Від початку війни Україна, хоча й не одразу, нарешті здобула підтримку Заходом свого прагнення до свободи, власної державності, здобула військову підтримку й навіть право говорити сама за себе, а не через посередництво росіян.
17 березня відбулася подія, значення якої неможливо переоцінити: Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт владіміра путіна, якого звинуватили в примусовій депортації українських дітей. І зрозуміло, що це лише початок знищення путіна, яке, поза сумнівом, рано чи пізно відбудеться.
Але чи знищення путіна означає, що політика Росії різко зміниться й країна перетвориться на осередок миру й гармонії? Які у нас є підстави думати, що кровожерлива й підла війна Росії проти України — це всього лише примха диктатора і якби його не було — то не було би ніякої агресії?
Варіації на теми хороших росіян ми слухаємо від самого початку війни. 13 березня Американська академія кіномистецтва нагородила «Оскаром» фільм, який навіює думку, що у війні винен лише путін, а не росіяни. Тож я поцікавилася в Каміля Басая, чим загрожує таке звинувачення у війні не росіян, а лише путіна?
З перспективи аналізу інформаційно-психологічних операцій, які проводять росіяни з метою впливу на громадську думку на Заході, висновок є один: Росія прагне створити альтернативний фальшивий образ участі Росії в збройному нападі на Україну. Одним із елементів є відокремлення образу нападника та перенесення його з російської держави, її суспільства, росіян на окремих осіб, які вказуються як відповідальні.
З одного боку, фальшивим способом вказується Кремль як відповідальний, з другого боку — якісь російські середовища. І таким чином створюється оманлива думка для Заходу, що існують якісь інші росіяни, аніж ті, які здійснили збройний напад.
Із такої перспективи це операція дезінформаційного характеру, яка має створити насамперед у громадській думці Заходу певну готовність до альтернатив. У момент, коли росіяни приймуть рішення про використання цієї дезінформації, вони захочуть представитися як ті, котрі не були частиною агресивного нападу на Україну – це і є мета, якої прагне на цей момент російська федерація, виконуючи такого поділу, який є фальшивим, штучним і базованим на фальшивій основі
Чи нагородження фільму про Навального означає, що Захід утомився від України й хоче повернутися до всім відомих старих добрих росіян, бо ж знаємо, що в західних університетах славістика так насправді дорівнювала русицистиці й кожну постсовєцьку культуру зводили до російської культури? Чи це означає якийсь новий рівень, якусь нову якість у міжнародних відносинах і повернення до старої ієрархії неможливе?
Якщо розглядати Ваше питання в контексті методики, якою послуговуються групи країни-агресора, які формують інформаційну, пропагандистську чи дезінформаційну політику, то насамперед вони відшукують слабкі місця цільової аудиторії, до якої намагаються дістатися і вплинути на неї. І тут немає ясної та простої відповіді.
Є очевидним, що частина, назвімо так, академічної чи пов’язаної зі сферою мистецтва спільноти має певну податливість до тем, пов’язаних із певною відкритістю щодо розуміння російської федерації. Ця відкритість за нашою оцінкою, є помилковою, бо спирається на певне уявлення про Росію, уявлення, яке створила багаторічна російська пропаганда.
Це відбувалося через канон м’яких операцій впливу: soft power, через промоцію культури, історичних персонажів вона створила такий фальшивий ілюзорний образ. І ці середовища мають у собі певну сформовану готовність до визнання російської політики, попри очевидний спротив. Бо що до того, що Захід таки протистоїть російському нападу на Україну, — то на теперішньому етапі це видається очевидним.
Але росіяни постійно працюють над цими чутливими місцями, а про ефективність операцій ми не можемо говорити в короткочасній перспективі.
Росіяни планують в циклах щонайменше десятирічних.
Тож якщо поєднаємо цикл планування інформаційної атаки чи операцій впливу, які проводить російська федерації проти західних суспільств для того, щоби їх ввести в оману, використовуючи й ті слабкі місця, про які я вже казав, із певною психологічною тенденцією зниження інтересу до інформації, яка не гарантує ані комфорту, ані безпеки, — тоді потрібно чітко ідентифікувати момент, коли це розпочинається. І протидіяти цим інформаційним ризикам через відповідну інформаційну політику — щоби цю прогалину заповнити й щоби не дозволити увійти в цю прогалину росіянам. Це не є таємницею, — кожна група, яка має здатність інформаційного планування, може передбачити, що такий момент надійде.
І можливо, деякі елементи операцій, які на цей момент російська федерація проводить на Заході (а вона проводить їх багато, наприклад, опертих на такому фальшивому, удаваному пацифізмі), тож певні елементи таких операцій потрібно визнавати за послідовність подій, яка контролюється кремлівським апаратом впливу.
І вже точно ця послідовність подій запланована й адресована до специфічного психофізичного стану суспільства саме в цей момент, тобто рік після (повномасштабного – ред.) збройного нападу російської федерації на Україну.
Ще зарано, аби оцінити, чи така втома почалася, але вже можна сказати, що є більша відкритість до потреби отримувати іншу інформацію. Це стан, у якому належить особливо дбати про інформаційну гігієну, тобто про те, на які джерела інформації, на яку політику комунікації державні чи недержавні структури проводять свою інформаційну діяльність, спрямовану на громадську думку на Заході. Дбати так, щоби заповнювати ті інформаційні прогалини, у які націлилися росіяни.
Оскарівський комітет відмовив у виступі Зеленському, а водночас вирізнив Навального, який колись сказав, що якщо стане президентом, то Крим усе одно Україні не поверне, бо «Крым - это что, бутерброд с колбасой, чтобы его туда-сюда возвращать?»
Дуже важко мені сказати щось щодо цієї відмови, не знаючи обставин. Так здається, що в ситуації держави, яка зазнала неспровокованої та несправедливої агресії, належало би надати голос президенту цієї країни. Чому так не сталося – я не можу відповісти на це питання.
Дивним видається факт, що Навальний живий, із в’язниці через інстаграм звертається до росіян, його заклики безрезультатні, але він нагадує про себе, має доступ до публіки, — і це в той час, коли більшість своїх опонентів російська влада давно вбила. Чи значення саме цієї політичної персони є важливим у механізмі російської дезінформації чи це просто один із її елементів?
Ще занадто рано, щоби давати однозначні оцінки, але напевно є кілька елементів, на які потрібно звернути увагу. Я думаю, що сама персона Навального є певною візуалізацією тих слабких місць, про які ми говорили раніше, певною альтернативою, яку намагається «продати» російська федерація.
Це серед іншого, бо важко оминути увагою хоча би особливості комунікації щодо образу Навального на Заході й ці інформаційні пастки чи облуду, які в середовищі спецслужб є просто хлібом насущним.
Це не обов’язково усвідомлення такого типу ігор, загравань, спроби відвернення уваги, створення удаваних альтернатив для влади Кремля, які мали би бути таким новим відкриттям — за моєю оцінкою, це все не усвідомлюється на Заході.
Тут, як на мене, необхідна така освітня діяльність. У такий спосіб, щоби ті особи, які не аналізують оцієї пропозиції, якою є і фільм, і легенда про Навального, яку він містить, — щоби ці особи могли побачити й інтерпретувати це з ширшої перспективи, аніж тільки й виключно та оповідка, яка там подана.
Щоби дивилися на це з перспективи цілого компоненту інформаційної політики, політики операцій впливу, керування поведінкою, яка, можливо, лежить в основі такого типу операцій.
Звукову версію розмови слухайте в доданому файлі
Сніжана Чернюк