«Футбольний м’яч як маленька радість і надія для дітей в Україні»... Таку надію вже понад рік дають волонтери польського фонду «Humanosh». Від початку повномасштабної війни Кася і Пйотр Скопєц, а також їхні партнери, волонтери їздять із допомогою в Україну. Під час однієї із поїздок вони побачили, як діти, незважаючи на складну ситуацію, повітряні тривоги, обстріли, грають у футбол. Для волонтерів це був шок, що діти в таких складних умовах не відмовляються від своїх захоплень, мрій, а продовжують це робити. Так з’явилася ідея допомогти дітям і далі втілювати їхні мрії: дарувати футбольні м’ячі для різних спортивних шкіл, клубів, що і далі працюють в Україні.
Розповідає Кася Скопєц:
10:26 U 11 12 PILKI DLA CHARKOWA (online-audio-converter.com).mp3 «Подарувати м’яч — це як подарувати надію». Про польську волонтерську ініціативу для юних футболістів з України
«Все почалося з моєї поїздки до Харкова влітку минулого року. Ми поїхали з першою партією м'ячів і привезли ці м'ячі для молодих людей, і я побачила, що майже на всіх майданчиках грає молодь. І тоді я почала запитувати: "Але як? Адже бомби літають, кожну хвилину доводиться спускатися в бомбосховище, а вони бігають такі задоволені, батьки теж". Загалом, справа в тому, що ми зібрали трохи м'ячів, отримали трохи м'ячів від партнерів і поїхали до Харкова не тільки з цими м'ячами, але й з іншою допомогою, з якою ми їздимо постійно з початку війни.
Найчастіше ми веземо речі, які отримуємо від швейцарців, від наших партнерів у Швейцарії, від швейцарської організації, яка з нами співпрацює. Там також працює мій брат Томек Шмідт. Вони є волонтерами. І з цими речами ми найчастіше їдемо до Харкова, до фонду "Місто Добра", яким керує фантастична людина, Віктор. І тоді ми поїхали з цими м'ячами і пішли роздавати їх молоді. Було так неприємно, бо для частини дітей ми мали м'ячі, а для частини — ні. І ті, котрі отримали м'ячі, були дуже щасливі, але ті, хто не отримав цих м'ячів, казали: "Чому вони отримали, а ми не отримали" і так далі. Тоді я почала розбиратися в цій темі і разом з Віктором ми перевірили, скільки клубів грає в Україні і діє, хоча з того, що я дізналася від Міністерства освіти, міністерство не зовсім задоволене тим, що ці діти насправді ризикують своїм життям, щоб грати в футбол. Тож є певний дисонанс з цим.
Але я вирішила: добре, не може бути так, що нам не вистачило цих м'ячів, і ми почали збирати їх далі. Нам допомагають дві школи у Варшаві. Нам допомагають такі компанії, як Jakok, це компанія з Вроцлава, яка, серед іншого, також виробляє ці м'ячі, але ми теж намагаємося заохотити наших сусідів, друзів, щоб вони приносили нам ці м'ячі додому, і ми щоразу веземо їх до Харкова. Нещодавно м'ячі за допомогою Віктора потрапили аж до Куп'янська, за Харків, ось так це відбувається».
Слухайте програму у доданому звуковому файлі.
Мар'яна Кріль