Українська Служба

Митрополит Олександр (Драбинко) розповів про перспективи календарних змін та визнання ПЦУ у світі

05.02.2022 11:00
Цього разу ми поговоримо про намір ПЦУ переходити на новоюліанський календар, а також про визнання ПЦУ у світі, зокрема Польською автокефальною православною церквою. Владика говорить, що питання про перехід на новоюліанський календар достатньо цікаве, адже воно багато обговорюється
Аудіо
  • Митрополит Олександр (Драбинко) розповів про перспективи календарних змін та визнання ПЦУ у світі
        ()
Митрополит Переяславський і Вишневський Православної церкви України Олександр (Драбинко)священик Андрій Тищенко

У першій частині нашої розмови Його Високопреосвященство Митрополит Переяславський і Вишневський Православної церкви України Олександр (Драбинко) розповідав про стан та діяльність Православної церкви України перед обличчям сьогоднішніх подій, процес переходу парафій, священиків, ієрархів до ПЦУ та про мету свого візиту до Польщі. Цього разу ми поговоримо про намір ПЦУ переходити на новоюліанський календар, а також про визнання ПЦУ у світі, зокрема Польською автокефальною православною церквою. Владика говорить, що питання про перехід на новоюліанський календар достатньо цікаве, адже воно багато обговорюється:

- Я вважаю, так само, як і предстоятель нашої Церкви, який нещодавно заявив, що «так, звісно, ми як і весь цивілізований світ колись перейдемо до святкування за новоюліанським календарем», проте на сьогоднішній день в умовах протистоянь і розділень, мабуть, рано робити такий крок, оскільки це може завдати певної шкоди процесу становлення помісної української Церкви. Ми знаємо про великий розкол старостильний, який існує в Грецькій церкві. Ми знаємо, що в монастирі Афону живуть також за старим стилем, хоча знаходяться в юрисдикції Вселенського патріарха – це не становить якоїсь великої проблеми. Наприклад, отець ігумен Олексій із монастиря Ксенофонт на Святій горі Афон – він на материковій Греції святкує Різдво та інші свята за новим стилем, він їде туди, служить 25 грудня літургію, завершує богослужіння, приймає вітання й сам вітає, потім повертається до себе до монастиря на Афон і вже 7 (січня – ред.) за старим новим стилем, а це 25 (грудня – ред.) за старим стилем, знову святкує Різдво та інші свята. Коли ми говоримо про Різдво, про 25–7–25, повинні чітко усвідомлювати, що якщо ми будемо переходити на новий стиль, то маємо переходити повністю церковним календарем, а не лише однією датою святкування Різдва. Це дуже об’ємний процес, оскільки не треба забувати, що до церковних свят прив’язано багато державних свят, як, наприклад, День захисника Вітчизни, який припадає на день святої Покрови. Тобто є закон, який визначає фактично державне свято за новим стилем, а коли ми будемо переходити на новий стиль зі святом Покрови – ми на 13 днів зміщуємося. Ось таких свят є багато, які можуть «рухатися». Останнє свято – День державності України, котре випадає на 28 липня, на День хрещення Русі й День пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира, якщо ми його пересунемо (указ президента є на 28 липня) – святкування залишиться в одному місці, а святкування Дня пам’яті й церковне святкування – в іншому. Тобто є дуже багато нюансів, але вони всі вирішуються. Колись казали, що не можна перейменувати міліцію в поліцію – можна все, але на все потрібна одна думка, одностайність у вирішенні цього питання. Блаженніший владика Епіфаній сказав, що нам потрібно 10 років, аби свідомість наших громадян досягла того, що це не розкол, не нововведення, а так живе весь православний світ і ми не можемо прив’язуватися богослужбово до якоїсь конкретної дати, оскільки й Різдво, і Пасху, і Погребіння, і Голгофу, і Воскресіння ми святкуємо кожного дня, коли звершуємо Божественну літургію та згадуємо під час неї всі ці події. Так, ми згадуємо раз у рік окремо кожну із них, але в богослужбовому циклі й крузі ми згадуємо ці події кожного дня. Я дуже часто кажу, що ми маємо для початку, мабуть, увести в ПЦУ парафіям можливість святкування за вибором. Чому? Бо є дуже багато питань, які пов’язані із нашими заробітчанами, котрі їдуть за кордон (їх на сьогодні від 10 до 15 млн), вони проживають у країнах, котрі святкують за новим стилем Різдво: Польща, Португалія, Іспанія, Італія та ін. Люди приїжджають до України, а в нас у цей час піст. Ще якось Новий рік можуть відсвяткувати в колі сім’ї, а от Різдво не можуть. Потім вони повертаються до тих країн, звідки приїхали, а там уже Різдво відсвяткували, коли в Україні ми тільки починаємо. Тобто для таких громадян, щоби вони доєдналися до нашої церковної традиції й мали можливість молитовно відзначити ці свята, я вважаю, що потрібно зробити альтернативу в богослужбовому плані.

Владика розповів, що далі з визнанням ПЦУ у світі:

- Ми можемо сказати, що ПЦУ визнана. Через Вселенську церкву, через Константинопольську церкву, через патріарха Варфоломія ми маємо спілкування з іншим православним світом. Так, вони можуть не спілкуватися з нами (ті, хто не визнає ПЦУ – ред.), але коли вони спілкуються з патріархом Варфоломієм (а з ним та Константинопольською церквою не спілкується тільки Московська патріархія), усі решта – у спілкуванні, відповідно й ми теж долучаємося. Так, кожна церква окремо має прийняти рішення, внести до своїх диптихів, бо це було визначено синодом Вселенської церкви (ПЦУ займає 15 місце в загальному всеправославному диптиху помісних православних церков), почати поминати і вступити у євхаристійне спілкування. Маємо на сьогодні 33% такого визнання: Константинопольська Церква, Александрійська, Кіпрська, сама ПЦУ, Елладська православна церква. Тобто третина визнає ПЦУ й це процес безповоротній. Я вже казав, що в нас існують на сьогодні проблеми різного характеру, в основному це політичний та економічний тиск із боку Росії на інші помісні православні церкви, а до декого проявляється шантаж, але ніщо не вічне: часи, політики змінюються, Церква має Томос, не при нас – при наших нащадках, у наступних поколіннях вона буде визнана. Російська православна церква не отримувала свого визнання 141 рік і це не завадило їй стати патріархатом, сильною та могутньою церквою в сьогоднішньому православному світі. Усе змінюється й ми будемо вірити, що незабаром політичний чинник, який заважає визнанню ПЦУ як помісної, він буде усунений і ми по-братерськи обіймемо один одного з Польською церквою, Православною церквою Чеських земель і Словаччини, з Єрусалимською, Румунською церквою. Остання взагалі ніколи не виставляла ніяких богословських претензій до визнання ПЦУ. Грузинська церква переживає за те, що буде більш масове вторгнення в Абхазію Російської церкви, але, як бачимо, визнає вона чи не визнає Помісну церкву України на цей день – це не заважає Росії робити своє на території Грузинської церкви. Я думаю, що невдовзі ми можемо отримати визнання Грузинської церкви, Румунської церкви, Єрусалимська, я думаю, також уже близько підходить до того, щоби визнати ПЦУ, оскільки вона бачить, що робить Москва в Александрії й в Африці, відкривши там свій екзархат. Думаю, що патріарх Феофіл буде солідарним зі своїм «колегою» патріархом Федором і найближчим часом теж прийме відповідне рішення.

Зважаючи на факт присутності Владики в Польщі, він розповів, як виглядає процес визнання ПЦУ Польською православною церквою:

- Блаженнішого Саву й багатьох єпископів Польської православної церкви я знаю особисто, оскільки впродовж 16 років я був секретарем митрополита Володимира й ми разом були в Польщі із Блаженнішим Савою. Він приїжджав до Києва та до Городниці, ми неодноразово служили й спілкувалися на цю тему. Я знаю добре владику Георгія, владику Авеля. Ми свого часу дуже часто розмовляли на цю тему й саме вони говорили, що «ви потужна українська Церква часів Володимира, ви маєте бути автокефальною». Тобто сама ідея підтримувалася Польською православною церквою. Я так розумію, що Польська церква на сьогодні готова до визнання не так статусу помісної Церкви України, як того процесу, який відбувався з 90-х років під очільництвом колишнього митрополита київського Філарета. Взагалі той процес становлення, з яким ми підійшли до 2018 року, – це дуже суперечливий процес, адже можна говорити про те, що до Філарета неправильно поставилися. Філарет в 1992 році зробив розкол, зараз ми маємо помісну Церкву, провели об’єднавчий собор, отримали Томос, усе ніби канонічно, а він знову робить новий розкол, реанімує якийсь свій Київський патріархат. Людина ніколи не бачила себе в церкві, а лиш церкву в собі. Ось ця гординя якраз стоїть на перешкоді, а це все ясно й гарно видно зі сторони Польській православній церкві, яка була завжди поряд і за цим усім спостерігала. Це один аспект. Інший – можна було б розпочати якийсь діалог, перемовини, поставити якісь умови визнання помісності української Церкви. Просто із синоду в синод повторюються слова: «Ми підтверджуємо свою позицію, про яку повідомили раніше». Уже, мабуть, забули цю позицію, але «ми її все-таки підтримуємо». Польська церква отримала свою автокефалію точно так само, як і українська в 1924 році. Тобто ми є дітьми однієї великої Київської митрополії Константинопольського патріархату в минулому, але з двома вже помісними церквами на цій території: у Варшаві та Києві. Чому не відбувається того ж процесу, який відбувався в 1924 році, мабуть, на те є якісь певні причини. Мені на сьогодні вони не відомі, тому я про них говорити не можу.

Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі

Роман Гаврищак