Ось уже другий рік, як президент Хорватії робить заяви, які явно відлунюють російською пропагандою про те, що Крим ніколи не буде українським, що Україні не місце в НАТО, що це одна й найкорумпованіших країн світ. Водночас прем'єр-міністр країни Андрей Пленкович потім перепрошує за такі заяви президента й оголошує прозахідні погляди й прозахідний курс Хорватії. Що це за «роздвоєння особистості» в Хорватії? Це якась політична гра? Чи вона викликана бажанням усім догодити, чи президент діє під впливом російської пропаганди?
Попри те, що Хорватія вважається нашою братньою країною, хорвати мають свій погляд на цю війну й президент Миланович відображає погляд достатньо великої кількості хорватів і цей погляд звучить так: ми — маленька країна, ми не хочемо бути втягнуті в нову війну. Нас втягують у нову війну через допомогу, через необхідність вибрати якусь сторону, і ми, хорвати, які пережили цю страшну війну, у якій нам ніхто не допомагав, категорично проти участі в якихось воєнних чи навколовоєнних діях. Миланович не антиукраїнський чи проросійський політик. Він прохорватський політик — так, як він це розуміє. Не те, щоби він проти, скажімо, входу України в НАТО. Він проти втягування Хорватії у якісь рішення, які вони не хочуть приймати. Це головна риса. Нам не треба вважати Милановича ворожим щодо України, бо ми так легко скотимося до риторики «свій-чужий», ворог і так далі. Нам треба навчитися жити в світі реальності. У світ, де політики говорять насамперед не те, що подобається українцям, а те, що подобається їхнім власним виборцям. А виборцям Хорватії подобається, коли Миланович каже, що ми не будемо підтримувати жодну зі сторін, ми будемо підтримувати нейтралітет, навіть якщо це виглядає як для українців як побажання нашої поразки.
Треба сказати також, що Хорватія — не президентська республіка. Тож пан Миланович, звісно, відповідає за зовнішню політику, за збройні сили, але в цілому політику держави направляє прем’єр-міністр, тобто Пленкович. А до нього дуже неодзнозначне ставлення всереднині Хорватії. Партія Пленковича й сам він, на жаль, відомий досить багатьма корупційними й навколокорупційними скандалами, тому важко сказати, що його прямо всі підтримують. Пленкович досить давно й особисто пов’язаний із Україною, досить непогано розуміє принаймні українську мову і в цьому сенсі дуже активно підтримує Україну. Пленкович виражає, напевно, те покоління європейських політиків, які все-таки думають більш глобально, аніж лише інтересами Хорватії. За це його й не люблять у Хорватії. Що він надто часто думає про Європу, але це, звісно. На користь Хорватії. І в цьому сенсі Пленкович точно не підтримує президента Хорватії в якихось там його заявах. Дуже важливо, що багато членів партії Милановича теж його не підтримують — ці його вислови, риторику і вважають, що це має бути не так публічно, не так ясно.
Євген Степаненко підкреслює, що розмова про російську дезінформацію чи пропаганду в Хорватії неможлива без урахування хорватського досвіду балканських війн і антиглобалістського контексту.
Розуміння Хорватії неможливе без розуміння того досвіду, який вони пережили. Для нас балканські війни, які пережила Хорватія, були незрозумілими й лишаються незрозумілими. Досвід війни, примирення, реінтеграції окупованих територій, співіснування з колишніми ворогами, спільного бізнесу з сербами. Їх сприйняття реальності таке, що Україна для них сприймалася через проросійську пропаганду, тому що Україна в інформаційному просторі Балкан була відсутньою й завжди була в тіні Росії. Дуже багато ЗМІ спиралися на те, що говорить Росія, і дуже багато ЗМІ підтримують не проросійський, а антизахідний порядок денний. Узагалі Балкани ще з часів Югославії сильні своєю антиамериканською, антиколоніальною пропагандою, тобто вони вважають, що їх завжди хочуть усі завоювати, чи то Америка, чи то Росія, чи ще хтось. А вони хочуть бути незалежними. З самого початку повномасштабного вторгнення хорватські медіа намагалися «гратися» в цей баланс думок (ідеться про одну з обов’язкових норм журналістики – надавати право висловитися всім сторонам, представленим у публікації, прекрасна норма для демократичного суспільства в умовах миру, але норма, яка зовсім не працює під час війни або в постколоніальній ситуації — С.Ч.). Це виглядає зараз так, що вони, фактично, не підтримують жодної зі сторін. Вони однаково намагаються висвітлювати українську позицію — Зеленський, бої, Бахмут, жертви, біженці, а з іншого боку вони так само дають ефір проросійським експертам чи принаймні ретранслюють проросійські меседжі, абсолютно не критикуючи їх і не розбираючи їх. Ми тут стараємося з цим боротися, досить активно, але, це та реальність, у якій ми зараз існуємо.
Мій співрозмовник спостерігає, що назагал медіа в Хорватії висвітлюють війну більш-менш однаково, але, як це буває часто з російською дезінформацією, проблемою стає один із набутків демократії — баланс думок.
Основна історія з ресурсами в Хорватії — це те, що вони, як і в Україні, вони мають різних власників. Загалом ЗМІ Хорватії висвітлюють війну приблизно однаково. Є більш прозахідні, як телеканал Н1, який більше уваги приділяє Україні, але також він показує і російські наративи. Є такі як HRT, це суспільне хорватське, яке, як вони кажуть, в силу своєї політики має показувати обидві сторони. Але якось так це виходить, що це більше російська сторона, яку вони показують. Але теж, ніде правди діти, що вони об’єктивно показують якісь реальності війни. Не можна сказати, що це проросійські меседжі, які вони прямо спеціально ретранслюють. Швидше ці меседжі вони ретранслюють, просто використовуючи російський матеріал. Ясно, що ця точка зору брехлива, перекручена, неправильна, але вона поділяється тут і показується в телевізорі як щось, що зберігає баланс думок, у який так люблять «гратися» європейські медіа.
У Хорватії, як загалом у світі, інтерес до війни в України потроху згасає, а оскільки війна стає рутиною і точиться десь далеко, то тут з’являється простір для інформаційних маніпуляцій.
Про війну інформували напочатку досить активно, широко і серйозно. Вони розуміють, про що йдеться. Вони однозначно на нашій стороні з погляду суспільного сприйняття, співчуття до українців і до України як до жертви війни при всій переконаності, що цю війну розв’язали США й Росія між собою, а Україна є жертвою. Це, звісно, викликало співчуття і співчуття викликає те, що Україна боронить себе, що це боротьба за незалежність. Вони нас розуміють, вони були в таких самих ситуаціях. Зараз, через рік і більше, інтерес до війни, як і у всіх західних ЗМІ, потроху зникає. Війна стає рутиною, вона надто далеко й це дає простір для маніпуляцій, наприклад, що війна вплинула на продовольство. Назагал висвітлення війни хорватськими медіа нічим не відрізняється від висвітлення війни іншими європейськими ЗМІ. Можливо, більше в бік антиглобалізму. Бо вони дуже критикують Захід і США, але вони критикують переважно з погляду хорватів. А з погляду хорватів Україна зараз у тій самій ситуації, у якій була й Хорватія, коли Хорватія просила зброю, а їй не давали. Однак хорвати в цьому не звинувачують Росію, а звинувачують США, мовляв, бачите, Америка хоче, щоби війна продовжувалася довго, щоби вашими руками знищити Україну, щоби знищити Росію.
Якщо йдеться про українських біженців, то інформаційна картина в Хорватії незмінно сприятлива, — каже Євген Степаненко.
Українських біженців, українців тут, у Хорватії прийняли як рідних, тут велика, як для такої маленької країни, нова діаспора. У Хорватії перебувають близько 40 тисяч. Для чотиримільйонної країни це багато. Майже немає класів у школі, де не було би українських дітей. Дуже багато українських жінок працюють на хорватських підприємствах. Хорвати дуже позитивно ставляться до того, що українці переїжджають у Хорватію, бо тут величезна проблема з відтоком робочої сили, з відтоком населення, а українці заповнюють ці ніші. Ще один момент: Хорватія — туристична країна, й оці всі сезонні вакансії дуже багато заповнюються українцями, хорвати це підтримують. Вони раді, що українські біженці тут і знайшли себе, і українські діти знайшли себе в школах, знайшли хорватських друзів. ЗМІ висвітлюють тему українських біженців зі співчуттям, багато роблять для того, щоби підтримувати українців у їхньому прагненні зрозуміти цю країну. Тож не має ніякого негативу, не знаю, якихось розповідей про те, що українські жінки забирають хорватських чоловіків. Ні, це все про співчуття, якісь матеріали про підтримку, про те, як будується нове життя.
Підсумовуючи розмову, я запитала, як у Хорватії борються з російською дезінформацією. Мій співрозмовник зауважив, що не лише НЕ борються, але й він не знає нікого з фахівців, ба більше — навіть немає запиту на боротьбу з російською дезінформацією.
Я не думаю, що в Хорватії борються з російською дезінформацією, я не думаю, що вони взагалі розуміють, що таке російська дезінформація, я поки що не зустрічав людей, які прямо на цьому знаються і більше — я не зустрічав запиту на боротьбу з російською дезінформацією. У цілому журналістика тут потужна і традиції ЗМІ сформували потужну когорту людей, які вміють писати, які вміють працювати з інформацією, але, знову-таки, які наповнені своїми уявленнями про світ і серед цих уявлень про світ тема антиглобалізму існує теж. Як такої боротьби чи вивчення російської дезінформації тут немає. І було би добре, щоби вона з’явилася. Але ініціатором цього має бути насамперед Україна. А Україні Балкани й до сьогодні не дуже, на жаль, цікаві. Особисто я і ми досить багато просили підтримки і просимо розуміння і фінансування якихось наших програм і розвитку українського інформаційного впливу на Балканах, але, на жаль, зараз у держави інші пріоритети. Я це розумію, але ми тут вчергове програємо цю інформаційну війну й до цього це може призвести — поки що не можу сказати. Поки що Пленкович — проукраїнський і він підтримує Україну, що буде, якщо на його місце прийдуть такі люди, як Миланович — я не можу сказати.
Звуковий варіант розмови слухайте в доданому файлі
Сніжана Чернюк