У Варшаві працює Центр сприяння документуванню воєнних злочинів росії, який постав за ініціативи Громадянської мережі «ОПОРА». Про діяльність Центру в інтерв’ю Польському радіо для України розповіла Старша радниця Центру з правових питань Ольга Коцюруба.
— Збір свідчень про російські злочини – це надзвичайно важливий, відповідальний, складний процес. Але він потрібний для того, щоб покарати винних. Розкажіть історію, як постала ініціатива громадянської мережі «ОПОРА» збирати інформацію про злочини, які чинить росія проти України і українців?
— Наша організація загалом відома з того, що ми моніторимо виборчі процеси, моніторимо діяльність парламенту і фактично ми є найбільшою організацією, яка моніторить в Україні вибори. Ми дуже багато займалися виборчими злочинами, зокрема, я була членом робочої групи по розробці змін до Кримінального кодексу, Кодексу про адмінправопорушення. Ми дуже тісно співпрацювали з поліцією та прокуратурою саме стосовно виборчих злочинів. Але 24 лютого минулого року постало питання, що нам робити далі і як використати досвід співпраці громадських організацій з правоохоронними органами. Той досвід фіксації і перенесення доказів з площини якоїсь такої громадської активності в юридичну площину використати для найважливішого зараз періоду для того, щоб пришвидшити перемогу України і притягнути винних до відповідальності. І власне так і постала ця ініціатива. Звичайно, дуже багато організацій збирають свідчення воєнних злочинів в Україні. Ми, власне, тому що частина команди теж переїхала до Польщі, і ми побачили, яка величезна кількість вимушених переселенців живе саме в Варшаві і в Польщі. Ми вирішили цю діяльність організувати тут. Тим більше, що були відомості про те, що польська прокуратура збирає, намагається зібрати докази на вокзалах, в центрах прибуття вимушених переселенців, в центрах, де видають Песель. Але вони стикаються з значними труднощами, тому що, звичайно, людина, яка тільки приїхала, вона не орієнтується, вона не знає мови, вона боїться взагалі спілкуватися з представниками правоохоронних органів, тим більше чужою для них мовою. Ми вирішили стати таким собі місточком і шукати тих людей, які готові давати свідчення, розпитувати про їх історію і передавати докази. Тобто робити перший крок цього просіювання, знаходити людей, які готові свідчити або переконувати теж людей, які нічого не знають про воєнні злочини. Тому що дуже багато у нас, коли ми починаємо тільки розмову зі свідками і нам багато хто каже, ну ми нічого такого не бачили, це ж все війна. А коли ми починаємо з ними розмову і пояснюємо, що все це є злочином. Тобто коли люди пережили окупацію, люди пережили те, що до них у квартири під час окупації приходили і забирали продукти харчування, а дітей примушували ходити до радянської школи. Під час того, коли вони покидали окуповану територію, їх роздягали, утримували без їжі, без води по п'ять-шість годин у закритих приміщення. Але люди навіть не сприймають, не розуміють, що це воєнний злочин. Вони думають, що воєнний злочинець — це тільки вже вбивство, розстріл, наприклад, цивільного населення. Але звичайно, якщо ми бачимо Римський статут, цей перелік воєнних злочинів, і навіть влучання снаряду, навіть снаряд на території населеного пункту, навіть всі оці повітряні тривоги, унеможливлення цивільному населенню жити спокійним життям — все це є ознаки того чи іншого міжнародного злочину. Чи це є воєнний злочин, чи це є, якщо є ознаки систематичності такої діяльності і організованого характеру, то це вже злочини проти людяності. Якщо ще є ознаки того, що це спрямоване проти конкретної нації і на винищення конкретної групи населення за національним, релігійним чи іншим принципом — це можуть бути ознаки геноциду. І, звичайно, ще є злочин агресії, взагалі незаконного нападу росії, на територію України.
Запрошуємо послухати інтерв'ю у доданому файлі
Світлана Мялик