У Варшаві станом на 1939 рік, тобто перед вибухом Другої світової війни та німецької окупації, мешкало понад мільйон 200 тисяч людей. У 1945 році, тобто після завершення війни, після Варшавського повстання, кількість мешканців польської столиці становила понад 420 тисяч осіб. Населення Варшави упродовж п’яти років зменшилося на 800 тисяч.
«Варшавське повстання — це передусім люди», — вважає авторка книжки «Dziewczyny ze Słowaka» Марія Пашинська. Письменниця вирішила розповісти про жінок, котрі брали участь у Варшавському повстанні, віддавали життя у боротьбі з німецьким окупантом, але їхні імена не потрапили до широкої свідомості. «Словак» — це школа у Варшаві, в районі Воля, гімназія ті ліцей імені Юліуша Словацького. І саме цей район німці атакували першим, коли придушували Варшавське повстання.
«На жаль, на райони Охоту та Волю впали перші іскри гніву та жорстокості. Ці райони німці атакували першими. Якщо ми говоримо про вбивства на Волі, то згідно із визначенням Лемкіна, тут скоєно геноцид. Якщо ж говорити про Охоту, то мешканці цього району також відстраждали своє. Це взагалі важко уявити! Людей спалювали живцем, на Зєлєняку тобто базарі, було організовано перехідний табір, до якого зганяли мешканців району Охота, і також відбувалися страшні сцени, зокрема, з молодими дівчатами. Це було пекло, або, як говорили варшавські повстанці, це було чергове коло пекла. Не можна забувати, що після поразки Варшавського повстання з Варшави було вивезено понад 40 тисяч вагонів різних речей. Це виглядало так, що до будинку входили німецькі відділи, а мешканців цих кам’яниць зганяли або на Зєлєняк, або одразу вбивали, або ж гнали до табору в Прушкові. А потім до цих кам’яниць входив спеціальний підрозділ, котрий виносив з будинку буквально все. Якщо вдавалося зняти акуратно шпалери — виносили також шпалери. Ну а потім після цього загону приходив наступний, котрий спалював будинок», — говорить Марія Пашинська.
Авторка книжки «Дівчата зі Словака» зазначає, що головних героїнь книжки об’єднує саме патріотизм: «Тут ми також можемо говорити про різні перспективи незалежності. Тому що одні усе своє життя боролися за незалежність, вони мріяли про незалежність, і їм ця незалежність снилася — це люди, котрі народилися ще за часів, коли Польща була поділена між імперіями. А інше покоління варшав’янок народилося вже у незалежній, вільній Польщі, але почалася Друга світова війна і окупація, і вони борються за ту Польщу, яку вже знали раніше, за свободу, яку цінувати навчили їх батьки. Мене обурює те, що ми часто говоримо про "санітарок", про "зв’язкових" і так далі, а рідко — про жінок з конкретними іменами. Насправді коли почитати статті про Варшавське повстання, жінки там не мають імен, це якась безіменна маса, і можна спокійно назвати кожну так: Алінка 1, Алінка 2, Алінка 3 і так далі. Натомість ці жінки мали імена, мали батьків, військові ранги, освіту. Нам часто здається, що санітарка — це, як у голівудських фільмах, гарна дівчина, котра з’являється наче ангел і каже: "А тепер, докторе, буду тобі допомагати". Натомість ці жінки були після військових вишколів, вони мали військові звання, вони належали до військових структур. Ми всі знаємо, ким був Алек Руди, герой Варшавського повстання і книжки "Kamienie na szaniec". А я вважаю, що ми повинні знати, ким була Анна Смолєнська, котра створила цей логотип котвиці, символ "Польщі, що бореться". І чому ми всі знаємо, що Руди намалював котвицю на пам’ятнику пілота у Варшаві, а мало хто знає про 15-річну Маргарет Корсак, псевдонім "Ріта", котра намалювала котвицю на фільтрах варвшаських, навколо яких були кордони німців? На жаль, якщо запитаємо варшав’ян, чи знають вони ім’я хоча би одної учасниці Варшавського повстання то почуємо: "Ну, були якісь санітарки, зв’язкові тощо". А де їхні імена?».
Запрошуємо послухати передачу в доданому файлі.
Jedynka/Яна Стемпнєвич