Як сьогодні згадують, оскаржують і використовують радянські репресії — про це протягом трьох днів говорять дослідники, історики й митці на міжнародній конференції «Мобілізація та використання як зброї спогадів про радянські репресії». Захід організував Інститут етнології та культурної антропології Варшавського університету у межах проєкту «Спогади про радянські репресії на постбагатоколоніальних пострадянських просторах».
Ініціаторка конференції, докторка Зузанна Боґуміл, пояснює, що подія виникла з потреби переосмислення цієї теми у сучасному контексті. «Майже двадцять років тому я вперше побувала на Соловках, щоб досліджувати, як згадують радянські репресії. Здавалося, формується новий напрям досліджень — вивчення пам’яті про радянські злочини. Але й досі немає академічних центрів чи курсів, де це обговорюють системно. Хоча мільйони людей постраждали. Після 2022 року стало зрозуміло, що цей момент настав — зараз ми маємо говорити про це по-новому», — каже вона.
Боґуміл додає, що пам'ять про репресії — не лише історичне питання. Це частина процесу деколонізації, спосіб осмислення сучасності й реакція на політичні маніпуляції. «Ми бачимо, як спогади про радянське минуле стають інструментом — їх мобілізують, змінюють, використовують для легітимації ідеологій або для опору», — говорить дослідниця.
Професор Анджей Шептицький з Варшавського університету наголошує, що пам'ять не можна ототожнювати з історією. «Історія — це минуле, а пам’ять — теперішнє. Вона вибіркова й суб’єктивна. Люди схильні пам’ятати те, що їм зручно, або те, що від них очікують. Саме тому пам’ять так легко стає частиною політики», — каже він.
Шептицький наводить приклад того, як історичні теми стають предметом маніпуляцій. «Коли я перевірив у Google, як часто шукають інформацію про Волинську трагедію і про Катинь, то побачив, що перша тема набагато популярніша. Це не випадковість — політики часто використовують такі історії для власних цілей. І це показує, наскільки важливо критично ставитися до того, як ми пам’ятаємо», — додає він.
Професор Томаш Раковський, директор Інституту етнології та культурної антропології, говорить, що сьогодні пам’ять про репресії — це ще й спосіб зрозуміти сучасні війни пам’ятей у Європі. «Ми, антропологи, працюємо між офіційною пам’яттю і тими тихими, пригніченими формами, які існують у громадах. Зараз, під час війни Росії проти України, це особливо важливо. Ми спостерігаємо, як пам’ять стає не просто історією, а частиною боротьби за право на власну інтерпретацію минулого», — зазначає він.
Докторка Наталія Круліковська-Єдлінська з Варшавського центру глобальної історії додає, що дослідження радянських репресій сьогодні — це не лише про минуле, а й про те, як авторитарні режими формують колективні уявлення про себе. «Це питання репрезентацій — як ми бачимо минуле і як воно повертається до нас у вигляді нових наративів. Ми живемо у світі, де пам’ять дедалі частіше використовується як політичний ресурс», — каже вона.
Окремий блок конференції присвячено досвіду Литви. Історикиня Віолета Даволіуте з Вільнюського університету розповідає, як у країні змінюється ставлення до радянського минулого після російської агресії. «Ми бачимо, як історія стає питанням безпеки. Литва пережила радянську окупацію, і пам'ять про це перетворилася на спосіб самоідентифікації. Після 2014 року, а особливо після 2022-го, вона стала ще й інструментом захисту — від викривлень, пропаганди, спроб ревізії минулого», — каже Даволіуте. За її словами, суспільства Балтії дедалі частіше розглядають роботу з пам’яттю як частину інформаційної стійкості.
Конференція поєднує наукову частину з публічними подіями. Напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій на площі імені Яна Твардовського у Варшаві відбулося «Читання імен» — меморіальна акція, організована товариством «Меморіал Польща» та Будинком історичних зустрічей. Учасники зачитували вголос імена людей, загиблих унаслідок радянських репресій, продовжуючи традицію, започатковану у Москві в 2007 році. Після ліквідації «Меморіалу» в Росії ця практика збереглася в інших країнах, зокрема в Польщі, Литві та Україні.
У рамках конференції також відбуваються покази короткометражних і документальних фільмів, що досліджують пам’ять про репресії через мистецтво. Українська художниця Юлія Сімончук представила фільм «Свідчення Чайки-II», де радянський фотоапарат «розповідає» історію побачених, але не зафіксованих подій. Казахстанська мисткиня Асель Кадирханова показала анімаційний фільм «Усі мрії, про які ми мріємо», присвячений замовчуваному голоду 1930-х років, а естонська художниця Марія Капаєва у відеороботі «Вимушена пам’ять» осмислює дискусії навколо знесення радянських пам’ятників.
Доктор Томаш Равський із Центру досліджень соціальної пам’яті Варшавського університету зазначає, що дослідження таких тем — це не лише академічна робота, а й спосіб розуміння сучасних політичних процесів. «Ми живемо у час, коли демократія відступає, а пам'ять про минулі конфлікти знову стає інструментом боротьби. Тому важливо не лише пам’ятати, а й розуміти, як і навіщо ця пам’ять діє», — каже він.
Повну версію слухайте у доданому звуковому файлі:
22:26 BEZLAD_REPRESJE_2025_29_10.mp3 Пам’ять про совєцькі репресії перетворюють на зброю
Володимир Гарматюк