Основна доповідачка, професорка Віолета Даволіуте з Литовського інституту історії говорила про періоди повернення, євроінтерграції та плюралізації пам'яті про радянські репресії у Литві. Віолета Даволіуте нагадала про плинність історії та небезпеку «історичного маніхейства».
Без українського наукового голосу 29-31 жовтня 2025 року учасники масштабної міжнародної конференції під назвою «Мобілізація та вепонізація спогадів про радянські репресії» говорили у Варшавському університеті про те, як сьогодні згадуються, оскаржуються й інструменталізуються радянські репресії.
Науковці з 22 країн досліджували різноманітні місцеві артикуляції пам’яті про радянські репресії як у колишніх радянських республіках, так і в країнах колишньої радянської сфери впливу. Обговорення зосереджувалися на тому, як локальні спогади, пам'ять місцевих спільнот взаємодіє з ширшими рамками, наприклад, «космополітичною» пам’яттю про ГУЛАГ, сформованою Товариством «Меморіал», і на тому, як війна Росії проти України руйнує чи змінює цю спадщину.
Учасники говорили про те, як такі спогади трансформуються та мобілізуються в сучасних процесах деколонізації та відходу від російського впливу, а також як вони інструменталізуються в політичних і культурних баталіях, підкреслено їхню роль у теперішній боротьбі за історію, ідентичність і геополітичне розташування.
Конференція супроводжувалася мистецькими заходами.
Плюралізм, уникання чорно-білих інтерпретацій, історичний фактчекінг та історична правда — професорка Віолета Даволіуте з Литовського інституту історії наголошує на важливості цих засад.
"Як зберегти плюралізм під час війни, коли війна фактично за дверима? Отже, це питання, на яке, я думаю, ми всі намагаємося відповісти: як зберегти демократичні цінності та водночас протистояти дезінформації, маніпуляціям історією, історичній неправді.
І мій висновок полягав у тому, що хоча я не можу відповісти на всі питання, але думаю, що в локальній пам'яті є великий потенціал, просто в різних групах, різних етнічних меншинах. Тому розпочати можна також з побудови цих місцевих мостів для конкретних місцевостей, сіл, менших міст. Відкриття пригніченого минулого є одним зі способів вирішення цих викликів, але, звичайно, нам, науковцям, освітянам, музейним експертам тощо, потрібно набагато, набагато більше працювати над цим, і нам потрібно співпрацювати, щоб зберегти демократію та плюралізм поглядів", - сказала професорка Даволіуте.
"... де починаються ці репресії? Це 1917 рік чи Великий терор, а як щодо голодомору, як щодо колективізації? Я думаю, що все це ще попереду, і тому я рада, що приїхало так багато дослідників, щоб ми могли разом поміркувати над цим", — каже докторка Зузанна Боґуміл із Інституту етнології та культурної антропології Варшавського університету, який, за сприяння Міністерства науки та вищої освіти Польщі, виступив організатором конференції «Мобілізація та вепонізація спогадів про радянські репресії» (29-31 жовтня).
"Я також стверджую, що ми вже не живемо в пострадянській епосі. Це був етап у різних країнах Центральної та Східної Європи та Азії, у декого довший, у декого коротший, для декого більш значний для їхньої історії, бо Казахстану раніше не існувало як країни, тож це момент, коли ця країна формується. В інших випадках, як-от в Україні, це просто короткий момент, трагічний, але короткий в історії формування нації.
Тому я вважаю, що важливо шукати та бачити, як пам'ять про репресії діє дуже по-різному в цих різних спільнотах. Вона також використовується по-різному на місцевому рівні. Зрештою, це різні віри: іслам, православ'я, католицизм і буддизм, — що значною мірою впливає на те, як ця пам'ять діє в такій спільноті. Водночас політичні цілі також зовсім різні. Навіть у нашому власному регіоні Польща, країни Балтії та Україна мають спільну платформу, але є суттєві відмінності, оскільки Польща була комуністичною, залежною країною, але вона не була республікою, тому це просто змінює все.
Отже, зараз ми не намагаємося зрозуміти, як це виглядало всюди, а радше дивимося на те, як це виглядає локально... Потім ми перейдемо до розуміння того, де ми знаходимося та чим ця пам'ять є сьогодні", - сказала докторка Боґуміл.
Представників безпосередньо з Росії на конференції не було. Українська тематика промайнула в доповіді вже одного з перших учасників — росіянина Владіслава Стафа, який на конференції представляв Сорбонну. Він, серед іншого, повідомив, що перед повномасштабною війною Росії проти України на Колимі мало відбутися увіковічення пам’ятних місць репресій, зокрема й тих, де були українці. Однак уже з 2014 року розпочинається прикривання таких меморіалів, а причиною закриття проєкту на Колимі стало саме те, що йшлося про українців, а оскільки серед них були бендерівці, то ніякого увіковічення не буде.
Я не мала можливості послухати всі доповіді, тож не знаю, чи десь прозвучала інформація про героїчний чин українських політичних в’язнів, які зуміли організуватися навіть у концтаборах і шляхом кривавих повстань докорінно змінили систему ГУЛАГу, захистивши політичних в’язнів від кримінальників і загалом змусивши московське керівництво реформувати систему.
Коли відсутні представники України на таких наукових заходах, то як ми можемо сподіватися, що поляки, європейці чи світ загалом розумітимуть нашу історію? Якщо її не представляти, не пояснювати, не утверджувати постійно в європейській свідомості?
Сніжана Чернюк