Міжнародний проєкт «Українська жінка» народився на стику болю і мистецтва. Він не про гучні заяви чи великі сцени. Він про тихе, але вперте віднайдення себе у світі, який раптом перевернувся. Про голос, який зникає у мовному бар’єрі, але з’являється у кольорі й лінії на папері. Про те, як мистецтво стає способом прожити емоції, які словами часто важко вимовити.
Художниця Ая Кора, українка з Вінниці, яка перед війною переїхала до Львова і будувала творчу кар’єру, 24 лютого 2022 року опинилася в новій реальності. Разом із донькою Боженою вона втекла від перших ракет і з одним рюкзаком опинилася в Польщі. Там усе довелося починати заново — без мови, без опори, без матеріалів і можливостей. Була лише потреба вижити і відповідальність за дитину.
У ті перші місяці життя звелося до пошуку даху над головою й роботи, аби вистачило на їжу. Малювання залишилося на клаптиках паперу — не як мистецтво, а як спосіб дихати. Поступово це стало простором, де з’явилася можливість не лише підтримати себе, а й допомогти іншим. Дітям, які малювали ракети, вибухи, чорні аркуші. Жінкам, які мовчки носили в собі біль, не дозволяючи собі розплакатися. Кожен малюнок ставав діалогом — з власним страхом, із власною надією.
Так виникла арттерапія. Не як теоретична методика, а як необхідність. Коли дитина замальовує свій біль чорним, а згодом перетворює його на зоряне небо — це і є зцілення. Коли дорослий бачить свою тривогу на папері й раптом усвідомлює, що вона вже не всередині, а перед ним — це початок полегшення. Малювати не означає створювати картину для виставки. Це означає вивільнити емоцію, дати їй форму, а далі вирішити, що з нею робити — зберегти, розірвати, спалити чи поставити в рамку.
Проєкт «Українська жінка», підтриманий Європейським Союзом і реалізований у партнерстві з єврейським музеєм «Галіція» в Кракові, став платформою для таких історій. Він допомагає показати, що українська культура жива, динамічна і є частиною європейського простору. Але водночас він і про щоденну терапію, яка рятує конкретних людей тут і зараз.
Донька Аї, Божена, теж малює — здебільшого панд і песиків. Так вона знаходить спільну мову з іншими дітьми, які приходять на заняття мами. Малюнки стають мовою, якою можна говорити навіть без слів.
Проєкт цього року представили на Конгресі з відбудови України Common Future під час дискусійної панелі про культуру, бізнес, політику і солідарність як нову дипломатію.
Ая Кора сьогодні вже сертифікована арттерапевтка. Але за цим дипломом — шлях крізь страх, розгубленість, пошуки й сумніви. Вона каже, що у кожному є креативність, і неважливо, чи людина вміє «малювати». Важливо дати емоціям вихід, знайти їхню форму й колір. У цьому сила мистецтва: воно не питає дозволу, воно просто дає дихати.
Проєкти на кшталт «Української жінки» — це не лише підтримка культури. Це ще й мости. Між країнами, між людьми, між внутрішнім світом, який потребує зцілення, і зовнішнім, який часто жорстокий і холодний. І попереду — ще багато викликів. Повернення додому теж стане випробуванням, бо там чекатиме нова інтеграція і нові травми. Але досвід арттерапії вже показує: навіть у найтемніші часи можна знайти спосіб перетворити біль на малюнок, а страх — на кольори.
Повну версію слухайте у доданому звуковому файлі:
21:28 U_ 0925 MAG NA ROZDROŻU_29555286_2025-09-26T10-07-24.563.mp3 Малюй по(-)чорному! Арт-терапія - як спосіб вирвати із себе свої страхи
Володимир Гарматюк