Команда департаменту досліджень Media Development Foundation проаналізувала 11 областей України. Це прифронтові та прикордонні області, що найбільше постраждали під час повномасштабного вторгнення. У цих областях дослідники знайшли 879 редакцій, які точно функціонують сьогодні. У середньому на одну область припадає 60-70 редакцій, що працюють. З них 10 або менше такі, які можна вважати незалежними. Польське радіо для України поговорило з керівником відділу досліджень про те, де найбільше незалежних редакцій в Україні, як їх існування безпосередньо вливає на розвиток громади та що таке «новинні пустелі».
— Ми взяли 11 прикордонних областей з Білоруссю, росією і південні на Азовському та Чорному морях. Це найбільш постраждалі від повномасштабного вторгнення регіони. У них мапа медіаландшафту «перетрусилася» дуже сильно. Дуже багато редакцій просто перестало працювати, бо зруйновані типографії або офіси, або передавачі, або вони переїхали на підконтрольну Україні територію з окупації, або ж внутрішньо перемістилися і зараз знаходяться у центрі, на заході або на півночі України, в умовному Києві. В цьому дослідженні був дуже довгий період створення методології, тому що ми намагалися все врахувати: і що таке незалежне медіа, і що таке локальне медіа, і чому ми вводимо поняття «критичних інформаційних потреб громади», як їх задовольняють. Ми вирішили, що розділимо на фази наше дослідження: спочатку ми проаналізуємо найбільш «перетрушені» регіони під час повномасштабного вторгнення, а далі будемо умовно зафарбовувати всю територію України. Ми вже збираємо дані, майже зібрали по всій Україні. Я думаю, що десь за два чи три місяці ми видамо повну територію України — 24 області і одна автономна республіка.
У дослідженні, про яке ми говоримо, організація Media Development Foundation займалася виявленням так званих новинних пустель серед 11 областей України. Максим Срібний пояснив, що це за поняття.
— Найперше, що треба сказати, що це — радше метафора. Ніхто не каже, що дійсно якісь пустелі трапляються. Це не повне зачищення фауни якоїсь чи флори. Це радше поетична метафора — пустеля, то це значить, що нічого нема, а якщо новинна пустеля, то відповідно нема новин у якомусь місці або районі, або штаті — будь-якій адміністративній одиниці. В певних кордонах, у певних межах залежно від держави немає якоїсь перевіреної інформації від людей, які займаються цим професійно. Це не означає, що нема джерел інформування від місцевої влади. Це радше про те, що нема місцевих газет, місцевих журналів, місцевих медіа, радіо або телестанцій, які можуть надати людям, які там проживають, незалежну інформацію про їхню громаду. Це про відсутність місцевих новин, які нам з вами допомагають приймати повсякденні рішення. Тут більше, напевно, про це.
У своєму дослідженні Media Development Foundation вживає поняття «редакція». Я попросила Максима Срібного пояснити, що конкретно ми маємо на увазі під цим поняттям, чи воно стосується тільки редакцій друкованих ЗМІ, чи радіо та телеканалів також, чи до них можна зарахувати редакції інтернет-видань.
— Ми це вживали як нагальний означник інституціалізованих медіа. Тобто це радіостанції, це телестанції, це паперові газети, які залишилися, які продовжують функціонувати, і це, звісно, онлайн-видання. В цьому випадку ми говоримо про те, що є певна команда людей або одна людина, яка займається цим професійно — споживає інформацію, виробляє інформацію й інформує свою громаду. Я не кажу про Telegram-канали, про регіональні групи, про інших людей, які знаходяться на периферії журналістики, попри те, що вони роблять надзвичайно важливу роботу з інформування людей у місцях, де історично не склалося з незалежними медіа, або, можливо, там зараз якісь проблеми — фінансові чи іншого штибу. В дослідженні «редакція» — це редактор, журналісти. Вони разом пишуть або створюють програми, радіопрограми або телепрограми, телевізійні сюжети. Це можуть бути журналісти без посвідчення і без реєстрації в державних реєстрах, але вони дотримуються журналістських стандартів, журналістських етичних норм.
Я запитала у Максима Срібного, чому так важливо, аби в кожній області працювали свої місцеві ЗМІ. Адже більшість українців, як показують дослідження, по-перше, споживає інформацію переважно з соцмереж, а, по-друге, має доступ до національних ЗМІ.
— Дійсно, люди більше споживають інформації з соціальних мереж. Ми цитували звіт Internews про те, що понад 70% людей читають Telegram-канали як основне джерело новин, можливо, одне з двох головних джерел. Не знаю, чи варто заглиблюватися у філософські роздуми, але в принципі незалежні медіа — це низовий фундамент демократії. Коли люди розуміють, що відбувається у них в громаді, коли вони знають, що завтра буде відбуватися, яке рішення ухвалить місцева влада, або які публічні дискусії ведуться щодо перейменування вулиць, питань бюджету громади, то вони більше розуміють, що відбувається, і можуть робити більш осмислені вибори щодо того, як вони провадитимуть далі свою життєдіяльність. Другий момент — це те, що в місцях, де є новинні пустелі, себто нема незалежних видань, місцева влада не відчуває себе підзвітною громаді, людям, які там проживають, які дають ресурс на функціонування цієї громади. Відповідно ми цитуємо в дослідженні статтю Юдіт Міллер, яка каже, що в громадах — в її випадку в графствах (адміністративні одиниці, з яких складається штат) Сполучених Штатів Америки — де немає незалежних місцевих медіа, щоденних газет, тижневиків, більші рахунки за комуналку, наприклад, менше підзвітності влади, і тому публічні фінанси розподіляються неефективно. Кошти на будівництво доріг або інших інфраструктурних проєктів вищі, ніж в місцях, де незалежні медіа присутні. Принаймні вони інформують громаду про те, що відбувається. Враховуючи, що в нас за декілька років після закінчення війни буде період реконструкції, наша команда думає, що без незалежних медіа ми отримаємо менше інфраструктурних проєктів, менше можливостей впливати на те, що буде відбудовуватися або, наприклад, створюватися наново, аніж, якщо у нас будуть ці незалежні медіа.
Згідно з результатами, оприлюдненими Media Development Foundation, найбільше незалежних редакцій працює у Харківській та Донецькій областях — 14 та 13 відповідно.
— Це, звісно, може пояснюватися декількома причинами. Перша — це те, що багато видань з Донецька, з Торецька, з Щастя, з тимчасово окупованих територій з 2014 року переїхали на підконтрольну територію — у Маріуполь, Бахмут, Покровськ, Краматорськ, Слов’янськ. Вони створили там нові медіа. Другий момент — це те, що Донецька область отримувала достатньо багато підтримки від міжнародних організацій. Там були офіси різних міжнародних організацій, у тому ж таки Краматорську. Маріуполь був адміністративним центром області. Навколо центрів завжди створюється багато, так би мовити, життя. Відповідно навколо цього життя обертається журналістська спільнота, бо є доволі багато людей, які потребують задоволення своїх інформаційних потреб. Якщо ми говоримо про район, а не про область, то у нас два умовно здорові райони — це Одеський і Харківський. В Одеському у нас існує вісім незалежних медіа, а в Харківському — сім. Знову ж таки тут може бути безліч різноманітних пояснень, проте ми не можемо стовідсотково стверджувати, що якесь з них є правдивим. Тобто Харків завжди був культурним центром, студентським центром, молодіжним центром. Там доволі велика традиція незалежних спілок як мистецьких, так і журналістських. Незалежні газети там існували. Що стосується Одеси, то тут у мене, на жаль, нема пояснення. Одеса відома тим, що її найбільші видання підконтрольні або місцевій еліті, або центральній еліті. Відповідно те, що ми знайшли там вісім незалежних редакцій, — це успіх, я вважаю.
Дар'я Юр'єва