У попередній частині розмови з Валентиною Хархун ми говорили про те, що немає універсальних правил меморіалізації, але можна вирізнити загальні тенденції у спробах українців зберегти, музеєфікувати пам’ять про війну прямо зараз, навіть поки вона триває. Це й ініціатива музейних працівників окремих локальних музеїв створити своєрідні тематичні куточки й масштабніші задуми: як ідея меморіалізації моста через Ірпінь чи меморіалізації школи в селі Ягідне на Чернігівщині, де у підвалі росіяни тримали кілька сотень людей
Якщо говорити про якісь загальні тенденції, то мені видається, що зараз, на жаль, але й на щастя, ми маємо унікальний шанс зробити дуже якісну зміну в пам’ятанні й у репрезентації сучасної України. Починаючи з доби перебудови й особливо з початку Незалежності Україна презентувала себе як жертву комуністичного минулого, зокрема висуваючи на перший план трагедію Голодомору, тобто українці позиціонували себе як жертви. Вони не унікальні в цьому підході. Більшість пострадянських і постсоціалістичних країн використовували й у якомусь сенсі навіть паразитували на цій ідеї жертовності. Зараз ми маємо шанс зробити якісну зміну: презентувати нас не тільки і не стільки як жертв, а як борців. Маємо всі шанси саме на таку репрезентацію, зважаючи на розголос, на світову підтримку України і те, наскільки подвиг українських солдатів і цивільного населення знаходить відгук у іноземного читача і глядача. Тому я думаю, що в музеєфікацію сучасної доби, у музеєфікацію цієї війни ми можемо впровадити оцю ідею боротьби за незалежність, ідею сучасної демократично України, яка відстоює європейські цінності.
Судячи з того, що Україна нав’язливо повторює ті самі історичні помилки, ми маємо якийсь потужний соціальний склероз. Чи так само в усіх суспільствах і що робити, щоби національна пам’ять, історія працювали на нас, а не проти? Зрештою, найкращі й найгірші носії суспільної пам’яті – це хто?
Хто гірші чи кращі носії суспільної пам’яті... Я хотіла би переінакшити це питання, зважаючи на так званих агентів пам’яті, тобто не носіїв. А ті організації чи тих активістів, які, власне, визначають пам’ять і формують пам’ять, формують тенденції пам’яттєвої політики. Ми маємо державну організацію, яка найбільше відповідає за формування політики пам’яті. Інститут національної пам’яті — це основна організація, яка формує, безумовно, це музейники і на майбутнє роль музею, як мені видається, буде зростати — як освітньої інституції, як інституції, що передбачає діалог.
Напевно є щось, про що варто мовчати, не лише говорити. А про щось варто кричати або — теж важливо — як саме говорити...
Тут завдання для нас буде дуже важливе, дуже важке. Якщо ми формуємо оцю ідею боротьби за незалежність, є велика небезпека створити просто ура-патріотичний контент, ура-патріотичну виставку. А з іншого боку, якщо говорити про професійні підходи, то мені дуже хотілося би, щоб це була не просто ура-патріотична виставка. А щоб вона висвітлювала ті проблеми, які для нас зараз дуже важливі, ті, які обговорюють медіа, які обговорюють у соціальних мережах. Зокрема, еміграція, ті, хто залишилися і ті, хто поїхали, проблема колаборації і так далі. Щоби музей не просто делегував ідею патріотичну, україноцентричну, а щоб це було таке місце, де осмислюються проблеми суспільства під час війни — критичні проблеми, проблеми втрат і так далі. Мені здається, що якби ми змогли створити саме отаку експозицію, яка дозволяє думати, міркувати, це було би свідчення того, що ми зрештою відірвалися від радянського минулого з цими догматичними виставками, які делегують якусь одну основну ідею, яку треба сповідувати, а щоби музей був місцем, де відбувається дискусія, де формується розуміння того, ким ми є.
«Історія України» а ля путін і подібні псевдоісторичні відхилення — як протистояти чи уникати маніпуляцій із суспільною пам’яттю? Чи теперішнє фатальне загострення проблем свідомості в росії розпочалося через те, що в цій країні відсутні совєтологічні дослідження?
Якщо говорити про совєтологію в Росії, то я би сперечалася, бо совєтологія дуже активно розвивалася в Росії. Починаючи з кінця 80-х років, і аж до сьогодні. Є дуже багато книжок і інших публікацій, тобто проблема не в розвитку совєтології. А в тому, як відбувався цей розвиток. Скажімо, якщо на початку 90-х років була така дуже виразна критична настанова в осмислення радянського минулого, то з початку 2000-х, а особливо з початку 2020-х років ця тенденція різко змінилася. І це було навіть видко по назвах монографій. Почали з’являтися такі монографії, які осмислювали Сталіна, наприклад, як вдалого менеджера. Для мене це вже був такий дзвіночок, що російська наука рухається в дивному напрямку. І це чітко було пов’язано з історичною політикою Кремля. Вони визнавали жертви радянського минулого, але в дуже цікавий спосіб. Жертви визначалися, але ніколи не називалися призвідці цих жертв. Це була якась примарна радянська влада чи хтось, хто здійснював ці криваві дії, але не називалися історичні особи, які могли би вважатися винними у таких жертвах і в такий спосіб сталінська політика виправдовувалася. Путін, звичайно, дивився на Сталіна як на своєрідне дзеркало, як на поведінкову модель. І це, безумовно, стоїть тепер тлом для виправдання російської війни, для повернення оцього уявного Радянського Союзу, можливо, без радянської ідеології, але тим не менш відтворення російської імперії.
Навдивовижу багато молоді, не лише російської, молоді на Заході, захоплені радянським минулим, яке уявляють, як такий собі втрачений рай. Водночас ці люди не мають найменшого уявлення про те, що таке насправді радянські часи. Валентина Хархун пояснює кризою ідентифікації та дуже специфічним видом ностальгії
Для того, щоби зрозуміти, як працює ця ностальгія, треба враховувати два чинники. По-перше, кризові явища сучасності, економічні та політичні проблеми, які формують незадоволення молоді, яка відчуває певну кризу ідентифікації. Водночас образ радянського минулого, створений багатьма людьми чи засобами масової інформації, формує уявлення про радянське минуле як про таку втрачену прекрасну епоху. Ця ідея може підтримуватися в родинах, де, скажімо, панує якась ностальгія за Радянським Союзом, за дешевою ковбасою, смачним морозивом. Також за це відповідальна як література, так і, особливо, кіно. Скажімо, у росії в останні десятиліття продукувалися кільканадцять серіалів, які створювали уявлення про радянську епоху як епоху розвитку науки, техніки, мистецтва, літератури, тобто створювали такий дуже позитивний привабливий образ радянського минулого. І коли сучасна молодь відчуває незатребуваність у сучасному житті, вона, так би мовити, переносить свій інтерес на радянське минуле в такому дуже «рожевому» вигляді такої дуже цікавої картинки.
Нагадаю, що ви слухали ромову з професоркою Ніжинського університету імені Гоголя, запрошеною професоркою Альбертського Університету Валентиною Хархун
Звукову версію розмови слухайте в доданому аудіофайлі.
Сніжана Чернюк