи спокійнішою, звикла до ситуації. Спочатку ми думали, що поїдемо і познімаємо багато, по три баби вдень, однак це не спрацювало. Велика різниця полягає у підходах до персонажів, до героїв, до роботи з ними, з якими має справу документальне кіно. Якщо хтось їде за характером, за глибиною людини, за відчуттями, за емоціями, то за одну-дві години впоратися дуже складно. Тому спочатку ми знайомилися, потім приїжджали на наступний день, довго говорили. І коли вже починала працювати камера, треба було спитати про щось буденне, наприклад, про картоплю чи про колорадські жуки, чи про пенсію. А лише згодом можна було говорити на якісь болючі, важкі теми. І тоді ми отримували те, що хотіли. Питай по-іншому – це найголовніше правило. І не поспішай! Треба дійсно мати дуже велике терпіння, коли ти працюєш з героями і з людьми…

Запрошуємо послухати інтерв’ю повністю у доданому звуковому файлі.

Мар’яна Кріль  

 

 

Побач більше на цю тему: Голодомор історія Україна